"Нас забивали, а ми казали "Слава Україні!": що пережив захисник Маріуполя Володимир Тодоренко за 3,5 роки полону
Військовий шлях Володимира Тодоренка розпочався у 2000-му зі строкової служби у внутрішніх військах. За два роки він підписав контракт з Державною прикордонною службою України та ніс службу в різних регіонах. Перший етап російської агресії у 2014 році зустрів у пункті пропуску "Успенка", далі були бої в районі Амвросіївки та Савур-Могили на Донеччині, Іловайський котел, з якого захиснику з побратимами вдалося врятуватися дивом…
Останній місяць до повномасштабного вторгнення російської армії служив у Сартані, що неподалік Маріуполя. А далі – події, про які важко навіть пригадувати: боротьба за місто та три з половиною роки полону - з побиттям, голодом та тортурами…
Читайте також: Чому українським полоненим у РФ не дозволяють зв’язатися з рідними - розповідь волонтерки
2 жовтня 2025 року Володимир Тодоренко знову ступив на рідну українську землю. Що довелося пережити за роки неволі, чи існують "хороші руські" у колоніях рф та що планує робити після реабілітації, прикордонник розповів в інтерв’ю veteran.com.ua.
Володимир під час служби
Після тижнів жорстких боїв за оточений Маріуполь у підрозділів, які базувалися на ММК ім. Ілліча, не залишилося їжі, медикаментів та боєкомплекту. Щоб мати шанс зберегти життя, захисники прийняли важке, але єдине можливе рішення – здатися в полон. Це сталося 11 квітня 2022 року.
Перші пару днів, пригадує Володимир, окупанти утримували його з побратимами в корівниках у селищі Сартана. Потім перевезли до старої жіночої колонії в Оленівці, яку росіяни розконсервували спеціально для українських військовополонених: там не було навіть елементарних умов для проживання. А наступною локацією стало СІЗО в Кінешмі Іванівської області РФ – разом з Володимиром туди потрапили ще шестеро прикордонників з заводу Ілліча.
"Прийняли нас дуже жорстко, потім допити почалися. Перших півтора року було дуже важко, бо кожен день били. Кожен день знущання були, якісь "задачі": або крокували цілий день, або стояли. Одного хлопця з морської піхоти по чотири рази на день виводили бити, – розповідає військовий. – Їжі ставало все менше та менше. Бувало, що кілька діб нічого не давали, тож втрачали свідомість від голоду".
Голод Володимир особисто для себе називає одним з найгірших випробувань полону та не знаходить відповідь на питання, як таке взагалі можливо в 21 столітті… Каже, що те, чим годували в СІЗО, навіть важко назвати їжею. Наприклад, обідом могла бути юшка, що утворюється піж час смаження курятини, або дуже слабкий овочевий бульйон, який сам чоловік описує як "проста вода без солі, в якій, може, варився якийсь буряк".
Читайте також: Всю камеру били навіть за те, що хтось один задрімав - історія 37 місяців полону захисника Маріуполя Володимира Чертушкіна
Після такого "годування" полонених могли змусити по півтори-дві години стояти в упорі лежачи. Також зголоднілих та виснажених чоловіків виводили на активні прогулянки, але лише коли наглядачам "це було цікаво" – на вулиці били, наказували бігати, стрибати, виконувати фізичні вправи. У зимовий період прогулянок не було зовсім, адже захисники не мали бушлатів. Однак відсутність одягу не була перешкодою для постійних "провітрювань" камери та вимкнення опалення під час "потепління" до 20 градусів морозу.
Не надавалася полоненим й адекватна лікарська допомога. Крім знеболювальних препаратів, військові нічого не отримували, хоча бачили пусті коробки від Червоного Хреста, в яких, ймовірно, привозили ліки.
Володимир з побратимами
"Хлопці гнили заживо. У нас сидів морпіх з язвами на ногах – шкіри не було, від нього тхнуло "трупачиною". Ті медики просто давали йому бинт, на який бризкали антисептик, і він перемотував рани, – розповідає Володимир. – Якось до нас привели стоматолога. Хлопцям тоді робили уколи і на колінах швидко виривали зуби. А вони потім ще по два дні діставали залишки з рота".
