Геноциди на Архіпелазі. Частина 8. Геноцид тиморців

09.08.2026, 11:40 lb.ua

Але австралійський уряд вирішив про це мовчати, тому що в нього були плани щодо родовищ нафти й газу в Тиморському морі. В Канберрі вирішили, що про спільне використання родовищ буде простіше домовитися з Індонезією, аніж з Португалією чи незалежним Східним Тимором. Тому Австралія стала єдиною західною державою, що визнала його захоплення Джакартою, тим самим легітимізуючи насильство проти місцевого населення. Більше того, Австралія активно агітувала за визнання анексії через ООН. Це одна з ганебних сторінок австралійської зовнішньої політики.

Але ще більш ганебною була політика президента США Джеральда Форда та держсекретаря Генрі Кіссінджера. Вони відвідали Джакарту 6 грудня 1975 року і дали Сухарто добро на вторгнення, попросивши лише, щоб усе було зроблено швидко. Вони повірили або захотіли повірити запевненням Сухарто, що більшість тиморців прагне єдності з Індонезією — як Путін запевняв світ перед вторгненням в Україну, що більшість українців тільки й чекає на прихід росіян. Однією з причин, чому вони захотіли цьому повірити, було бажання сатисфакції після виходу з Вʼєтнаму. Східний Тимор в політичній уяві американців мав стати свого роду анти-Вʼєтнамом.

Однією з причин блискавичного візиту Форда і Кіссінджера до Джакарти стало одностороннє проголошення незалежності Східного Тимора групою FRETILIN 28 листопада 1974 року. У відповідь спецслужби Індонезії натиснули, щоби дві інші партії, UDT та Apodeti, вже 30 листопада підписали “Декларацію Балібо” про інтеграцію з Індонезією. Це було подібно до того, як Янукович 1 березня 2014 року закликав Путіна ввести в Україну російські війська.

7 грудня у столиці Ділі з повітря й моря висадився індонезійський десант. І він одразу почав вбивати місцеве населення — як росіяни в Бучі й інших містах довкола Києва. У перші ж дні загинуло близько двох тисяч мешканців Ділі. За сумною традицією, спочатку дісталося китайцям. Загалом у перші два місяці окупації було вбито близько 60 тисяч людей, що становило 10 % населення країни. Масові страти здійснювали не лише військові. Місцевих змушували вбивати своїх співгромадян. Якщо вони відмовлялися, то вбивали їх.

Індонезійці, відповідно до домовленостей із Вашингтоном, планували взяти все під контроль за три дні, але війна розтягнулася на роки. Коли елітний десант не впорався із швидкою окупацією, Джакарта вирішила задавити спротив масою недосвідчених вояків. Які ставали легкою здобиччю для сил спротиву. Загалом від рук повстанців загинуло щонайменше 17 тисяч окупантів.

Джерелом спротиву стала партія FRETILIN. Її бойове крило, Збройні сили національного визволення Східного Тимору — FALINTIL — взяло на себе головний тягар боротьби. Воно вело партизанську війну, покладаючись виключно на власні сили. Хоча ідеологія FRETILIN чим далі лівішала, радянський блок не надавав FALINTIL жодної військової допомоги. Натомість Індонезія використовувала проти тиморців напалм, отриманий від СРСР у 1962 році. Також 90 % зброї, з якої вбивали тиморців, була американською. До того ж, індонезійська армія закупила у Британії літаки Aerospace Hawk, які використовувалися проти тих, хто ховався в горах.

Армія брала гірські райони в оточення і випалювала їх напалмом. Також застосовували «стіну ніг»: цивільних, у тому числі дітей, гнали перед армійськими підрозділами, щоби партизани в них не стріляли. Спалювали врожаї і знищували худобу, аби створити голодомор. В результаті, під час «пацифікації» 1975–1979 років від зброї, голоду і хвороб загинуло від 84 200 до 183 000 осіб, а за деякими дослідженнями, 204 000 осіб, що становило майже третину довоєнного населення країни.

Цивільні, що здавалися у полон, потрапляли до фільтраційних таборів, де панували нелюдські умови: відсутність медичної допомоги, дефіцит їжі та суворі обмеження на пересування. Жінок у таких таборах гвалтували, і вони часто ставали власністю офіцерів. В архіві і музеї спротиву у Ділі куратори розповідали мені моторошні історії про те, як військові ставилися у таких таборах до дітей. Їх тримали в клітках, біля яких охоронці на очах у голодних дітей їли банани, а потім кидали їм шкірки в клітку.

Правдивість цих історій мені підтвердив і кардинал Вірджіліо ду Карму да Сілва — католицький архієпископ Ділі. Він розповів, як вони, дітьми, ховалися в печерах від щоденних нальотів. Коли бомба влучала біля печери, то руками розгрібали завали. Діти разом із дорослими вистоювали в довгих чергах за водою й їжею. Інколи черги обстрілювали з повітря. Навчання у дітей за таких умов майже не було. Кардинал упізнав у поневіряннях українських дітей і свій дитячий досвід.

У ставленні режиму Сухарто до тиморських дітей є багато спільного зі ставленням режиму Путіна до українських дітей. Окрім вбивств, це також спроби перевиховання. Португальці не дуже дбали про освіту тиморців, і більшість із них залишалася неписьменною. Індонезійці почали відкривати школи, але їхньою метою була також індоктринація дітей. Їм забороняли розмовляти рідною мовою, та й португальська була під підозрою.

