Про що ми мовчимо, коли говоримо про Крим

02.04.2026, 09:25 lb.ua

Кураторський проєкт для виставки в Польщі про Крим, яку задумав Український інститут, запропонувала Платформа пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво. У вступному слові куратори закликаютьподивитися на Крим не тільки як на південь, а й як на північ. Цю перестановку звичних асоціацій вони вже відпрацювали у 2024-му на Першій Мальтійській бієнале, де говорили про Одесу не як про південь колишньої Російської імперії, а як про північСередземномор'я. А втім, якщо в контексті бієнале, що тримає у фокусі країни Середземноморського регіону, це позиціонування є цілком органічним, то у розмові між українськими художниками тапольськими глядачами це зміщення координат працює більш умоглядно, адже для обох країн Крим є географічним півднем незалежно від колишньої імперської логіки.

Експозиція 12 робіт займає п'ять кімнат артцентру. Третина представлених артоб’єктів містить відео; на додачу є відеоексплейнер (стейтмент) кураторської групи та кінетична скульптура — рухливімедіа тут перемішані зі статичними (графіка, живопис, фотографія), і ця комбінація робить експозицію доволі динамічною.

Значну частину виставки куратори відвели темі кримських татар, про яку говорять художники і художниці з кримськотатарським корінням. Природно, їхні роботи просякнуті мотивами втраченого дому. Цілустіну однієї кімнати займає відеодокументація нового перформансу Халіла Халілова та Влодка Кауфмана: ми бачимо, як художники розгортають і згортають смуги руберойду, що імітують килимовідоріжки на сходах Замку Уяздовського. «Руберойд — дуже холодний, жорсткий, токсичний матеріал, — пояснює Халілов, — але він постійно супроводжував кримських татар на шляхах їхньої депортації ідарував тепло». Поміж стрічками руберойду сходами мандрує перекотиполе, розсипаючи гілки. Киримли називають цю степову рослину biñ baş, «тисяча голів» — прозора метафора народу, відірваноговід коренів. Ця робота продовжує серію «кримських» перформансів Халілова та Кауфмана; наступний вони запланували на 16 квітня, напередодні річниці депортації, теж у просторі артцентру «Замок Уяздовський».

Друга (і остання) робота, створена спеціально для цієї виставки — інсталяція Севілі Наріман-кизи -lar. У кримськотатарській мові це закінчення означає множину. На тлічорно-білого малюнка на стіні, що імітує фотошпалери «квітучого Криму», художниця розміщує три прозорі рожеві панелі, на кожній — бляклі малюнки, що зображають будівлю, дерева, обличчя. У їхнійоснові ракушнякові цеглини, з яких зводили помешкання татари, що поверталися в Крим у 1990-х. Це коментар про колажність пам’яті та забування як її неуникну частину.

Свого часу Севіля Наріман-кизи вчилася у студії El-Cheber Рустема Скибіна — він є ланкою, що поєднує покоління депортованих кримськотатарських митців з наступними поколіннями. На виставціпредставлена робота Рустема Скибіна «Кримськотатарська військова айдентика» — 12 шевронів з орнаментами, які Скибін зафіксував після консультацій з фахівцями, що спеціалізуються навоєнній історії Кримського ханства. Це не перший випадок художнього звернення до теми військових знаків розрізнення: наприклад, Євген Равський створив символіку для бригади, в якій служить, на основі історичної геральдики. За словами кураторів,деякі військові ЗСУ носять шеврони Скибіна — аби підкреслити особливе ставлення до звільнення Криму від окупантів.

Інсталяцію Еміне Зіятдін «Я — донька свого батька» кияни могли бачити минулої осені в галереї Garage 33. Вона складається з видрукуваних на тканині фото; найдавніше — 1914 року, ізсімейного архіву; найновіше — 2020-го, його зробила авторка. Між тканинами — екран з обличчям художниці; на фоні води вона розповідає: «Я — донька степу». Відсутній батько постає тут символом травмиродини художниці та народу загалом.

Серія картин Ельміри Шемседінової «Напружений горизонт» — це напівабстрактні, майже монохромні морські пейзажі, виконані олією, що імітує ефект акварелі. Цю серію художниця створила у2022–2023 роках як спогад про ті етюди, які малювала на кримському узбережжі до 2014-го. Позбавлені деталізації та кольорів, роботи постають як бліда пам’ять про втрачені місця.

Слід зазначити, що роботи, створені художниками з кримськотатарським корінням, не виокремлені на виставці в особливий кластер, а перемішані з творами інших авторів, які народилися в Криму абомають тісний зв’язок з півостровом. Куратори не екзотизують голоси кримськотатарських художників і не протиставляють решті — утім різниця у сприйнятті Криму між цими групами очевидна.

Офорт Павла Макова «Сімферопольський пейзаж» — найстаріша робота на виставці. Маков створив її у 1988-му, ще під час СРСР. Дослідження міста є однією з ключових тем творчостіМакова, і найчастіше він звертається до Харкова (місто ХА), який став головним місцем у житті художника. Однак Крим також міцно пов’язаний з його біографією: він жив у Сімферополі у 1970–1979-х(навчався у Кримському художньому училищі), потім у 1986–1988-х. Це місто постає в його офорті в образі брейгелівської Вавилонської вежі — символу культурної різноманітності й непорозуміння, —зібраної з дрібних деталей і символів, пов’язаних з Кримом.

