«Кошмарили так, що повний абзац»: репортаж із прифронтового міста Велика Новосілка на Донбасі

02.02.2023, 20:32 radiosvoboda.org

До початку повномасштабного вторгнення РФ до України у Великій Новосілці Донецької області жило понад 5 тисяч людей, нині в містечку лишається близько 1 тисячі людей. Цей населений пункт на межі з Запорізькою областю став одним з напрямків, де війська РФ намагались прорватися на Павлоград Дніпропетровської області, і таким чином, взяти в оточення угруповання українських військ на Донбасі. Нині поряд з населеним пунктом тривають активні бойові дії: в деяких частинах містечка відстань до безпосередньої зони зіткнення – не більше 1.5 кілометри. Радіо Свобода побувало у населеному пункті з представниками «Капеланського батальйону Маріуполь», які доставили до міста гуманітарний вантаж. «Донецька область» – інформує борд-розтяжка над дорогою. Час зупинитися і «запакуватися». У прифронтовій зоні свої правила безпеки. Броник, каска, аптечка – можна рушати далі в дорогу. Замітає. В ці широти прийшла зима. Звертаємо з основної траси на перехресті у бік місця призначення – містечка Велика Новосілка. Слід від машинних шин губиться у сніговій білизні. Місто зустрічає жовто-блакитною зупинкою транспорту і багатоповерхівками на в’їзді з спорожнілими очима вікон. Біля дороги табличка «Кашлагач». То місцева річка. З татарського – «що протікає біля зимівника, розташованого в лісі». Лишаємо річку позаду і заглиблюємося у переплетіння вулиць приватного сектору. Одна з таких вулиць виводить у квартал багатоквартирних будинків. В ньому вже чекають на місцеві. Хтось на велосипедах, хтось з санчатами, а хтось приїхав навіть на мопеді. У гуманітарному вантажі бандеропечі, продуктові набори і дрова. Поки жителі Великої Новосілки отримують їх від представників «Капеланського батальйону Маріуполь» є час на поговорити з місцевими. Запитую у однієї з жіночок, яка останні дні обстановка в цій зоні: «Гаряче. Як завжди». Хтось побачивши знайомих серед черги допомогу вітається з ними. Один з таких чоловік на ім’я Олександр. Приїхав сюди на велосипеді. Чому не їде? «Це моя батьківщина. Тут мої всі на цвинтарі лежать. А куди? Мене запрошують. На Кіпр, будь ласка. Дуже спокійно, дуже тепло. Там чужі люди. Поїхали ті, хто з родичами там – кличуть «Приїзди, є де жити». В Естонію теж можна їхати. Тут хочу бути. Я в Сочі жив 9 місяців у 11-12 роках, а мені Новосілка снилась», – каже чоловік. Поки говоримо з Олександром, перші люди вже отримують гуманітарний вантаж. «Отримали вантаж і йдіть», – вигукують представники капеланського батальйону, звертаючись до місцевих у черзі по гуманітарну допомогу. У фронтовій зоні скупчення людей може бути небезпечним. Наразі сніг і заметіль в допомогу, за таких умов російська аеророзвідка навряд чи побачить людей. Втім, загрози обстрілів з боку російських армійців це не відміняє. Тих, хто отримав допомогу, знову просять не затримуватись. У черзі на отримання допомоги молода жінка. Просить не знімати обличчя. Питаю, чому вирішила залишитись у прифронтовій зоні. «А що робити? У нас свій будинок. Куди ж ми? Деякі повернулись. Деякі приїжджають, і знову їдуть. Є такі», – ділиться жінка. Одна з жительок цього району – Валентина. Детей відправила у більш безпечну зону, а сама залишається жити у Великій Новосілці. На певний час виїздила з рідними до Запоріжжя. Та незнайшовши там роботи, не змогла оплачувати наймане житло – повернулася додому. Показує на телефоні, що лишилось від її приватного будинку – його знищено російськими обстрілами. Отож, живе в цьому кварталі у материній квартирі. Разом з братом та вже колишнім чоловіком. Яким так само нині нема де більш жити. «Вчора кошмарили так, що повний абзац», – каже жінка. Поки розмовляємо повз нас пробігає кілька собак. Місцеві підкормлюють їх. Отож, знають ім’я кожної тварин. Є тут свій «Малюк» і навіть «Покемон». «Вони приходять за своїми хазяїнами. Тут стільки не скроплюється. Вони за власниками приходять. Тут і ті, що прибились до кого», – пояснює Валентина. Усього в цьому краю Великої Новосілки живе близько 300 людей, розповідає Валентина. Поки триває видача гуманітарної допомоги пропонує пройтися до найближчих будинків. Їх вибиті вікна прикриті фанерним листами і плівкою. Каже, намагались таким чином уберегти від негоди квартири сусідів. Дах цього будинку також зазнав руйнувань від російських обстрілів. У палісаднику, під вікнами залишки снаряду. Поки спілкуємось видача гуманітарної допомоги триває. Частина привезених для потреб місцевих дров вже вивантажена. На них – старенька. Валентина розповідає, що жінку звуть Ганна, їй 84 роки і живе вона сама у розбитій хаті. Чекає поки сусід