“Магазин на колесах”: як на Ізюмщині доставляють продукти до сіл поблизу лінії фронту

18.01.2026, 09:11 lb.ua

Я приходжу до будівлі пекарні, де вже стоїть невеликий бус — кілька чоловіків завантажують його товарами. Поруч ходить Лариса, продавчиня, яка сьогодні їде по селам разом зводієм.

“У нас є ще 10 хвилин до відʼїзду, то піду візьму моркви для нашого покупця, просив дуже привезти. А тоді одразу в дорогу”, — каже вона.

Графік — найголовніше в цій справі. Не тому, що пунктуальність прикрашає людину, а тому, що в кожному селі на них чекають люди у будь-яку погоду. А в цей січневий ранок на вулиціморозно й дуже вітряно.

Потрапивши до цього транспорту, ледь вдається втриматися від того аби не почати їсти, бо в салоні — неймовірний аромат свіжої випічки. Тут тобі хліб: білий, гречаний, з висівками,чорний, і булочки з пломбіром, і пиріжки з капустою та яблуками, і часникові пампушки.

“Після деокупації ми возили продавати лише ці позиції, але люди просили додати й інші продукти — ковбаси, приправи, масло, олію, ситро, печиво, цукерки, фрукти, мівіну й інше. Ну яклюди просять, то що ж нам лишається робити? Треба допомагати”, — сказала Лариса.

Підприємство, на якому працює наша продавчиня, охоплює близько 15 населених пунктів. У більшості з них немає магазинів, у частині є, але вони знаходиться досить далеко від крайніх будинків уселі. Окрім того, через постійні бойові дії та близькість до лінії фронту, більшість молоді виїхала і в селах залишилися пенсіонери, які не можуть самостійно подолати таку відстань, аби закупитисяпродуктами, особливо взимку.

У селах, через які пролягав наш маршрут того дня, не тільки були проблеми з магазинами, але й з водопостачанням, зв’язком, транспортом, доступом до медичної допомоги та інші.

Наш міні-супермаркет повернув до першої торгової точки. Їхати досить далеко — майже годину. Дорога розбита військовою технікою, рух ускладнений ще й погодними умовами — ожеледиця.Навколо лише степ та голі дерева, поміж яких у 2022 році стояли окупаційні війська. Залишені необробленіполя та червоні стрічки вздовж дороги, нагадують про це.

Вʼїжджаючи у такі села, одразу відчувається тиша — не та звичайна сільська тиша, а пустельна, напружена, ніби після ворожого обстрілу. Населення тут скоротилося в рази післяокупації. Будинки, що залишилися, часто зайняті лише тими, хто повернувся після звільнення — здебільшого, старшими людьми або тими, хто не має змоги виїхати, або військовими. Подвірʼя порослибурʼянами, а там, де колись росла городина — тепер пустка.

“Ось ми і приїхали. Щось малувато людей цього разу. Може, через холод ніхто не хоче виходити. Але “раз на раз” не приходиться”, — каже Лариса, застібаючи свій пуховик.

До машини підходить літня жіночка з палицею та сумкою для продуктів. Прийшла не сама, а з сином. Лариса, побачивши її, каже, що привезла їй каву зі знижкою — 180 грн замість 220. Урозмові між собою говорять так, ніби знають знають одна одну багато років.

У цей час підходить 72-річна пані Зоя. Теж посміхається і дістає свій список для закупів. Перець горошком, батон, хліб, цикорій, курячий паштет, лаваш, приправа, молоко, кефір,майонез, желатин й “кофе”.

“І плавлений сирок є? Та ні, то мені три давай, бо я ж їх дуже люблю”, — каже пенсіонерка.

Розраховуючись з Ларисою, каже, що дуже вдячна цим людям, що вони не забувають про них і приїздять прямо до двору.

“До нашого магазину — 1,5 км. Тридцять років проробила дояркою, у мене три грижі в спині. Я ж не дійду цими ногами по такій ожеледиці. А як і дійду, то що я куплю — пару хлібин івсе? Хто ж нестиме його”, — каже пані Зоя.

Пенсіонерка розповідає, що в село ще приїжджає Укрпошта, співробітники якої привозять їм пенсії. А того дня ще й навідалися медики з міжнародної організації, які не тільки моглинадати консультації, але й безкоштовні ліки. Щоправда, коли ми підʼїхали до будівлі, де вони приймали людей, з місцевих мешканців вже нікого не було, тому консультанти потихеньку збиралися.

