Анна Яценко: «Нам цікаво робити фільми, які б ми самі дивилися»

24.07.2026, 10:17 lb.ua

Аню, як ти опинилася в такому непростому бізнесі, як кінепродюсерство?

Це був довгий шлях. Ми інколи шуткуємо з Володимиром, що в нього перша нормальна освіта – банківська справа, в мене – юридична, а потім ми були заражені вірусом кіно. Ти потрапляєш на знімальний майданчик – і хочеш тут лишитися. Та в якій ролі? Я вступала на актрису, але мені було вже 27, і мене не взяли. Навіть поплакала, як і 17-річні – те саме відчуття. Через рік вступила на режисуру художнього фільму, як юрист довела, що маю право отримати освіту за бюджетні кошти, і закінчила з відзнакою. Моя юридична освіта завжди мені допомагає, щодня в своїй роботі з цим стикаюсь.

Закінчивши режисуру, працювала на різних проєктах, байдуже, в якому департаменті, бо найголовніше – дивитися, як твориться кіно, брати участь. Я була і асистенткою режисера, і асистенткою з кастингу, і в інших відділах, дуже багато адміністративної роботи перепадало. А коли я фільмувала свій короткий метр, Володимир запропонував: «Хочеш його спродюсувати теж?» Я сказала: «Думала, що тільки ти це робитимеш, але давай спробую». Мені дуже-дуже сподобалося.

Якою потрібно бути в такій роботі?

Власне, Володимир запропонував створити компанію, коли ми ще не були сім'єю, бо побачив у мені людину, в якої класно працює голова, яка має організаторські здібності і тямить у стратегічному плануванні. В нашій роботі одна з найголовніших складових – планування. Тому що, коли ти маєш ідею, то маєш заздалегідь собі намалювати, куди вона піде.

Що тобі найдужче тут подобається?

Працювати з різними історіями і проживати за рік ніби кілька життів. Мене навчили ще в університеті імені Карпенка-Карого: якщо кайфуєш від процесу, то це справді твоє. Ще я отримую задоволення, організовуючи зйомки, чи потім, коли ведемо перемовини з сейлз-агентами або з фестивалями, – це зовсім інші рівні роботи, їх зазвичай не видно. Ви вже дивитеся фільм на фестивалі, коли співпраця з режисером відбулася. А продюсерські залаштунки ніхто не бачить, і там усе непросто. Ти подаєш фільм на певний конкурс, і тобі всі кажуть «ні», можливо, ця історія нецікава світові? Але ось фільм бере Венеція, і ти думаєш: «Все ж таки мій смак чогось вартує».

Питання, яке проходить по межі мистецтва і грошей: чому ваша компанія спеціалізується на артхаусному, авторському кіно? Адже, за окремим винятками, артхаус – жанр дотаційний. Ніколи не було спокуси зарядити отаку просту народну комедію, з парою естрадних зірок у ролях, котра гарантовано окупиться?

Наша праця виходить за межі України. Ми дуже любимо українського глядача, і мені сподобалося доносити «Ти – космос» до публіки. Ми купалися в любові, і це дуже приємно. Звичайно, шукаємо подібні історії. Але в той же час розраховуємо і на вихід з України в світ, бо нам мало донести фільм тільки до локальної аудиторії. Нам цікаво, аби про Україну почули. Памʼятаю, як я, будучи студенткою, в 2017 році вперше опинилася на Берлінале. Потрапляєш на такий великий фестиваль і чітко розумієш, що це і є серце індустрії, так воно працює. І тоді в мене зародилася мрія робити речі такого масштабу.

І ще важлива причина: нам цікаво робити фільми, які б ми самі дивилися. Нащо дивитися фільм з зірками, якщо немає оригінальної, класної історії? Тому все ж таки спеціалізуємося на артхаусі і не робимо свою роботу надто швидко.

Чому так?

Бо дуже довго пишемо сценарії. Даємо авторові написати його як слід, зробити сильну історію. Коли у тебе сильний сценарій, тоді отримуєш сильний фільм. Через те не працюємо, як інколи трапляється, від ідеї до реалізації за півроку. Дуже багато вкладаємо, аби підсилити сценарій. Інколи це сценарні лабораторії, або скрипт-доктори. До двох років це мінімум. З Антоніо Лукічем, наприклад, писали чотири роки. І тепер я бачу, що якби ми взяли той початковий варіант, то це був би не такий сильний фільм.

Як у вас із Володимиром розподілені робочі стосунки? Хто командує, а хто виконує?

Вова три роки був у війську, і якимось чином ми мали працювати весь цей час. Тобто, хтось це підхоплював. Звичайно, Вова дуже досвідчений продюсер. На початку я не знала багатьох речей. Але тепер вже таких «сірих зон» немає. Ми завжди обираємо проєкти разом. Не буває так, що хтось має останнє слово або вето. Завжди обговорення. І, до речі, в нас дуже схожий смак. Я б навіть сказала, однаковий. Ми коли дивимося картини, одразу знаємо, кому яка сподобається. Так само зі сценаріями. Ми проговорюємо, чому можемо або не можемо взяти історію. Бачимо в ній потенціал або ні. Приймаємо рішення одноголосно і ніяк інакше. Немає такого: я веду цей проєкт, а ти цей. Ведемо одразу вдвох, так легше. Хтось щось може просто забути, хтось комусь подзвонити. І інколи це дуже рятує, що у тебе є реальний партнер, який на твоїй стороні, який ніколи не скаже: «Я більше за тебе працював». Тобто працювати сім'єю класно, тим паче коли у тебе всі проблеми до того вирішені, немає претензій.

А сімʼя як сімʼя?

