Як нам перемогти в когнітивній війні? Представники ГУР, МЗС та митці про культуру як інструмент впливу

18.06.2026, 12:22 lb.ua

Про термін “культурна дипломатія” та розуміння культури як інструменту чи зброї під час війни

Ані в Силах оборони, ані в Українському інституті, створеному в межах МЗС, не вважають нині актуальними нині терміни “культурна дипломатія” чи “мʼяка сила”. Натомість оперують поняттями “когнітивна війна” чи “культурна співпраця” – залежно від контексту. За час повномасштабного вторгнення українська сторона зробила суттєвий прогрес і якісний, і кількісний. Втім, враховуючи, що ресурси України не співмірні із ресурсами країни-агресора, пріоритети варто визначати чіткіше, аби прицільно й ефективно докладати зусилля.

Андрій Юсов, представник Головного управління розвідки Міноборони України:

“Термін “м'яка сила” вже нерелевантинй в нашій ситуації, як і термін “культурна дипломатія”.

Культурна дипломатія – це коли “Щедрик” поїхав по всьому світу популяризувати українську культуру, коли українські митці за покликом серця звертаються до світу. Але коли фінансовані ФСБ проекти популяризують теми расизму, ведуть антиукраїнське ІПСО, то це – не культурна дипломатія, це – частина когнітивної війни.

У російських спецслужб всі інструменти когнітивного впливу прописані, є люди, які вчаться їх використовувати, є інструкції, де і коли їх застосовувати, за яких умов. І така зброя пріоритетніша за кінетичну. Бо якщо ти спочатку поставив свою церкву, свого Пушкіна, свою балалайку і балет, то, можливо, заходити танками вже не доведеться, бо зайти буде значно легше.

При цьому ресурси на умовну балалайку і балет потрібні суттєво менші, ніж на балістику та авіацію.

Когнітивна війна, як і класична кінетична, носить геноцидний характер, тому що в ході цієї війни завдання – змінити, розщепити свідомість українців, стерти їхню ідентичність. Завдання в світі – показати, що наша ідентичність неправильна, шкідлива, злочина, конфліктна. І в такий спосіб послабити підтримку, відволікти ресурси, як наші внутрішні, так і міжнародні.

Звісно, когнітивна війна – це не наше ноу-хау. Зараз із цим працює весь світ, НАТО в цьому живе і розвивається. В Академії СБУ та інших воєнних академіях України про це також говорять і втілюють у життя.

Потрібно віддати належне, що з моменти повномасштабного вторгнення вже не тільки Сили оборони, але й громадянське суспільство, бізнес разом і окремо втілили велику кількість успішних операцій впливу. Але, звичайно, треба ще”.

Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту

“Я абсолютно погоджуюсь, що термін “культурна дипломатія” є застарілим. Ми говоримо про міжкультурну взаємодію, бо це завжди про роботу в двох напрямках.

Коли ми говоримо про Український інститут, то тут є кілька важливих напрямків. Це мистецькі, академічні програми, це дослідження й аналітика, в тому числі – вивчення того, як Росія використовує так звану культурну дипломатію в світі. Це вивчення української мови не носіями. Це комунікаційні проекти.

Окрім того, маємо кілька філій – в Німеччині, Франції, Нідерландах. В 2023-му почали прицільно працювати з країнами Азії, Африки та Латинської Америки.

При цьому наголошую, що хоча Український інститут є флагманською інституцією, культурну дипломатію робимо не лише ми. Є багато незалежних акторів в державі, з якими ми співпрацюємо та будуємо взаємодію. В нас непогана взаємодія з Мінкультом, військом, адже в армії є багато митців.

Водночас важливо говорити, що не кожен проект за кордоном є актом культурної дипломатії. Для себе я вивів таку формулу. Культурна дипломатія – це про довгострокові партнерства і довгострокові зв'язки, які вибудовують довіру. А довіра конвертується в підтримку. Така дуже нелінійна логіка важлива.

Ще один елемент, про який ми має говорити і з яким працювати, це академія – університетська освіта. Це дуже нелінійна історія, але це те, що формує розуміння і знання про нас як про країну і суспільство.

Тому в нас зараз дуже сильно розвиваються українські й кримсько-татарські студії за кордоном. Це те, на основі чого майбутні еліти будуть приймати рішення в своїх країнах”.

Микола Сєрга, Культурні сили:

“Розповім про наш підхід на прикладі однієї поїздки. Це була поїздка в Штати, мета якої була здобути підтримку для України в цілому. Щоб законопроект про виділення допомоги Україні відбувся. Тому ми концентрувались на певних штатах і певних конгресменах. При цьому ми не працювали для діаспори, а, передусім, – на американців. І робили це в тих місцях, де збирались представники потрібних нам соціальних груп. При цьому ми не могли анонсувати концерти, бо швидко ФСБ швидко нами зацікавилось.

Тож ми виступали в церквах, університетах, школах, пожежних і поліцейських частинах, на вуличних майданчиках. Ми зробили 276 концертів за 97 днів. Це був нереальний марафон.

Прямо зараз ми вирушаємо в нові поїздки, перша з яких – Фінляндія. Будемо тестувати новий формат, над яким працювали кілька місяців. Бо Культурну сили – це не просто хаотична, харизматична організація, яка десь щось робить і розповідає потім цікаві історії. У нас дуже крутий аналітичний відділ, який аналізує наративи на кількох рівнях, у тому числі – стратегічному.

