Вінничанин вчився на одному факультеті з путіним в академії КДБ

08.02.2023, 13:02 33kanal.com

Хто він – той, хто ходив одними коридорами з дик­татором та терористом номер один планети в Крас­нознаменному Інституті зовнішньої розвідки КДБ?Всі знають Вадима Вітковського як письменника та журналіста. Але про те, що він навчався у Інституті зовнішньої розвідки у Москві і його готували стати розвідником СРСР “під прикриттям” у інших державах, він зізнається вперше…– Вадиме, як ти потрапив у найелітніший тоді виш, де готували розвідників?– Думаю, це сталось тому, що в мене була, що називається, найкраща біографія, щоб працювати під прикриттям. Бо у мене була перша професія — журналіст. Як знаєш, я до цього закінчив факультет журналістики Київського університету ім.Шевченка. Працював у багатотиражці, писав книги…Хто запідозрить, що я в ролі якогось там власного кореспондента телебачення чи інформагентства буду насправді виконувати завдання спецслужб і рахуватись у 5-му відділі КДБ офіцером? Ну, був же путін, за офіційною версією, завідуючим офіцерським клубом у групі радянських військ у Німеччині…І я мав спеціалізуватись на Німеччині. Путін навчався на цьому факультеті з різницею у курсах… Я прийшов – він випустився… Цей секретний об’єкт знаходився біля Москви.Там було два факультети, перший, контррозвідки. Це в ієрархії спецслужб нижчий за статусом фах – його курсанти проживали на першому поверсі в загальних кімнатах. І вищий, так би мовити, відібраних для зовнішньої розвідки. Роботи за кордоном. Ми проживали на другому поверсі і по дві людини в кімнаті.Вадим Вітковський вдячний долі, що він служить Україні і має патріотичну дружину та донькуДоленосна зустріч у стінах КДБ– Зрозуміло, чому… Бо ті, що залишались у країні працювати – це одне. А офіцерів зовнішньої розвідки, які всі мали працювати «під дахом легенди», «світити» категорично не можна було?– Так. Але саме там сталась доленосна зустріч, яка змінила мою долю…Із Михайлом Роєм, письменником та журналістом, який довгий час працював за кордоном кореспондентом, я зустрічався у Вінниці. Звідси була його дружина і досі проживають родичі. Захоплювався його книгою «Таємниці інків». Він написав її під час перебування у статусі журналіста в Мексиці. Попрацював там гарно з архівами. Результат вийшов чудовий. Цю книгу навіть публікували у Вінницькій обласній газеті… Ми подружились…Аж тут йду коридором вузу і зустрічаю його в цьому надсекретному об’єкті під Москвою.Як? Чому? Пізніше бачу і його кабінет – тут вже він у зовсім іншому образі — полковника КДБ… І викладача цього вузу. Тоді я реально зрозумів, що багато наших колег ось так працюють «під дахом». Тобто, ти працюєш офіційно журналістом, але це легенда така для прикриття. Можеш навіть книги писати, кар’єру в журналістиці робити. Але основна твоя робота – розвідка. Бо ти реально є офіцером спецслужби під присягою. Чи то ГРУ (військової розвідки), чи ФСБ. І виконуєш ті завдання, які тобі ставлять: впливати на маси, значить — впливати на маси, просувати такі-то ідеї – значить, просувати такі-то ідеї, збирати фактаж, фотографувати… Наказ отримав – виконуй. Без всяких обговорень.– Скажи, а ось ці спецпропагандисти російські відомі, яких бачимо зараз по телебаченню, інших ЗМІ, за кордоном, вони є такими агентами «під прикриттям»?– Ну, зрозуміло, що так… Там всі вони мають завдання від спецслужб – на яку публіку працювати, що говорити… все. Це ж офіцери, які підготовлені для цього.– На жаль, Вінниччина тримає лідерство серед високопоставлених зрадників. У найближчому оточенні путіна три ключові військові фігури російських спецслужб – генерали Болюх від ФСБ, Алєк­сєєв від ГРУ і голова об’єднання героїв росії Пегішев, який готує дрг, — виросли на Вінниччині. Вони відповідали за підготовку війни проти України… Ти їх знав? Бо земляки кажуть, що вони приїздили сюди, Пегішев навіть будинок будував. З ним ексгубернатор дружив. Андрій Гижко ділився, що вони приїздили на 70-річ­чя Вінниччини як почесні гості. Болюх приїздив на ювілей класного керівника зі школи №1, яка, до речі, днями померла? – Ні, не знав, бо якщо вони сюди і приїздили, то, повір, що всі мали відповідні легенди, якщо працювали у цій структурі.Але ось той Михайло Рой, якого я знав, попри статус розвідника СРСР був величезним патріотом України. І саме в тому, що я тепер не в ролі когось із них, маю в першу чергу завдячувати йому. Моє навчання припало на розпад СРСР.90-ті роки. Рой якось нас, трьох курсантів з України, таємно зібрав і сказав, що Росія і Україна будуть незалежними державами і він нам радить повернутись до України. Бо там наша рідна держава, а тут ми будемо «затичками». Нас посилатимуть кудись в «діри» — вічну мерзлоту чи на Далекий Схід, в Африку і т.п. Тобто на кар’єрі можемо поставити хрест… Бо до нас довіри не буде. А ще порадив сходити на екскурсію до Луб’янки і побачити, що там робиться…Я довго думав. І єдиний з тих трьох зважився на рішення це все покинути.- Покинути Інститут КДБ, факультет зовнішньої розвідки, на який був шалений конкурс, в час, коли тобі за це загрожували катастрофічні наслідки, недовчившись?