От єдина проблема, що треба більше виділяти часу для себе. Тому що ви працюєте на роботі, яка вам дуже подобається, 24 на 7. Тобто, немає нормального робочого дня. І твій партнер тебе абсолютно розуміє, бо сам такий. Інколи настає момент, коли ми задаємося питанням: «А де наше побачення за 4 місяці, хоч одне?» Так, ми все робимо разом, але це інша якість проведення часу. Отут проблема насправді. Більше б дозвілля. Ми інколи просто одне одному даруємо квитки, і вже не викрутишся. Ти точно маєш сходити на побачення зі мною. Ми навіть не питаємо, хочеш чи не хочеш. Бо, наприклад, любимо Іздрика, або якийсь стендап, або концерт. Це взагалі не обговорюється. Будь-яка вистава в театрі, якщо з нас хтось устиг взяти квитки, то вже все, точно йдемо. Знайдемо няню, відкладемо всі справи. Тобто підемо на побачення, коли вже точно заплановано.

Які у вас зараз проєкти в роботі?

Перше, про що хочеться розповісти – новий фільм Антоніо Лукіча з робочою назвою «Дівчина, що кричить». Працюємо над ним з 2022-го. Задум дуже мінявся. Спершу це була Італія. Але потім Антоніо кілька разів їздив в Ірландію, йому там сподобалось. Він весь час казав: «О, оце заберу у фільм, і це теж». Але все ж таки цього було недостатньо, тому що коли пишемо про іноземну країну – а діється в Ірландії, – за два тижні ти все одно не можеш усе внести в сценарій так, аби сформувати цей світ у деталях. Ти можеш, звичайно, щось вихопити, але все одно це буде бачення українця, який приїхав туди.

То як ви вийшли зі становища?

В нас уже були продюсери в Ірландії, ми поговорили з ними і знайшли талановиту й досвідчену скрипт-райтерку, вона нам допомогла переписати якісь сцени, просякнуті ірландським життям, менталітетом і говіркою.

Серйозний виклик у тому, що головний герой ірландець, а героїня – українка. На роль ірландця хочемо зірку, тому що це англомовний фільм, і щоб конкурувати на такому ринку, потрібна знаменитість, яка приведе глядачів. Ведемо таку розмову з кастинг-директоркою, поки що в списку чотири відомих імені, дізнаємося про їхню зайнятість. Бюджет великий, 4,2 мільйони євро, бо знімати в Ірландії дуже дорого; правда, частину інтер'єрних зйомок все ж проведемо в України.

І що, вдається цей кошторис зібрати?

Ми отримали фінансування всюди, де тільки можна, на різних фестивальних ринках, у фондах – гранти, премії, нагороди. От зараз ми з Лукічем представляли проєкт у Карлових Варах, і в нас список one-to-one-meetings був забитий до краю, плюс ще люди просто підходили. Антоніо дуже класно представив історію, він відчуває аудиторію. Одне слово, я тримаю пальчики, щоб ми закрили фінансування і пішли у виробництво на той рік.

Другий ваш режисер-зірка – Павло Остріков. Що він зараз робить?

Зйомки «Ти - космос» забирали весь час. Але у передостанній знімальний день, якраз перед повномасштабною війною, ми стояли і я спитала: «Чи є в тебе щось на опрацювання?» І він розказав історію в його стилі, скажімо так, комедійно-драматичному, але в той же час із великою любов'ю до маленьких людей.

Це таке road movie. Він туди вкладає нову форму, як завжди. Українські реалії, після перемоги, але раптом з неба падає християнський бог з тризубом, на якому написано: «Ми, давньогрецькі боги, повернулися». У світі починається колапс, тому що ніхто не знає, як з ними розмовляти, а головний герой у нас – професор давньогрецької міфології, до якого ходять три студенти, нікому не потрібний. І тепер він стає знаменитістю, але перш за все хоче потрапити в царство Аїда і повернути свою дружину. Тож вони з його нерадивим студентом їдуть шукати ті врата і повертати своїх близьких. Отака історія. Зараз уже працюємо в лабораторії Mediterranean Film Institute, і це класно. Бо здається, що вже все зрозуміло і лаконічно, але вони ставлять такі питання, що просто вибивають, а з другого боку ці питання могли б виникнути, вже коли фільм був би знятий. Це дуже допомагає розвивати історію і робити її глибшою.

Наскільки я знаю, ви значитеся продюсерами нового фільму Раду Жуде…

Так і є. Вони шукали фінансування, а ми тоді якраз заробили на «Ти – космос» і виступили приватними інвесторами. Зустрілися на Берлінале, Раду сказав: «Не хочу чекати фондів два-три роки, бо ця історія зараз вариться, і я вже хочу її зняти цього літа». Тобто вони шукали цей мікробюджет, плюс він сказав, що бачить у нас гідних копродюсерів.

Жуде вже дозняв фільм і буде монтувати, він фільмує дуже швидко. Це історія з трьох новел, з'єднаних між собою. Не знаю, чи можу я висвітлювати, про що вони, тому наразі так… Дуже класно й цікаво було з ним попрацювати, бо це інакше мислення, набагато вільніше. Читаєш і дивуєшся: «Ого, про це все можна говорити, а отак можна показувати?» Нам трохи важко, звичайно, для цього знайти глядача і говорити про настільки відверті речі.

Питання вічно актуальне: чи просто бути жінкою в нашій кіноіндустрії?

Що я вам скажу? Вчора я була на екзамені, підтримувала свою доньку, яка вступала на акторський. І от усе одно там віддають перевагу хлопчикам. В нашій індустрії жінці треба побуцькатися…

На щастя, особисто я цього не відчувала ніколи. На фільмі Іри Цілик у нас працювала майже повністю жіноча команда. І ре