Нафта й золото нашого століття – увага. Якщо ви вмієте привернути увагу і скомбінувати це з сенсами всередині, то ви на коні.

Наприклад, у нас буде зустріч з поляками. Ми зрозуміли, що є там певні переконання, що резонують правій політичній ланці. А в нас, так вийшло, є козак, який воював у складі Правого сектору, а до війни він – популярний в Україні і в Польщі музикант. Тож ми беремо його і їдемо на фестиваль до Польщі. Думаю, сам факт, що праві українські музиканти працюють із правими польськими, має привертати увагу. Від того, як ми це запакуємо, залежить, чи ця провокація дасть тріщину, чи спрацює як клей”.

Сергій Устенко, керівник компанії «Карпатська джерельна», партнер проєкту CultHub

Ми розуміємо, що маємо рухатись асиметрично, бо диспрпорація між фінансуванням Россотрудничества та Українського інституту очевидна. Тому для мене культура – це зброя. Але мій підхід до зброї неконвенційний.

Коли йдеться про культуру, то часто ми віддаємо те, що віддавати не потрібно, те, що потрібно максимально використовувати. Це як з автоматом Калашникова. Це хоч і надбання Радянського Союзу, але він робить свою роботу на нашу користь. Так само і з культурним надбанням. Росія зробила велику роботу, щоб балет вважався їхнім. Думаю, нам треба бути жорсткішими в тому, щоб його не віддавати.

По-друге, потрібна консолідація. Ми, звісно, не РФ, в нас всі не можуть працювати по одній методичці, яку написав товариш майор. Але має бути консолідація і концентрація того ж фінансування. Бо якщо вони будуть вливати гроші в балет і ще чотири-пʼять напрямків, а в нас буде партизанський рух на 200 напрямків, то результат буде відповідний.

Ще один аспект. Завдяки винятковій активності українців, дуже багато проектів зʼявились за кородном самі по собі. Їх треба підтримувати. Наприклад, є одна галерея в Німеччині, вони дуже активні, їм потрібне не стільки фінансування, скільки увага з боку української держави, хоча б візит з боку консульства. Але цього не відбувається. Хоча на рівні федеративної землі така підтримка є”.

Андрій Халпахчі, Гендиректор Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”:

“Ми говоримо про культурна дипломатію, мʼяку силу. Але чому ми так боїмося слова пропаганда? Зрозуміло, що для нас пропаганда – це Соловйов, передусім. Але пропаганда існувала завжди, і ми в цьому колосально програли.

Я мав цей досвід, наприклад, у 2004 році, коли ми поїхали з нашою пропагандою в Крим. І тоді я побачив, наскільки російська пропаганда вже зайняла там місце. Ми були майже перші, хто показував українське кіно. І це при тому, що в селах Криму розмовляли здебільшого українською або кримськотатарською.

І ще одне. Ось ми говоримо про протистояння російському мистецтву. Все вірно, коли йдеться про балерину Захарову, скрипаля Репіна. Але нещодавно вибухнув скандал навколо “Мінотавра” Звягінцева. І це нагадало мені ту саму історію про Пастернака: не читав, але засуджую. Люди не бачили кіно, але писали.

Я бачив цей фільм і побачив у ньому діагноз, віддзеркалення для західної аудиторії того, що собою являє сучасна Росія. Ми маємо використовувати таких людей, як Звягінцев”.

Про динаміку сприйняття української культури та зайнятті світові майданчики

Цьогоріч Росія вперше від початку повномасштабного вторгнення знайшла спосіб повернутись на Венеційську бієнале зі своїм павільйоном. Це спричинило масштабну реакцію в мистецьких та урядових колах, аж до подачі журі бієнале у відставку та загрози позбавлення бієнале фінансування з боку ЄС.

Що робила і робить Україна, щоб зайняти фізичні та метафізичні місця, тимчасово вільні від Росії? Чи працює системно із тим, що ліквідувати прогалини в знанні про Україну? Та й взагалі, чи справді світ зрозумів, що українська та російська культури – це два абсолютно окремі світи?

Євген Нищук, міністр культури України в 2014, 2016-2019, гендиректор – художній керівник Театру Франка:

“Ще в 2018-2019 роках ми прораховували і домовлялись про купівлю павільйону для представлення України в Венеції. Вартість на той момент складала 2,5-3 млн євро. На жаль, це тоді так і не трапилось.

Але суть у тому, що для кожного жанру культури є важливі європейські чи світові центри, в яких обовʼязковою є наша присутність – не ситуативна, а планова.

Бо інакше що два роки ми починаємо шукати місце, платимо шалені гроші за оренду, і в результаті ніхто не знає, що це місце – українське. І треба витрачати додаткові кошти, щоб гучно заявити, що це – саме українська презентація.

Нині бракує стратегії і координації. Памʼятаєте активацію теми визнання Голодомору за Ющенка? Це була державна програма, хороший, успішний кейс. Зараз, здається, кожен щось хаотично робить сам. Не можна сказати, що системно опрацьовуємо звʼязки із якоюсь країною Африки чи Китаєм, залучаємо до цього різні види мистецтва. А тоді ми системно їздили в десятки країн Європи, показували перфоманс. І це зробило більший ефект, ніж десятки офіційних листів. Бо лише так люди збагнули масштаб трагедії”.

Алім Алієв:

“Ми б