Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
Народився Віталій 28 квітня 1986 року в селі Скаківка Бердичівського району у багатодітній родині, де зростало троє хлопців і троє дівчат. Мати і батько працювали на фермі у місцевому господарстві, а діти змалку знали, що таке важка селянська робота.
До навчання Віталій був не дуже беручкий, але мав багато друзів, яких ніколи не підводив. Навіть навчання в 33 ПТУ він не закінчив, відразу почались його трудові будні. Працював трохи в місцевому господарстві, у Бердичеві на фабриці «РІФ-1», на будівництвах в Києві та інших містах країни.
Через тривалі переїзди і далекі заробітки не зовсім добре складалось сімейне життя. З дружиною він розлучився, хоча ніколи не забував про своїх двох синів.
З перших днів війни добровільно пішов до військкомату, хоча в армії раніше не служив, і вже невдовзі став до лав ЗСУ. Був на Яворівському полігоні, коли туди прилетіли ворожі ракети, потім воював на південному фронті, звільняв Чорнобаївку і Херсон. Отримав поранення, після госпіталю восени ненадовго приїхав побачитись з рідними - і знову до побратимів, які за цей час вже перемістились під Бахмут.
Тут він знову був на самому вістрі атак і на передньому краю оборони. Телефоном його командир розповів старості про один з останніх бойових епізодів Віталія Мельника. На околиці Бахмута оборону тримали два підрозділи, і в одного з них закінчились боєприпаси, потрібно було терміново доставити новий комплект. Віталій сам погодився на це непросте завдання, але, при його виконанні довелось вступити в сутичку з вагнерівцями. В ході цього бою йому вдалось захопити рацію російських «музикантів», і після цього наше командування тривалий час знало все про переміщення ворогів.
Він був безапеляційний в мирному житті (одного разу зупинив на будівництві кран, добиваючись виплати зарплати всій бригаді) та безстрашний на війні, де його не раз ставили у приклад командири. Знову поранення, знову госпіталь, і знову після лікування можливість на кілька днів побачити рідних та близьких.
У четвер, 2 лютого, він приїхав до рідного села, в хаті давно ніхто не жив, дров не було, світло відрізане, тож він пішов до друзів, де й поділився своїми найближчими планами: в суботу поїде до сестри в Крилівку на Андрушівщині, а потім на Рівненщину - до тієї, яку хотів взяти собі за дружину, і навіть обручку для освідчення вже приготував, а потім вже знову назад, на фронт.
Але таким планам не довелось здійснитись. В п’ятницю йому стало зле, «швидка допомога» чомусь їхала цього разу не дуже швидко, і серце безстрашного воїна зупинилось...
Сьогодні в Скаківці біля церкви зібрались всі односельці та багато жителів інших сіл Гришковецької громади. В старовинному сільському храмі відслужили панахиду, труну з тілом покійного пронесли повз пам’ятник тим, хто загинув у Велику Вітчизняну. Процесія пройшла до кладовища, на якому до цього моменту ще не було могил з синьо-жовтими прапорами.
Скорботні слова сказали голова громади та староста села і під звуки Гімну України воїн знайшов останній спочинок у рідній землі.
