Коли живе мова — живе й народ

05.11.2025, 12:00 nezhatin.com.ua

27 жовтня в нашій державі відзначається День української писемності та мови, свято, важливість якого ще нам треба осягати й осягати – і розумом, і серцем. Тільки тоді в нас буде Україна, до якої ми прагнемо, а кращі наші сини й дочки відстоюють її незалежність у найзапекліших боях із надоїдливо-запеклими рашистами.Ми поспілкувалися з членом Національної спілки письменників України Анатолія Шкуліпи, колишнього свого редактора, а ще раніше – кореспондента відділу сільського господарства, нині пенсіонера, який недавно, разом із журавлями, тихо і скромно провів у вирій свій 75-річний ювілей. Та молодечого запалу в поезії не втрачає, а прозу, драматургію чи публіцистику теж пише із нев’янучим поетичним натхненням, чим і приваблює читачів. Отож, кілька запитань…– Як Ви згадуєте свій шлях у літературі? З чого все почалося?– Ніколи не згадую, бо ніколи, здається, й не думав про якийсь там шлях. Про повітря ж не думаєш, а дихаєш. Про воду, якщо й подумаєш, то тільки тоді, коли спрага почне мучити. Література для мене – і повітря, і вода. Я не вибирав її, вона сама ввійшла в мене і, знаходячись у серці, міцно взяла за горло. Колись давно, як одружився, я сказав дружині: пити горілку чи вино – покину, курити – теж, а от писати… Якщо воно мене покине, то й опиратися не буду. Але не кидає…А з чого почалося все? З любові,звичайно. Із захоплення. З такого неймовірного подивування, яке просто так не вміщалося – ні в очах, ні в душі. І треба було якось дати йому вихід. Я й малюванням у дитинстві захоплювався. Малював картини, випалював на тирсоплиті… І музика мене заполонювала – на противагу (чи в доповнення) – солов’ям, ластівкам, одуду, водяному бугаю… Боже, що мене тільки не манило до себе!.. І травинка, і квіточка, і камінці…Раніше гадав, що перший вірш я написав у шостому класі. Коли ж писав книгу про свій рідний хутір, одна землячка згадала, що в четвертому… Я прочитав вірш на уроці – як завдання вчительки… Коли ж дівчина поділилася враженнями вдома, зі своєю мамою, то мама твердо сказала: буде писателем! От я й стараюся не знівелювати те пророцтво.– Хто чи що вплинуло на Вас у молоді роки, коли Ви тільки починали писати?– Природа… Люди… Правда, я тоді просто більше дослухався й придивлявся до всього. А більш-менш обдумано писати почав, як учився у Козелецькому зооветеринарному технікумі. Бувало таке: хлопці на гулянку, а я пишу, повертаються – пишу, лягають спати – пишу, прокидаються – я й не лягав іще… Біжу разом із ними на заняття, бо уроків не пропускав ніколи! Література – це велика, тривала й наполеглива праця. Ще Іван Величковський, наш земляк, понад триста літ тому сказав: три пальці пишуть, а все болить тіло.Ой!.. Як же воно тільки й болить – нічого не робивши. Від найтяжчої роботи можна відпочити, впасти без задніх ніг, як мовиться, і мертво заснути, а від безконечної писанини, бо тільки так відточується майстерність, не відпочинеш. Хіба тільки дописавши… Трохи… На певний час… Доки інше за барки не візьме. А якщо не братиме довго – нова мука. Депресія. Слава Богу, мене вона ніколи не брала. На довго. Хоча й наближалася впритул. Пам’ятаю, як я почувався, коли написав роман у віршах «Берест». Понад чотириста сторінок віршованого тексту! За два тижні! В електричці – через день, коли у Київ їздив до сина в лікарню. Тоді – у кінці травня 2005 року – саме залізничні колії міняли. Електрички не всі ходили, а якщо й пускали, то переповнені, одного дня майже цілий день у тупику стояли. А я й не бачив, усе писав і писав. Люди на свіже повітря виходили, а мені воно зовсім не потрібне було. Зараз я той текст і за кілька місяців не перепишу, готовий, а тоді… Вірші в мене мовби хто з пожежного брандспойта запускав – під тиском.Так-от, після написання «Береста» я років із три ходив, як вигорілий усередині. Навіть присмак паленої трави відчувався.Зараз із того раннього мною написаного так нічого до пуття й не доведено. Не раз пробував доопрацювати – не виходить, вогонь погас, а без нього у творчості нічого й робити. Кажуть, що в одну річку двічі не ввійдеш. Пробую. Іноді щось виходить. Та в більшості – так усе й залишається там, де було.– Пам’ятаєте свій перший твір або першу публікацію? Які були відчуття?– Ніколи про це не думав. Здається, стаття в козелецькій райгазеті. Була в нас викладачка, і вона похвалилася якось, що в неї вдома зберігаються листи від батька… З фронту… От я й пристав до неї. Вона принесла ті листи. Я уважно прочитав, процитував, дав коментар. Резонанс від статті, особливо серед студентства, – був тоді непоганий. А мене підохотило. Я законтактував із колективом редакції. Писав – друкували.– Який період у Вашому житті був найпліднішим для творчості?– А який найплідніший дощ?.. Можна бути більше задоволеним від одного невеликого вірша, а можна бути й незадоволений від цілого роману чи повісті. От щось не те в ньому і все. Ходиш, мучишся. А зробити нічого не можеш. Чогось не вистачає – хоч плач. Роками, десятиріччями… В мене є речі, яким уже давно за пів століття перевалило, а до друку не подаю. Чого?. Бо не вистачає чогось. А чого, хтозна.