Художник, який пережив окупацію в Херсоні: “Я намалював усе, чого більше немає”
Художник Володимир-Вадим Чорний раніше подорожував Італією на своєму автокемпері й писав пейзажі з натури, а потім пройшов крізь вісім місяців окупації у Херсоні. Увесь цей час він провів у власному дворі — разом із собакою друга, куркою, яка давала рятівні яйця, та обладнаною під житло й живопис “лабораторією на колесах”, яку дивом вдалося сховати від загарбників. Про акції протесту, побут без зв’язку, зраду й розстріл тероборони у Бузковому парку, де мав опинитися й сам художник, про перший вихід на пленер під обстрілами у деокупованому місті та про те, як він зараз в Одесі готується до чергової важкої зими, Володимир-Вадим розповів у щирому інтерв’ю. – Повернімося в найперший день, коли ти зрозумів: Херсон дійсно окупований. Що ти тоді бачив навколо?– Перший час я намагався дивитися на світ тільки зі свого двору, через паркан. Виходити на вулицю було реально страшно. Перші дні ще доходив телесигнал, ми дивилися новини. Потім телебачення вимкнули. З’явився інтернет, але й його невдовзі заглушили. А коли запаси вичерпалися і довелося по-тихому виходити за продуктами на свій Дніпровський ринок, це був шок. Людей, яких я знав роками, практично не залишилося. Прилавки пусті, випотрошені. Стоять якісь нові обличчя, продають суцільну туфту. Купуєш консерву, а там якась риб’яча луска у воді плаває.– Це вже росіяни завезли свої товари?– Так. Дивишся на етикетку, якийсь їхній завод. М’яса нормального не було взагалі. Якось стояли, здається, кавказці та продавали щось під виглядом баранини просто з багажника старих “Жигулів”. Досі не знаю, що я тоді купив і що з’їв. Та “баранина” варилася пів дня, але так і залишилася дубовою, їсти це було неможливо.– Тобі не страшно було це їсти? Чи вибору взагалі не залишалося?– Вибору не було від слова зовсім. Але найпоказовіше – це горілка. Вона продавалася просто на розлив на кожному кроці. Йдеш вулицею, а тобі звідусіль: “Берите водку, пейте, ни о чем не думайте! Станет только лучше!”. Вони спеціально заливали місто алкоголем. Багато місцевих “любителів” цьому навіть раділи.– У який момент слово “окупація” перестало бути новиною з телевізора і стало твоєю особистою реальністю?– Це відчуття було зі мною безперервно, з першого дня і аж до 11 листопада, коли Херсон звільнили. Воно сиділо глибоко в душі і в мозку: ти виходиш на вулицю і знаєш, що вони поруч.Перші місяці вони ще трималися, а через місяця два-три почали – жорстко бухати. Неподалік нашого приватного сектора вони ставили військову техніку. Нап’ються і починають гатити в повітря, біс їх знає, по кому. Якось чую автоматну чергу, дивлюся, а з мого дерева над дахом листя снопом сиплеться. Стріляли просто по верхівках хат. Приємного мало.Постійна тривога. Окупанти ходили підворіттями, видивлялися. У мене високий паркан, то я на нього набив битого скла, зацементував і натягнув тонкі струни дроту, зробив натяк, ніби там струм. Вони ходили довкола, облизувалися. Ходили часто в цивільному, якісь шорти, але лисина військова, слід від фуражки на лобі одразу видно. Не херсонські. Своїх ти відчуваєш інтуїтивно, а чужака розпізнаєш за секунду, за тим, як він витріщається і як поводиться.– Чому ти вирішив залишитися і не виїжджав?– У мене є автомобіль-кемпер. Він повністю обладнаний для життя. Я на ньому раніше їздив Європою, писав пейзажі в Італії, така собі лабораторія на колесах: можна і етюдник поставити, і пензлі помити. Цей кемпер був моїм єдиним спасінням і дахом над головою, якби довелося тікати.Я тримав його у дворі і зробив усе, щоб він виглядав неробочим: зняв колеса, розібрав ходову, обмотав. Звісно, це була демонстрація. Якби вони зайшли у двір, то побачили б ці «хитрощі» і забрали б його 100%. А якби я спробував на ньому виїхати через їхні блокпости, це ж дизель, його б просто віджали на першому ж чекпоінті, а мене, в кращому випадку, випхали б пішки в поле. А в гіршому… Я людина гаряча, мене легко спровокувати. Там же правило одне: щось заперечиш чи рявкнеш – тебе просто пристрелять на місці.– Як ти долав побут? Чим харчувався всі ці місяці?– Мій друг виїхав і залишив на мене свій дім і собаку. Я ходив його перевіряти на свій страх і ризик. Поблизу нього, біля першої лінії Дніпра, до війни браконьєрили місцеві рибалки. Якось іду туди, сподіваючись купити риби. Штовхаю велосипед, а назустріч – “космонавти” у повній екіпіровці, облава у приватному секторі. Один стоїть прямо посеред дороги і дивиться на мене.Я зрозумів: якщо зараз розвернуся чи покажу, що боюсь – розстріляють або поженуться. Я пішов прямо на нього і навіть плечем його зачепив, з таким виглядом, ніби я настільки нахабний місцевий, що мені байдуже, типу ти роби свою роботу, а я йду своєю дорогою. Він від такої дерзості аж закляк і нічого не сказав.Щодо їжі, то виручав город. Звариш макарони, нашвидкоруч обсмажиш у олії петрушку, часник і стручковий перець – виходить справжня італійська паста. А ще була курка.– Звідки в тебе взялася курка?