Як росіяни зараз, так і індонезійці тоді вважали, що найкращим середовищем для зміни ідентичності є не школа, а родина. Тому дітей, чиїх батьків було вбито, забирали до себе родини з інших островів, серед яких були й родини військових, які брали участь у каральних операціях. Деяких дітей переводили до спеціальних інтернатів. В усіх випадках їх виховували як індонезійців, і рано чи пізно вони втрачали власну ідентичність. Інколи на них чекала військова карʼєра. Таких дітей називали не яничарами, чим вони були по суті, а “дітьми Сухарто”. Це подібно до перевиховування викрадених українських дітей у дусі російського мілітаризму — аби вони згодом воювали проти власного народу.

Як і в Ачеху та Західному Папуа, у Тіморі Індонезія проводила агресивну політику заміщення тубільців прибульцями. Знищуючи чи переселяючи тиморців, влада заселяла територію вихідцями з інших островів — головним чином Яви. За декілька років після 1980-го сюди приїхало 85 тисяч нових жителів, тобто 9 % населення.

І окупація, і потім асиміляція та депортації стали частиною, по суті, колонізації Східного Тимору Індонезією. Тільки, як і у випадку Західного Папуа, це була не трансокеанічна, а внутрішня колонізація. Приблизно таку саму колоназацію намагається здійснити Росія щодо України.

Втім, колонізація і тотальний терор не зламали волю тиморців до спротиву. Зокрема, серед студентської молоді. Наприкінці жовтня 1991 року індонезійські агенти вбили тиморського активіста Себастьяна Гомеша. 12 листопада на цвинтарі Санта-Круз зібралося біля трьох-чотирьох тисяч осіб, переважно молоді, щоб вшанувати його памʼять. Військові відкрили по них стрілянину без попередження, а потім почали добивати поранених. Тоді загинуло від 150 до 270 осіб і 250 зникли безвісти.

Розстріл зафільмував британський журналіст Макс Сталь. Він спочатку мусив заховати плівку на кладовищі, а потім забрав її і оприлюднив. Ці кадри стали шоком для всього світу, після чого посилився тиск на Індонезію.

Макс Сталь також зафільмував, як молодь, перед тим, як йти на кладовище, причащалася у церкві.

Цей кадр суперечить офіційній індонезійській пропаганді, наче армія у Східному Тиморі увесь час боролася лише з комуністами. Червона загроза стала універсальним приводом для всіх чисток, які влаштовував режим Сухарто. Починаючи зі знищення до мільйона яванців та представників інших народностей, насамперед китайців, у 1965-1966 роках, а потім — мешканців Ачеха та Західного Папуа. Справді, провід сепаратистських рухів часто орієнтувався на ліві ідеї, але більшість вбитих під цим приводом не мала до комунізму жодного відношення. Хоча їх таврували й знищували як атеїстів, в Ачеху це були доволі радикальні мусульмани, а в Західному Папуа та Східному Тиморі — ревні католики. Часто тиморських селян, які були неписьменні, збирали і питали, що вони думають про PKI — комуністичну партію Індонезії. А ті думали, що їх питають про католицьку партію (Partai Kristen Indonesia), і відгукувалися про неї схвально. Їх за це одразу ж вбивали.

Терор, влаштований індонезійською владою з приводу боротьби з комунізмом, призвів до зростання католицької свідомості серед тиморців. Вони ще більше згуртувалися довкола церкви, і для більшості католицьке християнство стало частиною національної ідентичності — як і для папуанців. Зараз до 98 % населення чітко ідентифікує себе з католицькою церквою.

Але окупаційна влада спробувала використати це на свою користь. У 1983 році вона домовилася з Ватиканом про відставку єпископа Мартіньйо да кошти Лопеша, який мав високу популярність і підтримував незалежність Східного Тимору. А у 1989 році запросила до Ділі папу Івана Павла ІІ. Навіть місцеві ревні католики неоднозначно сприйняли перспективу такого візиту. Єпископ Карлуш Белу, якого поставили замість Кошти Лопеша як наче більш невибагливого, раптом проявив характер і навіть хотів його відкласти. Він також написав Генеральному Секретареві ООН листа із закликом підтримати референдум про незалежність. Пізніше, у 1996 році, він отримає Нобелівську премію миру.

Тим не менш, Іван Павло ІІ прийняв запрошення окупаційної влади. Сама влада перед тим провела зачистки. Коли все було готово, папа прилетів і відслужив месу. Але після цього з новою силою спалахнули протести, які були жорстко придушені окупаційною владою. Що не викликало реакцій з боку Ватикану.

У 1998 році диктатурі Сухарто прийшов кінець. Новий лідер Індонезії, Б.Дж. Хабібі, несподівано запропонував Східному Тимору вибір між розширеною автономією та повною незалежністю. На 30 серпня 1999 року було призначено референдум. Військові, подекуди самостійно, а подекуди у координації із Джакартою, вирішили унеможливити вільне волевиявлення народу. Тому почалася кампанія залякування. Яка, втім, не принесла результатів. 98,6 % зареєстрованих виборців прийшли на дільниці і 78,5 % з них проголосували за незалежність.

Індонезійська армія — як здається, у певній координації з центральним урядом — не визнала цих результатів і розпочала терор. Зі східної у західну частину Тимора було депортовано щонайменше 250