Зерно вже не рятує. Чому Африка мовчить про удари Росії по українських портах

31.07.2026, 12:05 lb.ua

Щороку Африка витрачає 85 млрд дол. на імпорт продовольства загалом, з яких 15% припадає виключно на закупівлю пшениці. Проте континент не є монолітним простором і потреби в пшениці є суттєво різними для Північної та Субсахарської Африки.

За рік країни Північної Африки – Єгипет, Туніс, Лівія, Марокко, Алжир – споживають приблизно 45 млн тонн пшениці, суттєва більшість якої – імпортована (у 2025/2026 імпортували 33,4 млн тонн). Залежність регіону від зовнішніх постачань коливається від половини до майже повної потреби. Якщо Марокко закуповує за кордоном понад 50% зернових, то Туніс та Алжир – 70-75%, а показники Лівії сягають 90%. 110-мільйонний Єгипет змушений імпортувати 60% зерна, що робить його найбільшим покупцем пшениці у світі.

Така ситуація виникла через те, що внутрішнє виробництво не встигає за темпами зростання населення регіону, яке зросло зі 140 мільйонів у 1950 році до 250 мільйонів у 2020-му, а до 2050 року, за прогнозами, перевищить 320 мільйонів. Оскільки місцеві сільськогосподарські системи залишаються крихкими, уряди змушені спрямовувати кошти на імпорт базових продуктів харчування замість інвестицій у власні аграрні потужності.

На противагу півночі, для Субсахарської Африки пшениця не є традиційним продуктом, проте останнім часом її споживання стрімко зростає через урбанізацію та зміну харчових звичок. За останнє десятиліття попит тут збільшився на 34% – до 39 мільйонів тонн на рік (із щорічним приростом у межах 3%). Водночас місцеве виробництво за цей період зросло лише з 7,5 до 10 мільйонів тонн, покриваючи близько чверті загальних потреб. Решту дефіциту регіон перекриває імпортом, який зріс на 38% і наблизився до 31 мільйона тонн. Враховуючи прогнозоване збільшення населення Субсахарської Африки до 2 мільярдів людей до 2045 року, імпортна залежність регіону гарантовано зростатиме.

Структура цього ринку неоднорідна. Серед країн Субсахарської Африки найбільшим, імпортером залишається Нігерія, зростає активно попи та пшеницю і в Кенії та ПАР. Водночас прибережні держави, такі як Танзанія, Мозамбік, Кот-д'Івуар та Камерун, перетворилися на стратегічні логістичні хаби, через які зерно постачається до сусідніх країн, що не мають виходу до моря.

Щоб перекрити колосальний продовольчий дефіцит, Африка історично спиралася на вузьке коло постачальників, де ключові ролі відігравали європейські держави (зокрема Франція, Румунія, Болгарія та Німеччина), а також Україна та Росія. До повномасштабного вторгнення вплив Чорноморського регіону був визначальним. У 2020 році щонайменше 15 африканських країн імпортували понад половину своєї пшениці з України або Росії. За даними дослідження KSE, в 2021 році Україна забезпечувала 48% усього імпорту пшениці Лівії, 36% потреб Тунісу та Ефіопії і 29% ринку Єгипту. Проте з початком повномасштабного вторгнення ситуація зазнала змін, за яких зерно стало елементом нарощення російського впливу в Африці.

Блокуючи українські порти та систематично атакуючи аграрну інфраструктуру, Росія намагається фізично вибити конкурента з ринку та позбавити Україну життєво необхідних валютних надходжень. Проте тотально закрити Україні шлях на континент Москві не вдалося: українське збіжжя продовжує відвантажуватися, і Африка залишається одним із ключових стратегічних напрямків.

Відновлення повноцінної роботи українського морського коридору дозволило вітчизняним експортерам продемонструвати хорошу динаміку повернення на ринки Північної Африки. Статистика свідчить про нарощування обсягів: наприклад, у 2024/2025 маркетинговому році експорт української пшениці до Алжиру зріс утричі (до 1,9 млн тонн), а постачання до Єгипту збільшилися майже на 23% порівняно з сезоном 2023/2024. За цей же період до Тунісу було відвантажено 763 тис. тонн збіжжя і ця країна увійшла до топ-10 найбільших покупців українського зерна.

Ця тенденція до нарощування обсягів успішно закріпилася і в наступному сезоні. За даними порталу Latifundist Media, у липні-березні 2025/2026 маркетингового року Африка знову стала основним експортним напрямком для України з часткою 49,4% (або 4,89 млн тонн) усієї вивезеної пшениці. Абсолютними лідерами серед покупців виступили Єгипет (2,63 млн тонн, що становить 26,6% від загального експорту) та Алжир (1,8 млн тонн, або 18,2%), а Туніс тримається у десятці найбільших імпортерів (317 тис. тонн).

Проте головний нюанс полягає в тому, що поки ці країни є нашими найбільшими клієнтами, для їхніх внутрішніх ринків нинішні українські обсяги не є основними на тлі загальних потреб цих країн. Наприклад, за прогнозами United States Department of Agriculture, потреби Єгипту в імпорті пшениці на 2026/27 маркетинговий рік оцінюються у 12,5 млн тонн (і це навіть з урахуванням очікуваного скорочення імпорту через зростання їхнього внутрішнього виробництва). Потреби Алжиру на сезон 2025/26 прогнозуються на рівні 9,2 млн тонн, а Тунісу – 1,7 млн тонн. З огляду на такі макроекономічні масштаби, нинішні українські обсяги формують порівняно невелику частину в загальній структурі імпорту цих країн. Показовим є приклад Ефіопії: якщо у 2021 році Україна забезпечувала 36% потреб цієї країни, то в поточному сезоні наші постачання поступаються російським майже вчетверо. Втрата українських позицій відбувається на тлі загального звуження цього ринку, через додаткові мита та намагання наростити власну продукцію.