допоможе їй – довезе велосипедом отримані дрова до її двору. Ще одна ще тих, хто в черзі на гуманітарну допомогу – Тетяна. Просить не показувати її обличчя – бо близькі, хто виїхав звідси, будуть хвилюватися. «Брат виїхав в Дніпропетровську область? І шо? Він так хвилювався за свій будинок? Жив у батьківській будинок. Його розбило один раз. Другий раз. Третій. Звониш: «Таню, як там справи? Залізь у підвал – там є дрова, закрутки…» Я мовчала, що трапилось. В Інтернет виклали і до нього дійшло. І у нього на цьому грунті стався інсульт. Через місяць помер. Ось вам і поїхав, тихе місце. У нас же психіка така. Своєю працею нажила, пахала. Пішла на пенсію і все одно пахала. За сумісництвом працювала. 5 рік, як йде війна, і я не працюю. Мені 73 роки», – ділиться Тетяна. Говорячи про наслідки російських обстрілів, показує на груди. Для неї це особиста біль. Жінка все життя пропрацювала у місцевому будівельному підприємстві. Була керівницком відділу кадрів. «Страшно. Ось це все побудовано нашими руками. Я пам’ятаю, як тут взимку будували, коксовики ставили, вночі чергували, опалювали ці будівлі, штукатурку, щоб не замерзала. Ось це скрізь мої руки. 37 років. Я спочатку працювала просто штукатуром 7 років. Потім побачили, що добра дівка – дали направлення, закінчила юридичний. Працювала начальником відділу кадрів будівельної організації. Ось все, всю Новосілку, весь цей район будувала наша організація. 37 років там пропрацювала. Безперервно. А потім як ще пішла на пенсію ще й пішла сторожувати», – розповідає жінка. Отримавши допомогу місцеві поступово починають розходитися. Хтось ще прилаштовує отримані пічки чи пакети з допомогою до велосипедів. «Прихід». Десь позаду. В цій ділянці відстань до безпосередньо лінії боєзіткнення – не більш 1.5 кілометри. Ще один «прихід». Трохи ближче. Місцеві поспішають покинути цей квартал.Хтось тягне санки, хтось поспіхом котитись велосипеда. Відходимо до найближчого будинку. Дослухаємось. Ще «прихід». Знову слухаємо. Поки слухаємо є можливість зазирнути у вікна першого поверху будинку. За ними чиясь покинута кухня... Лишаємо наше укриття під стіною будинку і поспішаємо до авто. Попереду ще одна точка відвантаження гуманітарної допомоги. Їдемо з відкритими вікна. Це правило цієї зони. Треба чути – куди летить. Поки їдемо минаємо розбиті приватні будинки. Друга і остання точка маршруту містом – приміщення однієї з державних служб. Воно стало новою домівкою для понад 20 людей. Вони живуть і ховаються від російських обстрілів у сховищах цієї громадської будівлі майже рік. Поки триває вивантаження допомоги з автівок можна поговорити з мешканцями місцевої міні-громади. Частина з них – біля буржуйок у холі будівлі. Пара підлітків щось видивляється у планшеті. Поряд чоловік і дівчина щось смажать на сковорідці. Готують на буржуйці. Буде суп «по-флотські», каже чоловік на ім’я Андрій. Готувати допомагає йому донька Катерина: « – Що придумали – те і готуємо.– А як обов’язки розподіляєте?– Хтось картоплю чисте, хтось інше робить.– А хто за шеф-повара?– Мама наша. Якщо не вихідний». Поряд у кріслі – жінка. В’яже. Каже, що виготовила вже пар 10 шкарпеток. В’язальницю звуть Ліля: «Це просто так. Подарунок. В’яжемо різне. Все в’яжемо. В даний момент шкарпетки головне.– Шерсть звідки берете в цих умовах?– Ось іноді светри розпускаємо». Гуманітарну допомогу відвантажено, з вулиці вже кличуть. Прощаємось і поспішаємо на двір. Один з місцевих, Сергій, вказує на понівечене дерево поряд з будівлею – наслідки «прильоту». Веде нас за двір установи. Там колись неподалік стояли два флагшток. Нині лишився лише один з національним прапором. А раніше їх було двоє – з прапором національним і державної служби, якій належить сусідня територія. Один з флагштоків повалило обстрілами – саме на ньому на початку і був національний прапор України. Від розльоту уламків і поранень людей порятували дерева – прийняли їх на себе. «Ось бачиш уламки, а якби не було дерев, то все б сюди відлітало. Якось же прикриває. Береза – хоч і російське дерево, але рятує», – каже Сергій. Час їхати. За вікном авто – побиті обстрілами міські будівлі Пусті вікна, розламані дахи. Вулиці безлюдні. Місцями в дорозі стирчать «гради». Минаємо річку і дорожній вказівник «Гуляйполе». Найближче звідси місто, але вже Запорізької області, і ще одна гаряча точка на лінії фронту. Велика Новосілка лишається позаду. Можна зняти шолом… Співпрацює з Радіо Свобода з 2015 року. Народилася в 1985 році у Запоріжжі. У 2007 році закінчила історичний факультет, а у 2011 році – аспірантуру Запорізького національного університету. Має ступень кандидата історичних наук. Із 2013 року працює у сфері журналістики.