«Цю петлюрівську сволоту — арештувати»: як вигук на полтавській сцені коштував життя українському актору

15.07.2026, 14:07 poltavawave.com.ua

Зміст

Вступ

Мазепинець із козацьким корінням

Додому

Золотоніська самооборона та перші бої

Полтавська сцена

Червоний терор: «Невиправний противник совєтської влади»

Брехня чекістів та вічний спокій

Замість епілогу: пошуки через покоління

Червень 1919 рік. На сцені полтавського міського театру стоїть актор. Він здобув кілька вищих освіт, виглядає дуже імпозантно, а замолоду займався тим, що реформував імперське військо в Грузії на український лад. Хоча «замолодо» – сказано умовно. Чоловікові — 31 рік.

Варто зазначити, що влада в місті на той момент належить більшовикам. Вони знервовані, бо до околиць Полтави наближаються денікінці, які можуть їх вибити. І саме тоді, зі сцени лунає уривок з вірша Т. Шевченка:

Оживуть гетьмани в золотім жупані,Прокинеться доля, козак заспіва:«Ні жида, ні ляха!» В степах України –Дай-то, Боже милий, – блисне булава!

Актор змовкає. Із залу чути голос тодішнього голови губвиконкому (аналога сучасної облради): «Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!».

Актора одразу арештовують і виводять із зали театру. Більше його ніхто не бачив, а згадки про нього надовго стерлися з української історії. Цим актором був Олелько Островський.

Біографія Олелька Островського – суцільна біла пляма. Невідомо нічого про його дитинство чи вподобання. Знаємо лише, що родом він із Золотоноші, яка входила до складу Полтавської губернії і що його батько Павло був нащадком козацького роду.

Ще до подій 1905 року Олелько вступив до першої на підросійській Україні політичної партії – Революційної української партії (РУП), яка згодом трансформувалася в соціал-демократичну. У роки першої російської революції (1905-1907) він разом із однодумцями активно боровся проти царату, відкрито називаючи себе мазепинцем.

Згодом його мобілізували до царської армії. Першу світову війну Островський пройшов на Закавказькому фронті. З початком революції 1917 року він став одним із головних ініціаторів українізації 5-го корпусу російської армії, що дислокувався в Грузії.

Поки військові на Кавказі українізували фронтові частини, у Києві постала Українська Центральна Рада. П’ятий армійський корпус, у якому був Островський, заявив про повну підтримку нової влади та чекав на директиви. Проте час минав, а жодних наказів чи фінансової допомоги з Києва не надходило. Розчаровані солдати 5-го українізованого корпусу почали шукати способів повернутися додому самотужки.

Разом із військовими на батьківщину тягнулися й цивільні українці: залізничники, поштарі, службовці телеграфу. Перед від’їздом Островський передав листа відомому громадському діячеві Івану Стешенку, у якому відверто писав про свій відчайдушний план:

Old parchment paper texture background. Vintage wallpaper. isolated on transparent layer

До листа додавалася візитна картка: Олександр Павлович Островський, «артист драматичний».

У березні 1918 року мрія здійснилася: Олександр разом із дружиною Ганною та двома доньками повернувся до рідної Золотоноші.

Олелько Островський з дружино та донькою

Містяни здригалися від погромів та хаосу, які принесли з собою більшовицькі загони Муравйова. Золотоношею керував самопроголошений анархіст, а на вулицях панував криміналітет.

Щоб захистити свої родини та майно, місцеві мешканці створили загін самооборони – Вільне козацтво, до якого вступило близько 60 людей. Очолити його запросили Олелька Островського як людину з військовим досвідом. Козакам видали гвинтівки та доручили охороняти склади.

Проте перше серйозне зіткнення завершилося трагічно. Озброєний загін із полонених чехословаків розігнав недосвідчену охорону та обстріляв курінь із гармат. Перелякані золотонісці, більшість із яких уперше тримали зброю в руках, розбіглися по домівках. З отаманом залишилося всього вісім бійців. Після цієї невдачі Островський забрав родину й виїхав до Києва, сподіваючись повернутися до акторської професії.

У Києві панувала шалена конкуренція, вільних місць у театрах не було. Островський повернувся на Черкащину, де його знову на короткий час призначили курінним отаманом Вільного козацтва. Проте за кілька тижнів влада змінилася: до керма прийшов гетьман Павло Скоропадський, козацькі формування розпустили, і Олександр вирушив шукати долі в Полтаві.

Він став актором та режисером Полтавського міського театру. Але триматися осторонь політики не зміг. Островський прихилився до партії боротьбистів – українських лівих, які виступали за совєтську форму влади, але вимагали повної незалежності України від Москви. У вересні 1918 року він підтримав їхнє повстання проти гетьмана.

