Рівненський фотограф побував на міжнародному фототаборі у Селажі
У новому місті фотографові часом достатньо кількох годин, щоби побачити те, повз що місцеві ходять роками. Інше світло, незнайома вулиця, відбиття будинку в склі, людина, яка на мить повернула голову саме туди, куди треба. Олександр Харват добре знає це відчуття – за роки подорожей воно не зникло.
У румунському Залау він опинився вперше. Приїхав зранку, ще до поселення в готелі залишив речі й пішов знайомитися з містом. Не хотів втрачати часу.
– У новому місті багато чого з першого погляду видається цікавим. У своєму ми до всього звикаємо, все здається знайомим. А потім приїжджає хороший фотограф із «незамиленим» оком, знаходить сюжет – і дивуєшся: як я сам цього не бачив? – говорить він.
Так колись було й у Рівному, коли сюди на фотопленери приїздили його колеги. Тепер уже він сам опинився в ролі людини, яка вперше вдивляється в незнайоме місто.
Залау виявився меншим за Рівне – приблизно 60 тисяч мешканців. Саме тривали святкування дня міста. Олександр Харват фотографував храми, архітектуру, відображення будинків у скляних поверхнях. Та згодом зрозумів: найцікавіше чекало за межами міста.
До міжнародного фототабору в Селажі Олександра Харвата запросили організатори. Важило й те, що серед учасників були фотографи, яких він знав особисто або за їхніми роботами.
– Там були відомі у світі фотографи, і це теж вплинуло на мою згоду. Написали мені, мабуть, тому, що мене трохи знають у світі, – усміхається.
Про сам Селаж до поїздки він знав небагато. Бував в інших регіонах Румунії, а про рівень організації проєктів Адели Русу чув від знайомих італійських фотографів.
За кілька днів учасники побували в містах і селах регіону. Олександр каже, що найбільше його зачепили не парадні міські площі, а старі селянські хатини, які місцеві жителі відновлюють і перетворюють на осередки традиційної культури.
Деякі з них пофарбовані у блакитний колір. Усередині – старі меблі, глечики, ікони, фотографії, знаряддя праці, речі, якими користувалися кілька поколінь тому.
В одній із кімнат він побачив дерев’яну пральну машину.
– Дуже цікава річ. Стара, повністю дерев’яна. Такі предмети одразу зупиняють погляд, бо самі розповідають історію.
В одному з сіл саме було свято. Люди прийшли у традиційному одязі. Румунські вишиванки нагадали йому українські, особливо ті, що можна побачити на Закарпатті.
Схожість була не лише в орнаментах.
Квіти біля хат. Глечики. Ікони в кімнатах. Старі родинні світлини. Знаряддя, якими працювали предки.
– Напевно, головна схожість – у бажанні зберегти своє коріння, культуру, історію. Узори інші, але це ті ж вишиванки. На багато речей дивишся – і вони тобі близькі.
Особливо Олександр Харват звернув увагу на те, як з’являються такі етнографічні осередки і хто ними опікується.
За його словами, часто все починається з однієї або кількох небайдужих людей. Вони шукають старі речі, вкладають власні гроші в ремонт, відновлюють будівлі, відтворюють інтер’єри.
А вже потім долучаються місцеві громади.
У селах фотографів зустрічали керівники громад. Вони самі проводили екскурсії, розповідали про історію місцевості, допомагали організувати зустрічі з людьми у традиційному вбранні.
– Було видно, що вони цим пишаються. І ось цього нам варто повчитися: підтримувати людей, які створюють такі місця, відновлюють старе, збирають нашу культуру по крихтах. Щоб вони не залишалися з цим наодинці.
Світлини з Селажа Олександр Харват уже показує рівненським краєзнавцям. Каже, що сам принцип створення таких етноосередків може бути цікавим і для наших громад.
У фототаборі працювали фотографи з дев’яти країн Європи. Частину учасників Олександр знав із попередніх міжнародних проєктів. Один із грецьких фотографів двічі приїздив до Рівного як член журі «Фотовернісажу на Покрову».
Спостерігати за колегами для фотомитця – окрема школа, навіть якщо за плечима вже десятки років роботи. Хто якою камерою користується. Яку оптику обирає. Де зупиняється. На що звертає увагу. Який ракурс помічає.
– Не завжди хочеться ставати туди ж, де вже стояв колега. Але інколи бачиш і думаєш: добре, я теж сфотографую, тільки зроблю це по-своєму.
Особливо коли в кадрі люди, однакових фотографій, переконаний Олександр Харват, майже не буває. Змінюється погляд. Емоція. Положення рук. Людина повернулася – і це вже інший кадр. Один фотограф бере ширше, інший – ближче. Інша фокусна відстань, інша глибина різкості, інша мить.