– Звідки Ви черпаєте натхнення зараз? Чи змінилося воно з роками?– За великим рахунком, не змінилося. Мені, мабуть, пощастило. У мене завжди є про що й про кого писати. Часу тільки не вистачає. Раніше гадав: вийду на пенсію – ось тоді й дам почуттям волю. Все напишу й допишу. Еге… Вийшов, а часу ще дужче не вистачає. Процес не переривається. То вірш, то стаття… То п’єса, а то й роман… Оця різножанровість, певне, мене й рятує, як письменника. Хоча як людину… Ще дужче заганяє мене у відчуття провини… Перед сім’єю – в першу чергу. Бо я завжди обкрадаю її на час, на дозвілля.– Про що Вам сьогодні хочеться писати найбільше?– Мої бажання часто зникають так швидко, як і з’являються. Великі за обсягом речі, якщо не сів зразу за письмовий стіл, поволі втрачають вогонь. А без вогню в творчості нічого не з’явиться. Пригадую, визрівав у мене роман «Фалестра» – так називали правительку наших південних амазонок, яка, надумавши, поїхала до Олександра Македонського, жила в нього місяць – мовляв, двоє видатних людей, тож яка видатна дитина в них може народитися?.. Історія, на жаль, замовчує результат цього свідомого контакту, але ж це не привід для припинення пошуків і версій?.. Але вогонь уже, мабуть, не воскресне з маленької вуглинки, яка, на жаль, так і погасне у мокрій траві довкола.А сьогодні мені хочеться якнайшвидше дописати другу книгу про письменників, зв’язаних із Ніжинщиною. Я за голову хапаюся… Це ж яке видатне наше місто! Яке багатюще особистостями – світового рівня навіть! А ми живемо – наче й не знаємо нічого. І самі перегоряємо на попіл, і ті вогні гаснуть, не приносячи користі своєму народові. І хто винний? Кінь, який не туди воза завіз, чи їздовий, який заснув на возі?Залишилося трошки дописати дитячий роман-казку. Прожив уже чимало десятиліть, а тільки зараз спохопився: яке багатюще було в мене дитинство! Справжня казка – з реальними людьми, які стали казковими.– Які теми у Вашій творчості Ви вважаєте найважливішими для себе і для читачів?– Усі! Що у возі найважливіше? Яке колесо? Чи, може, запасне? Чи дишло? Чи посторонки? Чи, може шворінь, щоб полудрабок не перекособочився?– Яка з Ваших книжок найближча до серця – і чому саме вона?– А ж оті дві, ще недописані.– Як, на Вашу думку, змінилося ставлення людей до книги й читання за останні десятиліття?– Дуже в поганому напрямку змінилося. Ми катастрофічно бідніємо через це. Як у Біблії сказано? Спочатку було слово… А від слова – все інше, і науки різні, і творчість, і ремесла… Інтернет – хороша справа, але тільки для розумних. Інших він ще тупішими робить, бездушними, байдужими, черствими.– Як Ви ставитеся до сучасної української літератури? Чи маєте улюблених молодих авторів?– Погано ставлюся. Байдуже. Бо я не знаю її. Змоги не маю через її роздробленість, малотиражність… Вона, по суті, пішла, як вода в пісок. Держава кинула письменників напризволяще. Вони їй попросту непотрібні. Правителі бояться правдивого слова – от і перекрили дихання книгам. Ні видати, ні прочитати. Скрізь – кусюча, бо дорога: і для видання, і для придбання. А те, що з власної ініціативи випливає на поверхню, іще нічого не говорить. Добре, звичайно, що хоч у декого вистачає енергії ще й на пропаганду самого себе, але… Письменник писати повинен… А розкручувати… Навіщо бібліотеки?.. Навіщо відділи культури в громадах? Навіщо навчальні заклади?..Що посієш, те й пожнеш… Для кого сказано? Народи, які прислухалися до своїх поетів, у люди вийшли. А ті, де душать, рот затикають, – у злиднях животіють.З молодих… А де вони? Раніше до Спілки письменників приймали тридцятилітніх, а то й молодших. А зараз – тільки пенсіонерів. Чому? Бо вони мають змогу відкласти зі своїх скромних пенсій і видати хоч якусь книжечку. А що молоді відкладуть? Із чого? Зі стипендії?.. А якщо й тії не отримують?..Гадаю, кожна громада має подумати про це. Окупиться духовно. Література виховує здорову націю. Не байдужу до проблем. А до літератури тісно примикають інші мистецтва. Малярство – бо ілюструє. Музика – бо теж ілюструє та ще й крила дає. Театр чи кіно – бо наближає до народу ще й із зорового боку.Хто передплачує газету? Наближаємось до нуля. А журнал? Уже нуль.Новий етап занепаду: хто купив хоч одну книжку за рік? Питання плачевно риторичне.– Чи відчуваєте Ви, що література здатна впливати на суспільство і формувати свідомість нації?– Ще й як! Тому ж і роти затуляють. Бо до влади хто рветься? У кого гроші. Щоб захистити їх та ще й примножити. З такою тотальною байдужістю скоро ми у прірву впадемо. У духовну. Хоча ми й так уже майже там. Дехто борсається ще, не хоче скочуватися, а інші регочуть, ще й біля скроні пальцем крутять, мовляв, який дурень. Що тобі, більше треба?Свідомість нації – це головне. Важливіше, мабуть, зброї, якої нам так не вистачає нині.Треба продовжити воїнам, хто з різних причин пішов із своєї частини, можливість повертатися безкарно. Не вони винуваті, що ось стільки років на них уся держава виїжджає. Разом із боягузами та хитрунами.. Злякавсь і пішов? Вра