Коли в Полтаві встановилася влада Директорії УНР, Олелько розгорнув бурхливу мистецьку діяльність у складі Першої міської трупи, що гастролювала областю. Громадський діяч Дмитро Соловей у своїх спогадах описував його так:

Уже тоді Островський балансував на межі. Під час однієї з вистав «Гетьман Дорошенко» він вигукнув зі сцени: «Хай живе самостійна Україна!», що викликало шквал овацій у залі й очікувано потрапило до олівця спецслужб.

Окрім акторства, він писав історичні драми про боротьбу за державність: «Полтава», «Берестечко», «Руйнування Чортомлицької Січі». Ці твори згодом заборонять совєтською цензурою на десятиліття. Вони дійдуть до читача лише на початку 1990-х років.

Можливо, якби у Полтаві далі трималася українська влада Директорії УНР, то життя Островського (та й наше з вами) склалося інакше. Однак, захопивши Харків у 1919 році, червоні війська вступили і на територію Полтавщини. Для українських земель, історії, літератури та культури настали довгі незворотні часи совєтської окупації.

Почалося систематичне нищення українського життя: нові «господарі» розпустили губернське земство, ліквідували педагогічне бюро, конфіскували папір в українських видавництв для друку агіток. Театр опинився під жорстким ідеологічним пресом.

Островський намагався адаптуватися і просто грати, але завадив його темперамент. Один із лідерів полтавських боротьбістів Матена-Богаєвич описував чоловіка як «типового актора: непостійного, запального, чванькуватого, амбітного і надзвичайно нервового». Цей характер і вилився у фатальний виступ із шевченківськими рядками на червневій сцені.

Арешт улюбленця публіки збурив Полтаву. Колеги-актори оголосили протест, а впливовий місцевий більшовик Петро Маслич зажадав від ЧК пояснень. Чекісти витягли на світло покази ексголови Золотоноші, який перекрутив факти і назвав Островського «організатором антибільшовицького повстання 1918 року».

На захист актора намагалися стати навіть союзні більшовикам боротьбисти. Матена-Богаєвич писав до ЧК:

Але каральну машину вже запустили. 11 червня 1919 року «особливий відділ» губернської ЧК ухвалив вирок: О. Островського як «явного, затятого та невиправного противника совєтської влади» розстріляти.

Того ж дня у більшовицьких «Известиях» з’явилося повідомлення про страту чотирьох «контрреволюціонерів». Серед них фігурувало ім'я актора Красиленка – ймовірно, це був сценічний псевдонім Островського або свідома дезінформація.

Письменник Володимир Короленко, який тоді жив у Полтаві, надіслав гнівного листа голові Раднаркому УСРР Християну Раковському:

Аби збити хвилю народного обурення, більшовики вдалися до маніпуляцій. 19 червня президія губвиконкому нібито запропонувала відкласти вирок. Згодом Яніс Дробніс (той самий, що вимагав арешту) написав, що страта в Полтаві може викликати «небажані наслідки», тому арештанта слід етапувати до Києва. 26 червня київське ЧК погодилося перенести виконання вироку до столиці «через неспокійний час у Полтаві».

Насправді це була ширма. Жодних слідів перебування Островського в Києві немає. Дослідник Василь Яременко переконаний: актора розстріляли в Полтаві набагато раніше – можливо, ще 5 червня, а всі паперові зволікання були лише імітацією законності. Його тіло, найімовірніше, покоїться у спільній могилі жертв червоного терору, яку згодом розкопали денікінці, вибивши більшовиків із міста.

Ім’я Олелька Островського викреслили з історії на довгі десятиліття. Лише 17 квітня 1991 року його офіційно реабілітували.

Попри це, білих плям у його біографії досі залишається безліч. Достеменно невідомо, як він потрапив до театру (подейкували, що він товаришував із Панасом Саксаганським, який нібито був його кумом). Відомо, що дружину його звали Ганною, вона походила з Надвірної, і в них було дві доньки – Галина та Ольга.

У 2008 році в газеті «Нація і держава» з’явився лист від дружини онука письменника Володимира Островського з Ужгорода:

На цей заклик відгукнулася інша онука Олелька, яка мешкає в Луцьку. Проте роки совєтського терору та забуття зробили своє: у віднайдених родичів не збереглося жодних документів чи родинних світлин розстріляного митця.

При підготовці матеріалу використані праці В. Ревегука, Н. Кочерги, Д. Солов’я, В. Яременка та О. Кавуненка.