- Так. Бо якби довчився, вже мав присягати рф… Хоча у мене ще був рятівний місток. Я приїхав перед тим, як прийняти таке рішення, до Вінниці. Зайшов до начальника управління Євгена Демченка і запитав, чи він мене візьме назад капітаном служби, яким я до Москви і поїхав. «Ти що, болван, що ти робиш? На такій кар’єрі ставиш хрест?»Але я підготувався… сказав, що не хочу займати чуже місце… Що я зрозумів, що це не моє… І той здався.Те саме я говорив вже на тій самій Луб’янці,.. куди мене викликали і де я побачив такі великі зірки на погонах, яких у житті не бачив…Щоправда, випив перед тим чи не пів пляшки того самого корвалолу…І мене, за моїм проханням, виключили з академії.- І ти далі продовжив службу вже у СБУ? Скажи, ти, напевно, найбільше з вінницьких журналістів мав доступ до архівів КДБ… а там же таке… Всі ці справи репресованих… Коли ти відкрив їх, заглибився, тобі не стало страшно, що це за контора така була?– Я не лише все це відкрив, а запропонував начальнику Євгену Демченку книгу написати. Розвінчувальну і викривальну книгу про це все.Так з’явилась моя книга про репресованих, яких «Меморіал» став реабілітовувати.- Скажи, ти там бачив прі­звища катів, їхніх рідних? Вони ще були живими?- Так, і я мав можливість спілкуватись з ними, і вони відверто про всі ці справи розповідали… І скажу тобі, це були такі самі жертви ідеології Сталіна, радянської епохи, як тепер більшість росіян — путіна. Вони гордились, що працювали в НКВС, різних репресивних органах. Були переконані, що ті, кого репресували чи засудили до розстрілу, були справді «ворогами народу».Наприклад, один із комендантів, хто розстрілював і по 70, і 100 політичних в’язнів у день, жив на розі у будинку, де ми розмовляємо. Вікна його квартири виходили на центральну площу біля драмтеатру…- А ось ті, хто залишався при владі, чи їхні діти, чинили тиск? Тихий чи явний, щоб правда не випливла?- Так. І ось я тобі живий приклад. Хоча все піддавалось гласності ніби. Коли я написав книгу про репресованих, мав ще затвердити у 10-ти цензорів. І якщо деякі дали дозвіл, то один із заступників начальника служби написав резолюцію: «Еще хуже, намного хуже, чем Солженицын… не разрешать печатать». І якби він знав, що я ще і офіцер цієї служби, а не просто письменник, то вилетів би з неї дуже швидко…- Без сумніву, всі вважають, що ти мав найкращі джерела і здобув багаж знань про ставку Гітлера «Вервольф». Ти і книгу про це написав. Скажи, там дійсно є якісь таємниці? Підземелля, натяки та виготовлення секретної зброї чи опромінення його радіацією антифашистами, як писала нині покійна журналістка Луїза Білозерова? Сакральні місця і т.п.?- Я дійсно опрацював чимало архівних даних і літератури, яка вийшла до цього про «Вервольф»…Але справжньою удачею вважаю те, що потрапили до моїх рук два секретних томи справи начальника особистої охорони Гітлера генерал-лейтенанта СС Ганса Ратенхубера, який сидів до 1952-го року в радянській тюрмі. Він там все в деталях розповів і про «Вервольф». Чого на Вінниччині зупинився він як начальник охорони, хоча перший варіант ставки був у Лубнах? Бо тут було найменше партизанів. Найбезпечніше. Мінімум спротиву серед населення через радянський довоєнний терор. Поділля ж, особливо через Голодомор, репресії, натерпілось. А німці і школи українські відкрили, і церкви, колгоспи працювали, театри… Люди не чинили великого спротиву. І так довго, 10 місяців, Гітлер у загальному провів у Вінниці, бо їздив на фронт. Не підтверджено, що Гітлер ходив у наш театр, хоча дехто спогади публікував. Але Борман, Герінг, які тут були, ходили, були великими театралами.Про радіацію – маразм. Я особисто, за завданням керівництва, перевіряв радіацію дозиметром на ставці та в управлінні. І навіть в центрі Вінниці вона була біль­шою… Про окультизм начальник охорони не згадував. Щодо приміщення Ставки, то його описував так: це був куб – 3 метри в землю, щоб було безпечне бомбосховище, і три вгору. Такий собі літній будиночок. Його при відході німці просто підірвали… Тому там немає багатоповерхових підземель… Сенсацій про таємні романи вищого керівництва із нашими жінками і народжених від них дітей у відвертостях керівника охорони Гітлера не зустрічав.Вразив факт, що вони все знали про вінницьке під­пілля, мали там свою агентуру і контролювали його. Але німецька розвідка зійшлась на думці, що краще нехай діють ті, кого знають, аніж з’являться нові і їх знову доведеться шукати…Перша моя книга була про партизанів. На основі спогадів одного мого земляка – керівника партизанського руху. Але він, як і інші, хто після війни писав чи розповідав, напридумували таке, що, за висловом Федорова, одного із реальних основоположників партизанського руху, з яким зустрічався, якби це все було правдою, то гітлерівців уже розбили б у 1942-му.Тому, чесно, мене дуже дивує вивіска на в’їзді до Вінницької області, що Вінниччина – край партизанської слави.У першу чергу, ми край козацької слави. Ось завдяки цій славі ми дійсно неперевершені. Тому цю вивіску треба змінити: Вінниччина — край козацької слави!- Скажи