Україна не має системи довготривалого догляду за ветеранами. І поки не будує її

30.07.2026, 13:28 lb.ua

Медична частина шляху в Україні структурована найкраще: є чітка точка входу і послідовність етапів від гострого стану до реабілітації. Однак рано чи пізно можливості лікування, реабілітації та стаціонарного паліативу закінчуються, і виникає питання «що далі».

Медзаклад не зобов'язаний планувати подальший маршрут людини, а соціальна система не бачить її, доки вона не залишить лікарню. На практиці після завершення активного лікування пацієнта (зокрема того, у якого немає сім’ї) можуть тимчасово перевести до паліативного відділення або до іншого закладу — не тому, що це відповідає його станові, а тому, що це спосіб залишити людину в системі, доки не знайдеться інше місце.

Треба додати, що з січня 2026 року в Україні розпочався експериментальний проєкт довготривалого медичного догляду для ветеранів — спільна ініціатива Мінветеранів, МОЗ і НСЗУ. Це стаціонарна допомога для ветеранів, які через поранення чи тяжкі захворювання не можуть самостійно виконувати більшість щоденних дій. Послуга передбачає цілодобове медичне спостереження, профілактику ускладнень, знеболення, гігієну та харчування, підтримувальну реабілітацію, психологічну підтримку та навчання родини навичкам догляду. Однак ця послуга стартувала вже після того, як ми завершили дослідження, тож оцінити її впровадження чи результати ми поки не можемо.

У медичній сфері свої проблеми, у соціальній — свої. Але в темі довготривалого догляду до них додається окрема, найважча: між цими системами немає зв'язку.

На рівні фінансів: медичні послуги оплачує НСЗУ, соціальні — місцеві бюджети та субвенції. Жоден із секторів не відповідає за людину повністю.

На рівні даних: простежити шлях однієї людини та комплекс отриманих нею послуг неможливо: бази даних щодо медичних послуг, соціальних послуг та ветеранів між собою не пов'язані.

На рівні оцінювання: медична оцінює обмеження повсякденного функціонування за міжнародною класифікацією функціонування, соціальна — оцінює потреби в конкретних послугах за власними картками, побудованими на іншій логіці. Результат медичного оцінювання не запускає соціальне автоматично. Дві системи не просто не передають людину одна одній: вони отримують дві різні картини, які нема кому звести в один план підтримки.

Тим часом людині з комплексною травмою потрібен континуум послуг: безперервний ланцюг, у якому лікування переходить у реабілітацію, реабілітація — у догляд і соціальні послуги, а все разом дозволяє жити в громаді. Замість цього є дві паралельні системи і людина, яка має прокласти між ними маршрут самотужки.

І медична, і соціальна системи побудовані на припущенні, що поруч є родина. Якщо вона є, то саме на неї лягає роль неформального доглядальника і водночас координатора: пошук послуг, взаємодія з лікарями та соцслужбами, організація побуту, подолання бюрократії. Близькі ветерана виконують великий обсяг доглядової праці, і пов’язані з цим проблеми ми досліджували окремо.

Якщо ж родини немає, ситуація стає безвихідною. Саме ця група — ветерани й ветеранки з комплексними травмами без сімейної підтримки, має найвищий ризик опинитися в інтернатах та інших інституційних закладах.

При цьому інституційний догляд не є ані кращим для людини, ані дешевшим для держави. Утримання однієї особи в стаціонарній установі коштує 100–120 тисяч гривень на рік, тоді як догляд удома або підтримане проживання — від 35 до 60 тисяч. Понад 85% бюджетів інтернатних закладів іде на утримання самих установ, і лише від 3% до 28% витрачається безпосередньо на мешканців.

При цьому 60% громад не виділяють коштів на соціальну послугу догляду вдома чи підтримане проживання взагалі. Там, де послуга догляду вдома все ж є, вона обмежена: максимум 360 годин на місяць. Якщо потреба перевищує цей ліміт, людині мають запропонувати стаціонарний догляд — тобто фактично безстрокове розміщення в установі. Іншими словами, доступ до довготривалого догляду в Україні часом визначає не потреба людини, а місце її проживання.

Фактично єдиний наявний механізм, який намагається закрити розрив між різними системами, — фахівці із супроводу ветеранів у громадах. Їхня робота полягає в тому, щоб супроводжувати людину, а не надавати їй одну конкретну послугу.

Але обмеження цього механізму очевидні. Фахівець із супроводу — координатор. Він будує маршрут із того, що вже існує в конкретній громаді: державних послуг, послуг, які надає громада, пропозицій громадських і благодійних організацій тощо. Якщо в громаді немає підтриманого проживання, мобільної паліативної команди чи достатньої кількості годин догляду вдома — створити ці послуги фахівець із супроводу не може.

Окремо варто сказати про житло. Навіть якщо в громаді є необхідні послуги, людина, якій нікуди повертатися або чиє житло не пристосоване до її фізичного стану, не зможе жити самостійно. Необхідне транзитне житло на перший час та подальша адаптація помешкання.

Ми проаналізували моделі довготривалого догляду, які є у світі, окремо зупинившись на найбільш успішних прикладах: Данії, Нідерландах, США, Канаді та Великій Британії. Головний висновок — у жодній із цих країн немає окремої ветеранської системи довготривалого догляду. Є загальна система, якою користуються всі, і надбудова над нею — навігація та розширені гарантії для ветеранів.

У Нідерландах Ветеранський офіс працює як єдина точка входу до всієї допомоги, і кожен отримує закріпленого координатора, який супроводжує людину протягом усього процесу. У Данії координатор із питань ветеранів є в кожному муніципалітеті, а самі послуги догляду надають муніципалітети на загальних засадах. У США та Канаді ветеран може отримати персональний бюджет і самостійно обирати надавачів послуг, а також окремі виплати на адаптацію житла.

Цей самий принцип ми з партнерами по Коаліції громадських організацій заклали в Концепцію державної політики щодо ветеранів і ветеранок: окремої ветеранської медицини створювати не треба. Потреби ветеранів мають бути враховані в загальній системі, яка працює для всіх.

Проблеми, описані вище, мають структурний характер: їх не усунути операційними рішеннями чи ще одним пілотним проєктом. Потрібні щонайменше п'ять кроків.

Закріпити довготривалий догляд як поняття. В українському законодавстві його немає — ані в актах про медичну допомогу, ані в актах про соціальні послуги. Немає визначення, цілей, стандартів, надавачів і алгоритму взаємодії двох систем. Без цього немає й предмета, який можна регулювати чи фінансувати.

Дати кейс-менеджменту реальний мандат і можливості. Фахівці із супроводу ветеранів потребують не лише навчання та алгоритмів, а й послуг у громадах, з яких можна складати маршрут.

Визнати житло частиною континууму догляду. Це потребує спільної роботи Мінветеранів, Мінрозвитку громад, Мінсоцполітики та самих громад.

Перейти від фінансування закладів соціальної підтримки до фінансування послуг і дати громадам можливість закуповувати їх, зокрема в недержавних надавачів.

Запровадити незалежний моніторинг якості. Сьогодні якість соціальних послуг оцінює фактично той самий орган, що їх надає.

Система довготривалого догляду в Україні з'явиться в будь-якому разі — надто багато людей її вже потребують. Питання в тому, чи це буде мережа послуг у громадах, чи мережа ліжок в інтернатах.