«Наречена!»: фільм-франкенштейн про дружину монстра

09.03.2026, 13:37 lb.ua

Чикаго 1930-х років. Замучений самотністю Френк (Крістіан Бейл), створений колись Франкенштейном, приходить до докторки Єфроніус (Аннетт Бенінг). Він просить воскресити з мертвих жінку, щоб та стала його нареченою. Вибір падає на покійну Іду (Джессі Баклі) — молоду жінку, яка за життя пропалювала життя в кабаре та зналася з мафією. Вона була свідком у справі торгівлі й убивства жінок, однак довести нічого не змогла. Врешті загинула від випадкової травми.

Так на світ являється парочка: Френк та його божевільна Наречена. Пускаючись берега, пара живих мерців творить все, що заманеться. Та проблема в тому, що через Наречену говорять духи убитих жінок, а ще – сама Мері Шеллі, флешбеки з якою розривають основну гілку фільму. Тож за парою полює і поліція, і мафія. Все це врешті-решт закінчиться в дусі фільму “Бонні і Клайд” (1967).

Для Меггі Джилленгол “Наречена” – це друга режисерська робота. Дебютувала режисерка камерною інді-драмою “Втрачена донька”, де Олівія Колман зіграла професорку, що не хотіла бути матір’ю. У порівнянні з дебютом, “Наречена” – це значний крок вперед: режисерка отримала бюджет у понад 90 мільйонів доларів, зібрала блискучий акторський каст, до якого окрім дуету Бейла та Баклі залучила Пенелопу Крус та свого брата Джейка Джиллегола.

Фільм планували як проєкт для Netflix, але зрештою стримінг пошкодував грошей, тож стрічка перейшла до Warner Bros. Далі проєкт заморозили та запустили додатковий етап дознімань, редагувань і монтажу. Зокрема, за словами режисерки, “Наречена” сильно втратила в кривавості та елементах боді-горору.

Загалом, якщо фільм потрапляє на переробку, це майже завжди свідчить про проблеми з якістю. “Наречена!” не стала виключенням: стрічка вийшла занадто хаотичною, а деякі сюжетні лінії просто загубились у спробі Джилленгол наситити кожен кадр атмосферою безумства.

Джессі Баклі, яка щойно отримала оскарівську номінацію за тиху спіритуальну роль Агнес у “Гамнеті”, видає абсолютно протилежний перфоманс у “Нареченій!”. Її персонажка – це суміш Джокера Хоакіна Фенікса, Круелли Емми Стоун та Бонні Паркер Фей Данавей. На противагу їй Крістіан Бейл (його монстр візуально явно відсилає до легендарного образу Бориса Карлоффа) вибудовує образ інтровертного, ранимого та інтелігентного створіння. Він живе у мріях, що натхненні фільмами Золотого Голлівуду, насамперед мюзиклами й мелодрамами з вигаданим актором Ронні Рідом (його грає Джейк Джиллегол, і це елегантний стьоб режисерки з брата).

Однак, крім хімії цього першокласного дуету, фільм не пропонує глядачам нічого особливо цікавого. Дія відбувається занадто хаотично, сюжетні лінії не отримують завершення. В якийсь момент Наречена, що переховується від мафії та поліції, стає символом феміністичного бунту (жінки роблять на обличчі чорні плями, як у неї), але ця тема губиться десь посеред сюжету і виринає легким нагадування уже майже перед титрами.

Цей фільм, здається, сам не розуміє, чим хоче бути: у сюжет детективного трилеру тут вставили постановки з мюзиклу, а готичний горор розривають мелодраматичні сцени. Режисерка явно намагається поєднати дві культові історії – монстра Франкенштейна та Бонні й Клайда, взявши містичну основу з першої і переносячи її в соціальний контекст другої. Ця ідея дійсно цікава: авантюрна історія про кохання, самотність і злочини з неймовірно харизматичними монстрами в центрі сюжету. Але швидкої нарізки романтичних кадрів, змазаних еротичних сцен і кількох омажів на фільм Артура Пенна 1967 року замало, аби створити повноцінне переосмислення хронометражем дві години.

Абсолютно зайвою у стрічці видається сюжетна лінія Мері Шеллі, що, наче привид батька Гамлета, виринає у свідомості Нареченої із закликами до помсти. Вона не лише ніяк не пояснена логікою фільму, але й додатково розриває і без того хаотичний сюжет основної розповіді.

Окрім акторського дуету, сильною стороною фільму є його візуальний складник: екстремальна операторська робота Лоуренса Шера, багата текстурами ретроестетика декорацій, гриму й костюмів. Однак у всій цій маскарадній буфонаді 1930-х губиться сенс, який Джилленгол намагається донести до глядача.

У 1935 році Джеймс Вейл створив сентиментальний горор “Наречена Франкенштейна”, який став сиквелом його екранізації роману Мері Шеллі з Борисом Карлоффим у головній ролі. Тоді “Наречена Франкенштейна” змогла стати важливим соціальним коментарем на тему емансипації та стереотипності гендерних ролей, при цьому успішно проявити себе в прокаті. Через 90 років Меггі Джилленгол вирішує відродити цю історію вже в контексті сучасного розуміння фемінізму. Однак бажання зробити феміністичне висловлювання і при цьому вразити жанровим різноманіттям та естетичною фактурою призвело до того, що фільм Джилленгол сам став монстром: зшитою докупи масою різних сюжетних ліній і сцен, що ледь рухають цей важкий кіноконструкт.