Українські трейдери в інтерв’ю підтверджують цю ж тенденцію, відзначаючи втрату ринків країн Північної Африки через тимчасову переорієнтацію на Європу, а також фактичне витіснення російським збіжжям. Водночас вони констатують, що на стратегічних ринках Субсахарської Африки (зокрема в Кенії та Нігерії) Україна програє конкуренцію ще й через нестачу продовольчої пшениці з високим вмістом протеїну (12,5%).

Проникнення Росії на ринки Північної та Субсахарської Африки не було наслідком випадкової ринкової кон'юнктури – воно готувалося роками як комплексна геополітична стратегія. Яскравий приклад – Алжир, чий ринок тривалий час залишався недоступним для російського збіжжя. За імпорт зерна в цій країні відповідає державне агентство OAIC, стандарти якого містили суворі обмеження щодо рівня пошкодження зерна шкідниками. Цей технічний бар'єр надійно захищав французьких постачальників від дешевшої чорноморської конкуренції.

Проте у 2020 році ця інституційна перешкода зникла. Після років російського лобізму та низки тестових постачань, агентство OAIC офіційно переглянуло умови тендерів. Пом'якшення технічних бар’єрів відкрило двері для дешевшого російського зерна, яке Алжир не припинив купувати і після повномасштабного вторгнення. Зокрема, Росія експортувала туди понад 2,4 млн тонн у 2023/24 році та 1,7 млн тонн за перші вісім місяців 2024/2025 сезону.

Повномасштабне вторгнення та логістичні перешкоди для українського експорту стали для Росії можливістю системно посилити свій економічний і політичний вплив на Африканському континенті. За даними центру «Агроекспорт», лише в першому півріччі 2026 року РФ експортувала до Африки 10,2 млн тонн пшениці, охопивши понад 40 із 54 країн континенту. Росія вдало використовує труднощі і слабкості конкурентів. Наприклад, на тлі неврожаю у Франції, Москва скористалася ціновою перевагою і в сезоні 2024/2025 набула статусу основного постачальника зерна до Марокко. В той же період Єгипет був найбільшим експортним напрямком для Росії з імпортом понад 8 млн. тонн пшениці в 2024 році. Стрімко зростають позиції Росії на ринках Субахарської Африки, в таких країнах як Нігерія, Кенія, Танзанія, Судан, Джибуті. Зокрема, на Кенію припадає близько 7% усього російського зернового експорту до Африки.

Водночас Росія успішно використовує глобальний дефіцит продовольства, який сама ж допомагала створювати, роками обстрілюючи українські порти, для посилення політичної залежності країн Африки. На саміті «Росія-Африка» у 2023 році Москва публічно пообіцяла континенту безкоштовне зерно. З листопада 2023 року близько 200 тисяч тонн пшениці було демонстративно відправлено до шести країн: Зімбабве, Буркіна-Фасо, ЦАР, Еритреї, Малі та Сомалі. Більшість з них є проросійськими, а тому це зерно слугує як плата за лояльність режимів до Москви на міжнародній арені.

Цікаво, що зерно є лише одним із компонентів комплексної, цілеспрямованої стратегії поширення російського впливу. Показовим є кейс Тоґо: святкування першої поставки 27 тисяч тонн російської пшениці до цієї країни у 2025 році відбулося на тлі активного політичного лобізму та інтенсифікації політичних контактів. А днями стало відомо, що російські військові інструктори з січня 2026 року присутні у цій країні, а порт Ломе використовується для підтримки військових операцій російського «Африканського корпусу» на континенті. Це вкотре доводить закономірність: за мішками з російським зерном на континент завжди йдуть російські багнети.

Варто пам’ятати, що російська експансія певною мірою забезпечується за рахунок мародерства. За даними української влади, лише протягом 2025 року Росія вивезла понад 2 мільйони тонн зерна з тимчасово окупованих територій України. А тільки з січня по квітень поточного року близько 25 суден здійснили понад 50 рейсів із закритих портів, вивізши 850 тисяч тонн краденого українського збіжжя для подальшого збуту під виглядом російського.

Найбільш болючим в цій історії є те, що деякі країни ігнорують заклики Києва не купувати крадене зерно, і, фактично, стають свідомими співучасниками. Нещодавнім доказом цього став інцидент у травні 2026 року: Єгипет вчетверте з квітня цього року прийняв у своєму порту судно з краденим українським зерном, проігнорувавши офіційне звернення від України.

Майбутнє експорту пшениці до Африки не визначатиметься виключно зовнішніми факторами, адже на континенті формуються власні глибокі внутрішні тенденції, які експортерам обов'язково доведеться враховувати.

Цінові шоки та логістичні збої останніх років змусили країни Африки активізувати зусилля щодо зменшення імпортозалежності. Наприклад, внутрішні реформи в Марокко та Тунісі нині сфокусовані на кліматично стійкому сільському господарстві: впроваджується пе