– У нас під Чорнобаївкою була величезна птахофабрика. Коли зайшли росіяни, вони влаштували там пожежу і не пускали робітників годувати птицю. Мільйони курей згоріли або здохли від спраги. Але волонтери якось прорвалися туди і роздавали напівживих курей людям. Знайомі подарували мені одну. Дивлюся, вона лежить, лапки зв’язані… Я її розв’язав, випустив на сонечко – вона ожила.Ця курка виявилася справді “військовою”! Вона ганяла собаку мого друга по всьому двору. Собака намагався показати, хто господар території, а курка йому як дзьобне в ніс – той аж у будку забився.Годувати її особливо не було чим, але ввечері на подвір’я виповзали великі слимаки. Я збирав їх у банку, а вранці віддавав курці. Від такого чистого білка вона несла неймовірні яйця, з яскраво-помаранчевим жовтком! Оці яйця і паста нас із собакою і рятували.– Чи був момент, коли стало настільки критично, що ти сказав собі: “Все, треба тікати”?– Ні. Я просто намагався не мозолити їм очі. А потім з’явилася надія, що наші ось-ось їх виб’ють. Я постійно слухав аналітику по радіо на коротких хвилях.– А що в перші дні окупації лякало найбільше?– Потрапити в полон. І що через тортури чи примус тебе змусять перейти на їхній бік, одягнути їхню форму і воювати проти своїх. Це був найстрашніший сон.– Ти перетинався з окупантами віч-на-віч?– Прямих сутичок, слава Богу, не було. Вони ж по одному не ходили, тільки групами по 5–10 чоловік, бо самі дико боялися партизанів.Пам’ятаю, стою в черзі до крамниці, повертаю голову, за мною стоять російські військові. Дрібні якісь, зачухані. Їх десь у глушині мобілізували, кинули сюди… Якби ми були один на один – схопив би двох за загривок і лобами стукнув. Але поруч стояв їхній броньовик із кулеметом. Що мене тоді вразило – вони стали в хвіст черги і чекали! Нахабно не лізли. Така от дивна фальшива “культурність”.– А мітинги на початку окупації пам’ятаєш?– Авжеж! У перші дні виходив увесь Херсон. Ми йшли на центральну площу, де раніше стояв Ленін, а потім поставили прапор і портрети загиблих в АТО. Окупанти зняли прапор, встановили свої блокпости, але спочатку стояли притихлі, залякані, бо на них йшла стіна людей і кричала: “Додому! Додому!”, криючи їх матом. Ніхто нікого не організовував, це був народний порив. Збиралися ланцюговою реакцією, а потім вони почали стріляти, вираховувати й викрадати активістів, кидати їх у підвали. І мітинги затихли.– Ти казав, що з самого початку повномасштабної хотів піти в тероборону. Що тебе зупинило?– Це болюча тема. На початку був сильний внутрішній порив: у твій дім лізе ворог, ти мусиш йти захищати. Я домовився, що маю йти на збір. А ввечері на YouTube виклали жахливе відео з нашого Бузкового парку. Без цензури, як є. Там наші хлопці з “коктейлями Молотова” намагалися зупинити російську бронетехніку. Їх просто розстріляли з мінометів і крупнокаліберних кулеметів. Тіла без голів, без животів… Це була зрада. Я зрозумів: якби пішов, залишився б у тому Бузковому парку разом із ними.– Під час окупації ти малював?– У самій окупації – ні. Яке тут натхнення, коли над дахом літають прожектори БТРів, а за парканом їздять танки? Хотілося малювати мирне життя, а воно було неможливе.Після звільнення Херсона я взяв етюдник і вийшов на площу Свободи. На те саме місце, де стояли росіяни. Через кілька днів місто вже почали жорстко обстрілювати з лівого берега, а я стояв і писав.Це було сумішшю всього: творчого екстазу від свободи, відчуття виходу з “домашнього арешту” і чистого, майже наркотичного адреналіну від страху. Навколо вибухи, літаки, дим валить, а ти стоїш у самому епіцентрі війни і фіксуєш це в реальному часі. Аж раптом прямо в кадрі мого пейзажу – бабах! Стовп чорного диму. Я його одразу ж на полотно і переніс.– Твої картини довоєнного Херсона це тепер історія…Картини, написані в Херсоні до повномасштабної війни. 2014–2018 роки– Так склалося, що багатьох об’єктів, які я писав до повномасштабного вторгнення, більше немає. Готель “Херсон” згорів. Телевежу підірвали – у мене є картина, де вона стоїть поруч із Катерининським собором. Собор побитий, вежі немає. Морехідне училище потрощене. Ці роботи тепер у приватних колекціях, вони зберегли той Херсон, якого вже фізично не існує.– У тебе було передчуття війни?– Було. У мене є роботи ще 2000 років із натяками на це. Особливо чуйка загострилася після подій 11 вересня в Нью-Йорку. Я розумів, що глобальної світової катастрофи не буде, але будуть локальні криваві війни. І від самого початку відчував: небезпека для нас прийде з Криму. Так і сталося.– Як окупація змінила тебе внутрішньо?Воломир-Вадим Чорний приймав участь у заходах в Херсоні на День міста. 2018–2020 роки.– Я не скажу, що дуже змінився як людина. Але це змінює країну. Війна – це як важке дозрівання організму. Оці росіяни, а разом із ними наша внутрішня корупція, чиновницьке наживання на війні, це нариви і пухлини. Вони зараз прориваються, витікають гноєм. Але через цей біль країна загартовується, чиститься і стає зрілою державою. Війна оголила в людях усе: і святе, і наймерзенніше.– Хочу трішки про Італію спитати. Ти багато років жив і працював там. Що з італійського досвіду тобі дало найбільше на
- Останні
- Популярні
Новини по днях
19 вересня 2026
