Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
«А я складу отако руки човником, а ти нарвеш малини і віднесеш татови», - в саду розрісся старий і духмяний малинник. Катерина вибирає по ягоді і складає старшій доньці в човник її діточих долонь. Там, в Драгасимові, у них так само був малинник. Катерина ловиться рукою за підсохлий листок малини і думає. Тримає собі і думає. Ця малина нагадує їй рідні краї, а тут вони – приїжджі. Там адресувала конверт «вулиця Головна», тут – «вулиця Переселенська»… Тут все інакше, така сама лиш малинка посеред саду. А все решта – инче. - Неньо, а відки ми?- Нас привезли. Будеш старша – розкажу.- Я вже старша.- Таки фист?- Иги. Катерина горне малу до себе, а та забула про «човник» і порозсипала малини. А дощовою травою повзе слимачок, і провадить за собою писану хатку. - Нас вивезли вночи?- Ні, то була днина. А тебе взагалі на білому світі не було. Я і твій дєдя лиш були. Нам сказали розібрати хати, спакувати всі пожитки і чекати в центрі села, а далі на Снєтин, а далі у вагони, а хати наші розібрані їхали поїздом за нами.- Ніби равлики, - задумалася мала.- Ніби равлики.. Ти того не знаєш, і дай Боже би не знала – складати своє житє у пакунки і їхати у цілком незнайомі місця. І розуміти: їдеш межи чужі люди. Місцеві, миколаївскі, вже нас чекали. Правда перші місіці дивилися, хто ми є – не вірили аж так відразу. Але ніде-с не пропадеш, коли ти людина. Би-с знала. І Катерині перед очима той вівторок. Вона, двадцятирічна юнка-жінка, вже бачить, як з її хати здоймають верх. Хати розбирають всім, наказ «вакуватися» не обговорюють. Кожен потихо розбирає свої господарства і душею тремтить, як стрижена вівця. А Катеринка дивиться на своє віно, - а віно на неї глипає, двадцятьма парами очей. Катерині у придане дав дєдя вівці, бо гонорову доньку має, і вони їй, молодій, зачинали днинку – ту погладить, до тої заговорить, а тій отави доброї підкладе. А тепер її віно, відчуваючи скорий ярмарок, збилося у гурт і миркотить. Банно їм, сараким. І Катеринчина молода душа чисто овеча – стоїть, трясеться і лиш то що не плаче. А плакати не можна. - Ти, Нусько, родилася вже тут. І сестричка твоя тут. Ви тут не чужі.- А ти – чужа?- А я ..привикла. Мама Катерина терпляче збирає малій в човник свіжу малину – та вже розсипалася, треба все починати спочатку. - Неньо, мені згуста снитси дорога.- І мені. Дорога буває різна. Одної боїшси, за другу хапаєшси.. Прийде і наша дорога. А равлик пірнає в росяну траву і поволі зникає – він має свою дорогу, і його писана хатка долає ту дорогу разом з ним. Він не квапиться і не боїться. Бо знає, наскільки вчасний цей світ і його дивні дороги. *Образок присвячено усім примусово вивезеним у 50-х роках родинам із села Драгасимів (Снятинщина) і всім переселенцям через сучасну російсько-українську війну