– Ніби сюжет той самий, але фотографії будуть різними.
Для нього такі міжнародні зустрічі давно вийшли за межі професійного обміну.
– Говоримо про фотографію, про ідеї нових проєктів. Але водночас розповідаємо про свої міста, країни, культуру. Як правило, ці знайомства не закінчуються після проєкту. Люди стають друзями.
Одне з найсильніших вражень чекало на Олександра Харвата вже першого вечора. Коли організатори представляли учасників, керівниця готелю почула, що він приїхав з України, і привіталася:
– Слава Україні!
– Я цього зовсім не очікував. Просто відчув якесь тепло по всьому тілу. Відповів: «Героям слава!». І одразу з’явилося відчуття – тут наші друзі.
Наступного дня подібне сталося в музеї в Залау. Його керівниця теж зустріла українського фотографа словами «Слава Україні!».
Сам музей запам’ятався ще однією деталлю.
Відвідувачам там дають планшети. Якщо навести камеру на окремі картини, вони починають «оживати»: птахи летять і співають, гуси рухаються і ґелґочуть.
Олександр Харват відразу приміряв цю технологію до фотографії.
– Уявив: висить фотографія, людина наводить на неї планшет – і на екрані кадр оживає. Думаю, для музею фотографії це могло б бути дуже цікаво.
Про Україну в Селажі його розпитували багато. З якого регіону? Наскільки далеко Рівне від фронту? Як там зараз живуть?
Олександр пояснював: бойових дій поруч із Рівним немає, але відстань уже давно не означає безпеки. Є повітряні тривоги, ракети й дрони, а російські удари можуть діставати міст по всій країні. І одного вечора ця розмова перестала бути просто розповіддю.
Фотографи сиділи за вечерею, коли Олександрові зателефонувала племінниця. Вона сказала, що неподалік його будинку був удар «шахеда». Він одразу розповів про це колегам.
– Вони співчували. Було видно, що не знають, які слова тут можна сказати, як заспокоїти. Але головне – вони почули це не з газети, не з інтернету і не з телевізора. Поруч із ними сидів їхній колега, якого вони знають. І це була правда його життя.
Після повернення колеги продовжують писати й запитувати, як він, як родина.
– Відчуваю, що вони справді переживають за нас.
За кордоном, каже Олександр Харват, він відпочиває душею, навіть якщо програма розписана від ранку до вечора. Та повністю від’єднатися від України не може.
Вранці, вдень, увечері – щойно з’являється кілька вільних хвилин – переглядає новини.
– Завжди хочеться прочитати якусь дуже хорошу новину. І завжди питаю людей, з якими спілкуюся, що про Україну говорять у їхніх країнах.
Олександр Харват називає фотографію інструментом культурної дипломатії. І йдеться не лише про самі знімки. Це знайомства, спільна робота, розмови, дружба і довіра.
– Людина, яка стоїть поруч із тобою, яку ти знаєш, має зовсім іншу вагу, ніж абстрактна інформація десь у телевізорі.
За чверть століття Олександр побував приблизно у пів сотні країн. Добре пам’ятає, як на початку 2000-х у частині Європи доводилося буквально пояснювати, що Україна – окрема незалежна держава зі своєю історією, культурою і традиціями.
У готелях тоді часто транслювали російські телеканали. Російська пропаганда роками формувала свій образ України.
– Мене дивувало, наскільки мало люди знали про нас. У розмовах доводилося пояснювати: ми – не Росія. Тепер ситуація зовсім інша, але наслідки тієї пропаганди відчуваються й досі.
Тому кожна така поїздка для нього – ще одна можливість говорити про Україну не зі сцени і не офіційними фразами. Просто за столом. Під час зйомки. Дорогою до наступного села.
– Фотографія знайомить людей, об’єднує, робить друзями. Саме завдяки їй у мене є знайомі й колеги по всьому світу.
Олександр Харват згадує і про «Фотовернісаж на Покрову» в Рівному. За роки існування проєкту участь у ньому брали фотографи майже зі ста країн світу, частина з них приїздила особисто.
– Подумайте: кожен із них дізнався, що є таке місто Рівне. Дізнався про Україну. Це ж сила.
Після Селажа Олександрові треба відібрати близько пів сотні фотографій. Каже, що, напевно, надішле до Румунії більше. А от назвати один-єдиний кадр, який розповів би про всю поїздку, поки не може. Переглянув ще не все.
Та якби довелося вибирати вже зараз, це, найімовірніше, була б стара хатина. І люди біля неї. Бо іноді найкраще про край говорить не визначна пам’ятка. А те, що люди вирішили не дати зникнути.
Василь ГЕРУС
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
18 вересня 2026