Поки ми намагалися відігріти руки, переїжджаючи до іншого села, Лариса розповідає, що вони постійно розширюють асортимент, враховуючи побажання людей. Дуже часто покупці просять привезтищось особисто для них, бо не мають змоги поїхати у райцентр та купити це. Це може бути фарш, якісь копчені продукти, овочі, заварна кава й інше.

“Ледь не всі вже мають мій мобільний телефон й дзвонять зробити замовлення. Я все пишу на папері й купую. Нам нескладно, а людям приємно”, — пояснила продавчиня.

Часто для підприємства такі поїздки є майже благодійністю. Їхати в невеликі села — це завжди бути готовими, що інколи ти не тільки не заробиш, але й втратиш. Пальне, постійнийремонт автотранспорту через погані дороги, потреба дотримуватись графіку, заробітна плата працівникам, податки — це все лягає на плечі підприємців, незалежно від виручки, яку привезуть.

А ще — питання безпеки. Більшість сіл, особливо у Борівському районі, знаходяться убезпосередній близькості до фронту. Наприклад, село Підвисоке — за 15-20 км від Борової, яке є лінією зіткнення.

“Коли ми приїжджаємо туди, то постійно чуємо вибухи. Такого, щоб дрони літали прямо над нами, ще не було, але їх присутність у небі ми чуємо. І ми їдемо, бо люди ж чекають. Туди щевозять гуманітарку, але ж це зазвичай одні й ті самі продукти, а люди хочуть щось для себе купити, як от булочки чи пиріжки”, — пояснює Лариса.

Приїжджаючи в кожний населений пункт, дійсно розумієш, що ці поїздки — не тільки заради грошей. Про це говорять відносини між цими людьми. Справжні людські відносини. Коли ти стоїш на холодій чекаєш своїх бабусь, знаєш, хто яку ковбасу любить і яку каву та чай пʼє.

В селі Українка на Ларису з продуктами чекало пʼятеро людей. Вони трохи замерзли, але прийшли раніше, аби не пропустити закупи.

“Я оце купую ковбасу, мандарини, хлібчика, “Пікнік”. Найближчий магазин у нас за 1,5-2 км, але ж туди йти довго. Здоровʼя вже не те”, — каже Тетяна Миколаївна, 62 роки.

Прощаючись, просить продавчиню, щоб не забували їх і приїжджали наступного тижня.

Хоча в Українку курсує рейсовий автобус, тому місцеві мешканці мають змогу виїжджати за продуктами чи для вирішення власних питань.

Як розповіла інша жителька Українки, яка попросила не називати її імʼя, у селі відносно тихо. Вночі та вдень десь чутно відлуння війни, проте вони вже звикли до таких реалій і їх ценіяк не лякає.

“Хай собі, що хочуть, а ми далі живемо. По селу не стріляють, тільки ото “шахеди” на головами літають кудись далі”, — розповідає вона.

На питання, чи виїжджатиме у разі приближення лінії фронту до села, відповіла, що не знає, куди їхати.

“В окупації ми вже були, нам вистачило з головою. Але думати про те, що все доведеться таки кинути і поїхати, не хочеться”, — додала жінка.

Далі ми опинилися в селі Новоселівка. По відчуттям здавалося, ніби там ще менше людей, ніж у попередніх селах. Біля будинку, де ми зупинилися продавати товар, стояли декількавеликих синіх бочок з написом “Вода”. Там люди могли набирати чисту питну воду, якої у селі немає. Проте з приходами морозів, вода стала замерзати, тому тимчасово її не завозять. Також у селі наявніпроблеми з мобільним зв'язком та інтернетом, які часто зникають. В основному, люди користуються інтернет-звʼязком, який встановили вдома.

Аби купити продукти, які привозять до села раз на тиждень, чоловік, який також не захотів називатися, пройшов із сусіднього села Сухий Яр 2 км. Сніг, ожеледиця, холод, але це єдинемісце останні два роки, де він може придбати свіжого хліба.

“У нас там нічого немає. У селі близько двадцяти хат, де хтось живе. Я оце — один чоловік на все село”, — каже він.

Останньою нашою торговою точкою було Нурове. На місце, де, зазвичай, на продукти чекають люди, цього дня прийшла тільки одна жінка, Тетяна, якій 38 років. Вона купила хліба,сосисок, булочок і багато інших продуктів. Бо іншої нагоди не буде.

“До Вишеньок — 12 км, до Олександрівки –’ 6-7 км, тобто пішки не підеш. Тільки й чекаємо на Ларису”, — сказала вона.

Жінка додала, що вище по дорозі на нас чекають ще у двох місцях.

“Заїдьте до них, вони дуже просили. Чекають на зупинці”, — каже Тетяна.

Не поїхати не можна. Бо ж там чекають.

Наступного разу чекатимуть знову.