Три Ейфелеві вежі бетону та європейські труби для підземного апокаліпсису Путіна на Північному Уралі
Дерев’яні туалети без лікарень за 60 км і бункер Судного дня за $1,5 млрд під горою. Російська стабільність: здохнути від апендициту, зате з датською мінватою для «Мертвої руки» Путіна.
Якщо вас колись цікавило, як виглядає ідеальна матеріалізація фрази «навіщо нам світ, якщо в ньому не буде Росії», просто погляньте на крихітне селище Китлим на Уралі. Поки місцеві жителі топлять дровами халупи XIX століття й долають десятки кілометрів розбитими ґрунтовками заради візиту до фельдшера, у сусідню скелю замуровують тисячі тонн сталі, швейцарські клапани та данську теплоізоляцію. Саме тут, у надрах гори Косьвінський Камінь, оновлена машина Судного дня отримала право спопелити планету взагалі без участі людини — адже коли кремлівські старці бояться особистої розплати більше за кінець світу, найкращим гарантом безпеки стає автоматична кнопка самогубства цивілізації в імпортній обгортці.
Китлим — невелике селище на півночі Свердловської області біля підніжжя Косьвінського Каменя. До найближчого великого міста — Нижнього Тагілу — 4 години їзди. Місцеві жителі мешкають у старих дерев’яних будинках, а щоб отримати консультацію лікарів, їм доводиться проїжджати приблизно 60 кілометрів в один бік.
По сусідству розташований зовсім інший Китлим — військове містечко з багатоквартирними будинками, дитячим садком, поліклінікою, власною котельнею та вертолітними майданчиками. Дорога від нього веде до Косьвінського Каменя. Углиб цієї гори, висотою півтора кілометра, ведуть щонайменше чотири обладнані в’їзди.
Вони ведуть до об’єкта 1335, відомого під кодовою назвою «Грот». Центр «Досьє», Danwatch та The Sunday Times дослідили документи про його будівництво та оснащення й з’ясували, що всередині Косьвінського Каменя протягом десятиліть створювався величезний захищений комплекс: підземні тунелі та приміщення, радіоцентри, системи зв’язку та життєзабезпечення, апаратура управління стратегічними ядерними силами. Довгі роки про те, що відбувається всередині гори, ходили лише чутки, а місцезнаходження об’єкта «Грот» іноді помилково вказували в ще одному гірському комплексі — Ямантау.
Цей об’єкт пов’язаний із «Периметром» — створеною ще за часів СРСР резервною системою управління ядерними силами, яку на Заході прозвали Dead Hand, «Мертвою рукою». Її завдання — забезпечити у відповідь ядерний удар навіть після того, як керівництво країни та основні командні пункти знищено, а звичайні лінії зв’язку більше не працюють.
Після розпаду СРСР Росія вклала кошти в модернізацію «Периметра». У середині 2000-х років для системи почали створювати нову керуючу ланку, яку після випробувань відправили на об’єкт 1335. Про це пише генерал-майор Віктор Халін — людина, яка брала участь у розробці первісного «Периметра» у 1970-х, а в 2005–2010 роках керувала роботами з його модернізації.
Халін стверджує, що після модернізації російське керівництво отримало можливість завдавати удару у відповідь не лише в автоматизованому, а й в автоматичному режимі. Тобто рішення про нанесення ядерного удару може бути ухвалено без участі людини.
«Периметр» — це не окрема ракета чи пристрій. Насамперед це система передачі команд, створена на випадок, якщо звичайні канали управління стратегічними ядерними силами вже знищені.
«На мою думку, “Периметр” насправді — це система зв’язку», — пояснює Центру «Досьє» Павло Подвиг, експерт ООН та керівник проєкту «Ядерне озброєння Росії». За його словами, це один із дублюючих елементів набагато більш розгалуженої системи бойового управління.
Радянські вчені почали працювати над нею у 1970-х роках. За часів холодної війни Радянський Союз і США дотримувалися логіки гарантованого взаємного знищення, відомої на Заході під терміном MAD (mutually assured destruction). Згідно з нею, для забезпечення ядерного стримування протиборчі сторони мали володіти арсеналом зброї, який призведе до взаємного знищення. За задумом, це мало звести нанівець будь-які спроби розпочати ядерну атаку. Одним із завдань Радянського Союзу в рамках цієї логіки було гарантувати можливість удару у відповідь уже після того, як країна зазнала ядерної атаки. Проблема полягала в тому, що якщо першим ударом було знищено керівництво, Генеральний штаб, основні командні пункти та лінії зв’язку, ракети, що вціліли, ставали марними:
«Якщо по вас завдають удару, то вам потрібно переконатися, що ви зможете передати наказ про відповідні дії», — пояснює Подвиг.
Саме для цього й було створено «Периметр». Після виявлення ракетного нападу вище керівництво могло надіслати так звану попередню команду, яка приводила стратегічні сили в стан готовності. Якщо потім на території країни відбувалися ядерні вибухи, а зв’язок із керівництвом зникав, в дію вступали резервні канали управління.
Найнезвичайнішим у цій системі стали командні ракети. Замість ядерної боєголовки така ракета несе обладнання зв’язку. Після запуску вона пролітає над територією країни й передає закодований наказ ракетним комплексам, що вціліли, — зокрема, безпосередньо пусковим установкам.
