Остап Сливинський: «Україністика зараз — це і про покарання російських злочинців»

20.07.2026, 13:38 lb.ua

Пане Остапе, у Львові проходила конференція україністів з 38 країн світу. Відомо, що захід не афішували і інформацію про нього не надто поширювали. У організаторів були підстави потерпати за безпеку учасників?

Не можна сказати, що ми не афішували інформацію – вона була. Хоча були й певні застереження, це правда. Безпекові питання для нас актуальні, тому ми намагалися мінімізувати ризики. А ризики пов'язані з учасниками, котрі могли би становити для нас якусь небезпеку чи загрозу або мати якісь небажані для нас цілі. Наступні роки ми продовжуватимемо це робити, тому що під час війни такі превентивні заходи – абсолютна необхідність.

Тобто мова, а також ті, хто її вивчає, поширює та пропагує, могли бути мішенню ворога?

Так. Ворог намагається знищити саму українську ідентичність, а отже ті, хто цю ідентичність зміцнює та пропагує у світі, можуть бути в очах ворога легітимними цілями. Крім того, в середовище україністів можуть проникати деструктивні люди із завданнями від цього самого ворога. Можливо, мова не обов’язково про фізичну загрозу учасникам, але, принаймні, про збір потрібної ворогу інформації.

Тому безпекові питання такі важливі для нас. Нагадаю, що співорганізатором конференції є Український інститут, який є інституцією під управлінням Міністерства закордонних справ. Ми співпрацюємо і надалі будемо співпрацювати з дипломатичними установами, можливо, і зі Службою безпеки. Так буде і під час наступних конференцій, щоб унеможливити якісь провокації чи подібні речі.

Але як проходив відбір учасників? Як вони дізнавалися про конференцію?

Ми поширили інформацію серед усіх зацікавлених і провели перед конференцією так званий загальний «кол». Крім статусу учасника, був ще статус запрошеного гостя, яким могли скористатися, по суті, всі охочі. Потрібно було заповнити спеціальну «форму гостя» – її ми публікували на сайтах інституцій-співорганізторів – Українського інституту, Українського католицького університету, в соцмережах. Так що окрім учасників, було кілька десятків гостей. Вони могли відвідувати всі події конференції на рівні з учасниками.

А власне учасників скільки було?

У нас було близько 270 учасників та учасниць з 38 країн. При цьому більшість гостей приїхали на конференцію особисто – понад 220 з них були присутні у Львові наживо.

Що ви можете розповісти про них – стать, вік? Як виглядає усереднене обличчя сучасної україністики?

О, воно дуже приємне (сміється). Я не готовий вказати середній вік наших учасників, але обличчя сучасної україністики доволі молоде. І великою мірою – жіноче. Жінок-учасниць у нас було більше, ніж чоловіків, причому з різних причин. Якщо говорити про чоловіків-учасників з України, то тут є одна очевидна причина – багато хто з них служить у лавах Збройних Сил.

Кого із заявників ви відсіяли і на яких підставах?

Критеріїв було кілька. Перший – найпростіший, якому, однак, далеко не всі заявки відповідали. Заявка учасника повинна була відповідати україністичній тематиці. Але, попри таку очевидність підходу, нам надсилали заявки – назвемо їх так – «російськоцентричні», які ми, звісно, відкидали. Були заявки російською мовою, що суперечило правилам конференції українських студій – вони просто не проходили технічний відбір. Були й заявки від українців, які живуть за кордоном, але не займаються україністикою, і тут вже включалося тематичне «сито».

Але, зрештою, були заявки, які формально відповідали всім критеріям, але не дотягували за науковим рівнем. Часто тема видавалася нам незрозумілою або дуже нечітко сформульованою. В таких випадках ми пропонували заявникові щось додатково уточнити, а якщо заявник не проявляв активності, то ми змушені були не приймати таку заявку.

А ті люди, чию участь зрештою схвалили, вони бували раніше в Україні? Якщо не бували і якщо це був їхній перший візит, то які враження вони винесли зі свого перебування у Львові?

Це хороше питання. Ми зараз якраз пропонуємо нашим учасникам заповнити таку фідбек-форму, де вони, зокрема, можуть поділитися своїми враженнями про Україну і про Львів. Але відповідаючи на ваше запитання: багато хто з наших учасників не бував раніше в Україні. Далеко не всі з них якось пов'язані з Україною, тобто вони фізично відкривали для себе нашу країну. Від них ми почули багато слів захоплення, і через те, зокрема, що такий великий захід ми змогли підготувати в часи війни.

Для них було шоком, що попри постійні бомбардування звичайне життя триває?

Так. Навіть ті люди, які цікавляться Україною і вивчають її, вивчають нашу культуру, не завжди мають релевантне уявлення про те, як виглядає повсякденне життя в Україні під час війни. Багато хто з них очікував, що тиск війни в нашій країні відчувається постійно, повсюдно, на кожному кроці. Тому той рівень безпеки, яким ми намагалися їх оточити, їх здивував. Вони сподівалися більш екстремальних умов. Тож, напевно, нам пощастило, що впродовж усієї конференції у Львові не було жодної тривалої повітряної тривоги. Була якась одна коротесенька…

Але знаєте, від деяких учасників я чув і таке, що їм важливо було відчути, що саме українці переживають під час повітряних тривог. Бо багато хто з них приїхав не просто подивитися, поговорити, погуляти, але також трішки пожити українським життям, наскільки це можливо впродовж кількох днів. І ми змогли запропонувати їм програму перебування поза академічними панелями, яка включала в тому числі прогулянки містом – зокрема, вечірнім містом. І, звісно ж, Львів справив на наших гостей глибоке враження.

