​Поговоримо про шлюб

16.08.2026, 10:44 lb.ua

Чи справді люди покликані до того, щоби жити в подружжі? Що про це каже Церква?

Людина покликана не стільки до шлюбу, скільки до любові. Для когось втіленням любові буде сім'я, для когось – інше служіння. У Книзі Буття читаємо, що Бог створює чоловіка і жінку та благословляє їхню єдність. Християнство тому й не сприймає шлюб як просто цивільний договір чи спосіб упорядкувати побут. Я завжди кажу молодятам, що шлюб – це не народна традиція, а насамперед – Таїнство Церкви. Це єдність двох людей, які вирішують разом пройти життя і допомагати одне одному наближатися до Бога.

Чи є вимоги до тих, хто може вступити в подружнє життя?

Загалом шлюб укладається з повноліття, тобто з 18 років (у церковній практиці ми враховуємо і державне законодавство). У виняткових ситуаціях закон допускає шлюб із 16 років за рішенням суду, але це не означає автоматичного дозволу на вінчання. Церква окремо розглядає кожен такий випадок. Якщо, наприклад, дівчина вагітна в 16, церква не буде ставитися до неї з осудом чи відкидати її. Навпаки, Церква зацікавлена в тому, щоб дитина народилася і виховувалася в сім’ї, де батьки несуть відповідальність одне за одного і за свою дитину. Щоправда, вагітність сама по собі не скасовує вимоги до укладення шлюбу. У такій ситуації питання потрібно розглядати дуже відповідально, з урахуванням віку, законності шлюбу та конкретних обставин.

Вимоги стосуються не лише віку. Передусім людина повинна бути вільною для шлюбу – тобто не перебувати в іншому чинному шлюбі. Важливі також вільна згода наречених і здатність усвідомлювати, що саме вони роблять. Шлюб не може бути укладений під примусом. Не можна одружуватися тільки тому, що цього хочуть батьки, родичі чи хтось інший.

Також є фізичні стани, які можуть об'єктивно впливати на здатність до подружнього життя, але це не означає, що будь-який діагноз автоматично є перешкодою. Сама по собі хвороба не робить людину негідною шлюбу. Немає тих, що «гідні», і тих, що «негідні» шлюбу.

А про які «фізичні стани» йдеться? Психічна хвороба, імпотенція, неможливість мати дітей – це перешкода?

Наприклад, неможливість мати дітей сама по собі не робить людину нездатною до шлюбу. Подружнє життя – це не лише народження дітей. Дитина є великим благословенням, але безпліддя не означає, що людина позбавлена права любити й бути коханою. Інша справа – якщо людина свідомо приховує від майбутнього чоловіка чи дружини обставину, яка принципово впливає на подружнє життя. Тут уже виникає питання чесності.

Так само психічне захворювання не робить шлюб неможливим. Є різні стани, різний ступінь їхнього прояву, різна здатність людей усвідомлювати свої дії та відповідати за них. Щодо статевої неспроможності – ситуація складніша. Якщо ця проблема була до шлюбу і є такою, що робить подружнє життя неможливим, це може мати канонічне значення. Але знову ж таки, важливі конкретні обставини. І головне: такі речі не можна вирішувати заочно або тільки за діагнозом. Якщо є сумнів, людина повинна поговорити зі священником, а за потреби – і з лікарем.

Чи священник має щось знати про наречених перед тим, як повінчати їх? Чи несе він відповідальність за те, що благословив ту чи іншу пару на подружнє життя?

Роль священника не обмежується тим, щоби призначити дату вінчання, прочитати молитви і все. Перед шлюбом потрібно поговорити з нареченими. Потрібно зрозуміти, чи вони вільно приймають це рішення, чи не приховують якихось серйозних обставин, чи усвідомлюють відповідальність шлюбу. Звичайно, священник не може знати про людей абсолютно все, не може перевірити кожне слово наречених.

Якщо людина свідомо обманює священника – наприклад, приховує попередній шлюб або іншу істотну обставину – це вже її особиста відповідальність. Якщо священник знав про перешкоду і все одно повінчав – це його відповідальність.

Що мають знати наречені перед тим, як взяти шлюб?

Передусім – якнайбільше дізнатися один про одного. І не тільки знати, яку твій хлопець любить каву чи музику, який улюблений колір чи квіти твоєї дівчини. Треба дізнатися, як твій обранець чи обраниця поводиться, коли важко, як реагує на конфлікт, як ставиться до грошей. Придивіться, як людина ставиться до батьків, до дітей, до чужих людей, чи вміє визнавати свою неправоту, чи може попросити пробачення. Треба обговорити речі, які часто відкладають на потім: про народження дітей, фінанси, житло, стосунки з батьками, роботу, віру, розподіл домашніх обов'язків.

І ще одна дуже важлива річ. Іноді ми закохуємося не в того, хто перед нами, а в образ, який самі створили. А потім після шлюбу дивуємося: «Він змінився». Насправді, можливо, він не змінився – ми просто нарешті побачили його таким, яким він є. Отже, перед шлюбом корисно поставити собі просте питання: «Чи я готовий любити цю людину не тільки тоді, коли вона відповідає моїм очікуванням?»

Чи передбачають церковні канони права і обов’язки чоловіка і жінки в шлюбі? Що мусять робити одружені люди, а чого не мусять?