Перший такий комплекс було створено на базі балістичної ракети МР УР-100 УТТХ. Пізніше з’явилися мобільні комплекси — «Горн» на базі «Піонера» та «Сирена» на базі «Тополя».
До 2025 року на озброєння мало надійти нове покоління командних ракет — на базі ракети-носія «Ярс». Про це у грудні 2019 року в інтерв’ю газеті «Червона зірка» розповів заступник міністра оборони Олексій Криворучко. Розповідаючи про плани військового відомства на найближчі роки, він згадав новий мобільний комплекс командних ракет «Сирена-М».
За словами Криворучка, серійне виробництво комплексу планувалося розпочати в рамках нової державної програми озброєнь, а поставити його у війська — до 2025 року.
Де саме розташований комплекс, не повідомлялося, але місце дислокації попереднього покоління командних ракет відоме завдяки даним, якими Росія та США обмінювалися в рамках договорів про стратегічні озброєння. Це ракетний полк поблизу селища Юрія в Кіровській області, де раніше перебували мобільні командні комплекси «Сирена» на базі «Тополя».
На території частини розташовано дев’ять окремих споруд, призначених для мобільних ракетних комплексів. На знімках 2025 року поруч із кількома ангарами з’явилися великі видовжені об’єкти, приховані камуфляжними сітками. На більш ранніх знімках у цих місцях їх немає.
Місце дислокації командних ракет у селищі Юрія Кіровської області. Джерело: Google Maps
Але командні ракети були лише одним із резервних каналів. «Основна ідея всієї цієї діяльності — дублювання, дублювання, дублювання», — каже Подвиг. Наказ міг передаватися різними радіоканалами, через захищені командні пункти і, якщо інші лінії зв’язку були знищені, через командні ракети. Але найважливішим елементом системи залишалася людина.
Після попередньої команди черговий розрахунок у захищеному командному пункті мав стежити за обстановкою. Якщо найгірше все-таки сталося, офіцери отримували право передати наказ про вжиття заходів у відповідь.
Отже, «Периметр» міг доправити команду до ракет, що вціліли, але рішення, після якого запускався цей механізм, залишалося за людьми.
Головна суперечка щодо «Мертвої руки» згодом виникла саме навколо цієї межі — між автоматизованою передачею наказу та автоматичним ухваленням остаточного рішення.
Про існування «Периметра» широка громадськість дізналася вже після розпаду СРСР.
8 жовтня 1993 року американський фахівець із ядерних сил Брюс Блер опублікував у газеті «The New York Times» статтю Russia’s Doomsday Machine — «Російська машина Судного дня». У ній він розповів про радянську систему, яка мала гарантувати удар у відповідь навіть після знищення керівництва країни та основних командних пунктів.
Назва нагадувала відому ще з 1960-х років концепцію автоматичного механізму гарантованої відплати, описану Германом Каном, яка згодом стала центральною темою фільму «Доктор Стрейнджлав» Стенлі Кубрика.
Кадр із фільму «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав боятися і полюбив бомбу», 1964 рік
Реальний «Периметр» легко вписався в цей образ. Тим більше, що частина системи дійсно могла працювати без участі людей безпосередньо на ракетних позиціях: після отримання наказу командна ракета передавала сигнал тим комплексам, що вціліли, а ті могли виконати наказ автоматично.
Сам Брюс Блер дізнався про «Периметр» від полковника Валерія Яринича — фахівця з систем бойового управління РВСН та Генерального штабу, який був безпосередньо ознайомлений із радянською системою ядерного командування. Пізніше, у 2003 році, Яриніч докладно описав «Периметр» у книзі C3: Nuclear Command, Control, Cooperation.
«У минулому однією з найбільших проблем було те, що навіть розвідувальне співтовариство США не хотіло вірити, що «Мертва рука» насправді існує, — сказав американський експерт з питань ядерного нерозповсюдження, професор Стенфордського університету Джеффрі Льюїс в інтерв’ю The Sunday Times. — Тому й досі можна зустріти людей тієї епохи, наприклад тих, хто працював в уряді, які просто скажуть, що відмовляються вірити, що радянська влада коли-небудь робила таке, хоча ця діяльність дуже добре задокументована».
«Це можна побачити навіть у так званому дослідженні [консалтингової компанії] BDM, — продовжує Льюїс. — BDM була підрядником, який проводив інтерв’ю з колишніми радянськими генералами одразу після закінчення холодної війни. І це було одне з питань, яке їм постійно ставили: «Ви справді це робили?» Бо ми не хотіли в це вірити».
Яриніч у своїй книзі звернув увагу на важливу деталь: автоматичною була передача наказу, але не саме рішення про удар у відповідь. Після того, як вище керівництво заздалегідь переводило систему в бойовий режим, остаточне рішення все одно залишалося за черговим розрахунком захищеного командного пункту. Людина мала виключити можливість випадкової активації системи — а такі помилки траплялися.
У 1970-х роках центральний командний пункт випадково передав ракетним частинам попередню команду, яка мала привести сили в стан готовності до подальшого запуску. Підрозділи, які формально її отримали, мали виконати інструкцію. Але більшість командирів запідозрили недо
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 вересня 2026