Еволюція україністики в світі

Повернемося до етапу, коли ви лише отримували заявки від потенційних учасників. Що показав зріз цих заявок? Що він засвідчив з точки зору стану україністики в усьому світі і в окремих його регіонах?

Засвідчив те, про що ви самі говорите – україністика представлена в усьому світі. В країнах як Європи (від півночі до півдня, тобто від Норвегії і до Іспанії), так і в державах Північної Америки, тобто Сполучених Штатах і Канаді. Але і це не все, бо на конференції були представлені й країни так званого Глобального Півдня – було досить багато учасників з Латинської Америки – з Чилі, Аргентини, Мексики… Була і Південно-Східна Азія (наприклад, Тайвань), і Ізраїль. Тобто, по суті, майже вся географія світу була охоплена, що не може не тішити.

Що іще показав зріз? Він показав кілька цікавих тенденцій, які ми, в принципі, як організатори більш-менш розуміли та усвідомлювали й до того. Але тепер таке розуміння стало ще одним аргументом на користь того, що подібну конференцію потрібно проводити.

Отже, йдеться про те, що після 2022 року глобальний інтерес до України почав стрімко зростати. Роль України змінилася, і вона перетворилася з однієї з маловідомих країн Східної Європи на гравця, який впливає на світову геополітику, і до голосу якого починають дослухатися найважливіші світові лідери. І все це своєю чергою стимулювало появу нових осередків україністики. При тому це і ті осередки, які вже інституалізувалися у вигляді центрів україністики, і ті, які представлені окремими ентузіастами, котрі тим не менш мають потенціал гуртувати довкола себе середовище однодумців.

І саме тому, що з’явилися нові ентузіасти україністики, яких так важливо перезнайомити між собою, створити для них окремий майданчик, де вони зможуть взаємодіяти, важливо продовжувати наші конференції. Нагадаю, що останній конгрес україністів відбувся в 2018 році, ще до початку повномасштабного вторгнення. Не відмовляючись від його досвіду як від свого коріння, ми, однак, розуміли, що потрібне перезавантаження цієї ідеї на всіх рівнях.

Що спонукає умовного жителя Тайваню або Чилі засісти за вивчення української мови?

Тут сценаріїв може бути багато, а про деякі з них я знаю з реальних розмов із нашими учасниками. Скажімо, дуже частим сценарієм є такий. Є люди, які в минулому професійно займалися славістикою або навіть русистикою. При цьому зовсім не обов’язково, що вони бували в Росії. До речі, це той критерій, через який ми відсіювали частину заявок – якщо людина відвідувала РФ після 2022 року, їй відмовляли… Але повернемося до вчорашніх русистів.

Так, вони займалися цим напрямком, але треба розуміти, що люди змінюються, змінюються їхні переконання, вони переоцінюють свої захоплення, зацікавлення, інтереси. І після початку повномасштабного вторгнення багато тих, що займалися русистикою, зрозуміли, що їм потрібно змінити сферу діяльності. Вони переключилися на українську мову через солідарність з Україною. Відчули, що Росія чинить зло, і взяли на себе певну місію, пов’язану з ширенням правдивих знань про нашу країну. А маючи російськомовний бекграунд, вивчити українську об'єктивно все ж значно простіше. Тож я думаю, що ми не маємо «кенселити» таких людей.

А інші сценарії?

А інші сценарії часто носять приватний характер. Тобто людина познайомилася з українцем / українкою і захопилася нашою культурою. Часом зацікавлення приходить через художні твори – мені доводилося говорити з людьми, які прочитали після 2022 року якусь українську книгу в перекладі своєю мовою, і для них стало важливо прочитати її в оригіналі. Так вони почали вивчати українську мову та літературу. Словом, варіантів тут багато.

Тобто, якщо ми говоримо про нинішнє сприйняття центральноєвропейського та східноєвропейського регіону, то можемо констатувати, що фокус уваги переміщується з русистики на україністику. А русистика потроху втрачає свої позиції, чи не так?

Це, на жаль, занадто оптимістичний погляд, бо треба розуміти, що коли ми говоримо про академічний світ, то він є надзвичайно консервативним і змінюється повільно. Важливим чинником є те, що русистика в світових університетах, передусім у західних, має довгу традицію. Там є багато позицій так званих «tenured full professors» – довічних професорів, яких цієї посади ніхто не позбавить до кінця професійного життя.

Тобто доки вони не вирішать піти на пенсію, за ними буде закріплена професорська позиція в їхніх університетах – такою є академічна традиція. Багато з цих професорів є русистами, а з них велика частина є етнічними росіянами, котрі займають доволі лояльну позицію до