Церковні канони не є детальною інструкцією до сімейного побуту. Там не написано, хто повинен мити посуд, хто заробляти гроші чи хто вставати вночі до дитини. Церква говорить про основне: любов, вірність, взаємну відповідальність, повагу і допомогу одне одному. Коли апостол Павло говорить чоловікові любити свою дружину, він ставить перед ним дуже високу планку – любити жертовно. Тому слова про чоловіка як «главу сім'ї» не можна використовувати як дозвіл командувати дружиною. Християнське лідерство – це насамперед відповідальність.

Водночас дружина не є «підлеглою» свого чоловіка, вона не повинна бездумно виконувати його накази. У подружжі двоє людей мають гідність і відповідальність перед Богом. Часи змінюються, але основний принцип залишається незмінним: подружжя – це союз, а не боротьба за владу. Не змагайтеся за те, хто в сім'ї головний – краще подбайте, щоб у вашій родині було добре одне одному і дітям.

Відомо, що Церква засуджує дошлюбні інтимні стосунки, життя «на віру». Але ж це спосіб більше дізнатися про свого партнера, можливість уникнути помилки – хіба ні? Чи нічого не змінилося в ставленні Церкви до таких ситуацій? Правда, що таку пару не причащають? І що робити, якщо цей досвід був, але хочеться все виправити?

Православне вчення тут не змінилося: якщо інтимні стосунки – то тільки в подружжі. Але я б дуже не хотів, щоб це звучало як вирок людям, які мають досвід позашлюбного статевого життя. Церква може назвати вчинок гріхом, але це не означає, що вона вважає людину безнадійною. І якщо люди живуть без шлюбу, то це не означає, що їх автоматично не причащають. Тут важливі стан людини, її покаяння, сповідь і готовність змінити життя. Це питання потрібно вирішувати конкретно з духівником. Не треба впадати у відчай. Потрібно чесно поговорити зі священником, покаятися і визначити, як жити далі. Християнство – це не історія про людей, які ніколи не помилялися. Це історія про людей, які можуть після помилки почати жити по-іншому.

І так, я розумію аргумент «нам потрібно пожити разом, щоб перевірити, чи ми підходимо одне одному». Але не думаю, що саме інтимна близькість найкраще показує, якою буде людина в шлюбі. Набагато більше говорить те, як вона поводиться під час конфлікту, як ставиться до грошей, дітей, батьків, чи вміє бути відповідальною.

Якщо все ж дійшло до розриву… Чи може подружжя і за яких обставин отримати церковне розлучення?

Зауважу, що священник не «розлучає». Він може вислухати, допомогти, дати пастирську пораду, але рішення приймає церковна влада.

Загалом Церква не вважає розлучення нормальною ситуацією. Нормально – довічний шлюб. Але Церква бачить реальність. Бувають ситуації, коли шлюб фактично зруйнований. Тоді з пастирського милосердя може розглядатися можливість нового шлюбу. Найочевидніша підстава розірвання – подружня невірність. Але не тільки. Серед серйозних обставин можуть бути насильство, тривале залишення сім'ї, створення іншої сім'ї, важкі залежності, інші дії, які фактично руйнують подружній союз.

Але пояснення «ми перестали розуміти одне одного» чи «він мене дратує» – ще не підстава для припинення шлюбу. Якщо є можливість примирення, її потрібно використати. При цьому я категорично не погоджуюся, що заради збереження шлюбу людина повинна терпіти психологічне чи фізичне насильство. Перш за все потрібно подбати про безпеку – свою і дітей. Це раніше люди нерідко залишалися в шлюбі навіть тоді, коли не були в ньому щасливими. Особливо це було характерно для складних повоєнних років, коли сім’я часто трималася не на любові й особистому щасті – йшлося про виживання, разом легше було підняти дітей, вести господарство, долати матеріальні труднощі й просто вистояти.

Тобто «розлюбили одне одного» або «зрозуміли, що не любили» – це не підстави для церковного розлучення? З погляду Церкви нормально жити разом, виховувати дітей, але все це – без любові?..

А що ми називаємо любов'ю? Якщо любов – це тільки юнацьке почуття захоплення, пристрасті, тоді практично кожен довгий шлюб приречений. Бо почуття змінюються. Є втома, діти, хвороби, проблеми, старіння… Але ж християнська любов – це ще й вірність, відповідальність, турбота, бажання добра іншій людині. Фраза «я вже не відчуваю того, що відчував десять років тому» не означає, що любові немає. І «не зійшлися характерами» теж не завжди вирок. Люди й не повинні бути однаковими, але повинні вчитися бути разом попри несхожість.

Але я не схвалюю й інші крайнощі: коли в подружжі немає ні поваги, ні нормального спілкування, але вони продовжують жити разом.

Чи варто намагатися «врятувати шлюб»? В якому разі не варто триматися за цей зв'язок?

Шлюб варто рятувати доти, доки його порятунок не означає знищення самої людини. Якщо є конфлікт, охолодження, образи – за нього варто боротися. Треба говорити, шукати допомоги, звертатися до священника, іноді до психолога. Буває, що сім'я, яка вже здавалася зруйнованою, відновлюється. Але якщо є систематичне насильство, реальна небезпека для життя чи здоров'я, важка залежність, від якої людина не хоче лікуватися, – просто сказати «терпи, бо це твій шлюб» неправильно. Потрібно чесно визнати: ми не мож