Ще одна робота художника з покоління, яке формувалося ще в СРСР, — «Гурзуф.07» Олега Тістола. Трафаретне зображення пальми є одним з найупізнаваніших «знаків» цього митця (досліджуючисучасні міфи, він навіть називав пальму національним деревом України). Це також символКриму курортного — пальму завезли на півострів лише в кінці XIX ст., і вона росте лише на його південному узбережжі, де зосереджені найпопулярніші місця відпочинку. На виставці представили роботу ізсерії «ЮБК», полотно якої імітує бланк заяви на участь у фестивалі «Меморіал Куїнджі» — це був конкурс пейзажистів, який проводили в Маріуполі. Нині ім’я Куїнджі, який створив десятки видатнихпейзажів Криму, асоціюємо перш за все зі злочинами російських військ (пограбуванням музею Куїнджі та руйнуванням пам’ятника митцю в Маріуполі), тож стара робота Тістола отримує нині новий пластзначень.

Картину «Чорне море» Романа Михайлова куратори також пропонують сприймати як політичне висловлювання. Якщо розглядати це абстрактне полотно як фігуратив, то чорне тут і небо, і море, алінія посередині — умовний горизонт — відділяє чорне від ще чорнішого. Художник працює над серією «Чорне море» з 2014-го, найвідомішою з неї є, мабуть, інсталяція «Тіні» — чорні силуети військових кораблів, вирізані з обгорілого дерева.

Лінія горизонту важлива і для серії пейзажів «Моє море» Олексія Борисова, яка займає три стіни однієї виставкової кімнати. Він також працює над нею з 2014-го, коли припинивїздити до Криму через анексію. Тут є ідилічні спогади про кримські пляжі, є зелені чоловічки, є заклики повернути Крим. Різні за розмірами й темами роботи об’єднує єдина лінія горизонту іповторювані, як мантра, написи «Моє Море», «Мій Крим».

Навпроти — інсталяція Юрія Єфанова зі складною назвою «Я дивився на синусоїдний рух блакитних електронних хвиль, допоки не відчув їх запах». Художник народився в Криму, зараз живе уПарижі. Інсталяція містить анімаційну частину, що імітує табір «Артек» у Гурзуфі, де відбувається змагання зі стрибків у воду. Дія розгортається після звільнення Криму — за словами Єфанова, він мрієпровести такий «фестиваль стрибків». Це єдина робота на виставці, яка, хай побіжно, згадує про потребу комунікувати з людьми, що опинилися в окупації і вже більш ніж 10 років є об’єктами російськоїпропаганди (зокрема і через табір «Артек», що став майданчиком мілітаризовано-ідеологічного виховання). Художник пропонує стрибки у воду як локальну традицію, що створить простір для діалогу.

Інсталяція «Сімеїз» Антона Шебетка звертається до історії квір-спільноти, що згуртувалася навколо нудистського пляжу та нічного клубу «Єжи» в Сімеїзі. Тут є відео, фотографії, зін, які можна роздивлятися, сидячи в шезлонгах, ніби на березі моря. Як і Єфанов, Шебетко також мріє повернутися в Крим — разом з Маршемрівності, який там зараз неможливий через гомофобні закони РФ. У його роботі Крим постає територією свободи, втраченим квір-парадизом.

Завершує експозицію кінетична скульптура Віталія Кохана «Кипарис». Темна металева піраміда, поєднана гайками, відсилає до ще одного символу туристичного Криму. Скульптура розташованав окремій затемненій кімнаті, вона повільно обертається навколо своєї осі. Останнім часом Кохан активно працює з темоюмеморіалізації війни і шукає нову мову для неї. Це змушує згадати, що кипарис також є символом скорботи й обов’язковим елементом кримських (і не тільки) некрополів. Зокрема, він частина нещодавновстановленого в Києві Меморіалу пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, створеного за старимпроєктом архітектора Ірфана Шемседінова, який мріяв про цей меморіал у Криму. Кипарис Кохана нагадує кипарис Шемседінова. Роботи Ельміри Шемседінової (онуки Ірфана, яка привезла в Київ йогонапрацювання) розташовані на виставці поруч зі скульптурою Кохана.

Образ Криму, витворений виставкою, об’єднують мотиви горизонту, води, моря. Цей колективний образ — це образ втрати. Для когось це втрата дому, родини, коріння, пам’яті; для інших — втрата місцялітнього відпочинку, улюблених краєвидів, звичних способів проявляти себе. Це Крим переважно знелюднений і тривожний, хоч і з ностальгійними й оптимістичними нотами в окремих проявах.

Розрахована на закордонну аудиторію і створена на замовлення Українського інституту, ця виставка за призначенням є інструментом культурної дипломатії. І вона добре виконує цю функцію, транслюючивсі правильні наративи: давня історія Криму, що сягає глибше, ніж претензії РФ; репресивна російська присутність, яка виражається через депортації, утиски, мілітарну індоктринацію, яка навіть мореперетворює на синонім небезпеки; символічне маркування Криму як території України. Утім глядачці з України важко (та й чи потрібно) перелаштовувати оптику, намагаючись пробачити проєкт очимапольської публіки. Натомість легко побачити, які теми оминає ця майстерна розповідь про Крим.

У ній Крим проявлений через (трагічне або ідилічне) минуле і (бажане) майбутнє, але не (реальне) сучасн