Шістдесят років зв’язків, яких ніхто не рахував: що Україна має в Африці і чому це важливо

18.08.2026, 13:38 lb.ua

Говорячи про сучасну українську політику щодо Африки, зазвичай згадують відкриття нових посольств, дипломатичні турне чи боротьбу за підтримку українських резолюцій в ООН. Але один із найцінніших ресурсів України на континенті виник значно раніше. Його не потрібно створювати чи фінансувати з нуля — він уже існує. Понад шістдесят років українські університети навчали майбутніх лікарів, інженерів, дипломатів і державних службовців з десятків африканських країн. Проблема лише в тому, що Україна майже не працює з цим людським капіталом.

Починаючи з 1960-х років українські ЗВО стали частиною радянської системи підготовки кадрів для молодих африканських держав. У 1971–1972 навчальному році кожен п’ятий іноземний студент в Українській РСР був громадянином африканської країни. Загалом на той момент в українських закладах вищої освіти навчалися 1253 студенти з десятків держав континенту. Через Київський університет, Харківський медичний інститут, Одеський інститут інженерів морського флоту та десятки інших закладів пройшли представники понад 35 країн Африки. Їх готували лікарями, інженерами, правниками, спеціалістами з державного управління.

Лише серед випускників Навчально-наукового інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка задокументовано десятки людей, які згодом стали міністрами закордонних справ, послами, суддями верховних судів, керівниками державних корпорацій та іншими високопосадовцями у Кенії, Чаді, Анголі, Буркіна-Фасо, Танзанії та інших країнах. І це лише один український університет. Скільки подібних історій зберігають архіви інших закладів освіти, сьогодні не знає ніхто.

Утім, головна проблема полягає в тому, що значна частина випускників радянського періоду не асоціює своє навчання з незалежною Україною. Вони навчалися російською мовою, підтримували зв’язки через радянські або російськомовні мережі й часто сприймають свій студентський досвід як частину історії СРСР загалом. Саме російська мова залишається для них основним культурним маркером історичного зв’язку з країною навчання. Цим активно користується Росія, яка системно позиціонує себе як єдину спадкоємцю радянської присутності в Африці. Поки Україна майже не працює зі своєю освітньою спадщиною, Москва перетворює її на потужний інструмент зовнішньої політики.

У незалежній Україні зв’язки з Африкою розвивалися вже на ринкових засадах. Україна лишалася конкурентною на міжнародному ринку освіти завдяки доступній вартості навчання, розвитку англомовних програм і позитивній репутації, яку роками формували самі випускники африканського походження. Напередодні повномасштабного вторгнення в українських університетах навчалося 26 259 студентів із країн Африки — найбільше за всю історію незалежної України.

Повномасштабна війна різко змінила ситуацію. До 2026 року кількість африканських студентів скоротилася більш ніж на 94 % і становила 1567 осіб. Водночас навіть в умовах війни українські університети щороку зараховують близько 380 нових студентів із країн Африки, а представники понад сорока держав продовжують навчатися в Україні. Це означає, що попри безпрецедентні виклики українська освіта не втратила своєї репутації повністю. Натомість вона зберегла той мінімальний фундамент і потенціал, на якому можна відбудовувати співпрацю після завершення війни.

Проблема поглягає в тому, що цей потенціал залишається майже не інституціоналізованим. Україна досі не має єдиного реєстру випускників. Дані залишаються розпорошеними між окремими університетами, а відповідальність за роботу з alumni не закріплена за жодною державною інституцією. Від 65 до 90 % іноземних абітурієнтів залучаються до українських університетів через приватних агентів, тому самі заклади часто навіть не підтримують прямий контакт зі своїми випускниками. До цього додається ще одна структурна проблема: майже три чверті сучасного африканського контингенту припадають лише на Марокко та Нігерію, а дві третини студентів навчаються на трьох медичних спеціальностях. Така модель працює, але вона є вузькою й вразливою до будь-яких криз.

Африка вже давно перестала бути периферією світової політики. Ухвалення у 2022 році Стратегії відносин з державами Африки МЗС України та відкриття семи нових посольств лише підтвердили стратегічну важливість африканського напрямку для української зовнішньої політики. Але жодна дипломатична стратегія не буде повністю ефективною, якщо вона не спиратиметься на вже сформовані людські зв’язки і не буде породжувати формування нових. У цьому контексті, саме випускники українських університетів можуть стати тією мережею довіри, на якій будуватиметься довгострокова співпраця України з африканськими державами.

Для того, щоб перетворити наявний людський капітал на реальний інструмент співпраці, Україні необхідно створити єдиний реєстр випускників і закріпити координацію зусиль за МЗС України; зафіксувати свідчення покоління 1960–1980-х, поки його представники ще можуть їх надати; стимулювати перехід на англомовні та українськомовні програми з максимізацію українськомовного компоненту в навчальній програмі студентів африканського походження; інституціоналізувати роботу з випускниками на рівні держави й університетів; перетворити архівні списки на живі alumni-мережі, де випускники стають «амбасадорами» української освіти.

Україні у відносних з державами Африки не потрібно будувати людський капітал з нуля. Він уже існує. Протягом понад шістдесяти років українські університети формували мережу людей, які сьогодні працюють у державних установах, дипломатії, медицині, освіті та бізнесі десятків африканських країн, або стають на цей шлях. Більшість держав витрачає десятиліття й значні кошти, щоб побудувати подібні мережі впливу. Україна ж уже має їх як результат власної історії освітньої співпраці. Питання лише в тому, чи зможемо ми нарешті перетворити архіви університетів на інструмент сучасної дипломатії, або й надалі втрачатимемо зв’язок із нашою спадщиною.

Повне дослідження читайте за посиланням: https://beacons.ai/youthcouncilmfa

Дослідження «Україна й Африка: Спільна історія та розвиток для майбутнього» підготували ГО «Платформа розвитку молодіжних ініціатив» і Молодіжна рада при МЗС України в межах проєкту за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».