Одного разу росіяни провели щось на кшталт медичного обстеження. Як припускає чоловік, у СІЗО очікували на приїзд перевірки з москви. Полонених оглядали на наявність синців, поранень і певний час не били, не знущалися, не тиснули морально. Ось такий світлий спогад за 3,5 роки неволі…
Крім побиття та тортур, до українських захисників застосовували психологічне насилля. У СІЗО постійно грала російська музика, по п’ять-шість разів на день треба було співати гімн РФ, а останній рік з динаміків цілодобово йшов просто шум, без мелодій. Полоненим приносили "патріотичні" книги, які змінювалися в камері раз на місяць. Щоб зайняти свій час, чоловіки перечитували їх кілька разів, а от олівців, ручок, паперу не було.
Звісно, окупанти всіма силами намагалися зламати моральний дух та волю наших воїнів. Говорили, що України як держави більше не існує, про утримуваних вже всі забули та кинули, а обміну не буде. Переносити це було важко, але Володимир знав, що вдома його чекають. Трохи легше ставало, коли він отримував листи від родини: їх було всього три, останній - у 2023-му. Однак цікаво, що листи видавали через рік від того, як вони були написані…
Читайте також: Діаспора має допомагати - як рідні українських полонених шукають підтримки за кордоном
Полонених підіймали о шостій ранку і до 22-ї вони просто сиділи в камері. Їм дозволяли спілкуватися між собою, однак тільки пошепки. Чоловік пригадує, що часто говорив з військовослужбовцем 36-тої окремої бригади морської піхоти А., з яким провів в одній камері майже 3,5 роки. Вони мріяли про майбутнє, планували весілля цього захисника з коханою Діаною "разів 500", який будинок він зведе для своєї родини. Тобто це були прості розмови ніби ні про що, а насправді - потужна підтримка один одного, яка допомагала триматися попри все.
"Не хочу нікого обіляти, але серед них (наглядачів, працівників СІЗО – ред.) попадалися доволі людяні люди, не відбиті наглухо. Ми їх ніколи не бачили, впізнавали лише по голосам. І коли вони заступали на зміну, це були як вихідні. Однак таких всього 3-5% - хто жодного разу не вдарив, не знущався, - ділиться Володимир. – Але в більшості це вже, мабуть, у крові. Мабуть, закладено з дитинства оце "велічіє", що ми, українці, їх зрадили, коли повернули в бік Європи. На фоні цього в них агресія, але вони не можуть нічого зробити – тільки бити. Нас били, дуже били, дуже забивали. А ми заходили в камеру та говорили тихенько, щоб вони не чули, "Слава Україні!". Значить, їм хрєново".
Володимир з мамою
В один період з камер почали зникати полонені – і стало зрозуміло, що почалися обміни. У "той самий день" Володимира та ще кількох захисників перевдягли та повезли на аеродром, потім – літаком до білорусі і автобусом – нарешті в Україну.
"Нас передали, і нарешті це все закінчилося. Я подзвонив мамі, мені подзвонив брат, теж військовий. Я був дуже радий, однак за пару днів стало сумно та боляче, адже наші хлопці залишилися там, і їм не дуже солодко. Там не буде людяності ніколи, навіть якщо їх будуть заставляти, росіяни все одно не будуть це робити. Я не знаю, якою треба бути потворою, щоб плювати в їжу чи насипати туди камінці, не давати їсти, а йти і виливати, як вони це робили. Здоровим глуздом це не осягнути, - емоційно каже прикордонник. – Але я і не намагався їх зрозуміти чи щось доказувати. Я не вважаю, що взагалі є така держава як росія. Це просто шмат території, де люди готові показувати всьому світу, що вони можуть приходити на чужу землю та все знищувати".
Наразі минуло майже пів року, як Володимир Тодоренко повернувся з полону. Він ще оговтується від пережитого, відновлюється фізично та психологічно. Що робити далі – поки не знає: захисник має право взяти відпустку зі збереженням виплат на 90 днів, звільнитися зі служби чи піти на пенсію за вислугою років або… повернутися на фронт. Останній варіант прикордонник не виключає: попри важкі бої за Маріуполь та випробування полоном, зізнається, що вже "підтягує назад до хлопців".
Нагадаємо, раніше ми розповідали, як захисник Олександр Гуділін після полону підтримує побратимів у Вінниці.
Фото: надані Володимиром Тодоренком
- Останні
- Популярні
Новини по днях
31 березня 2026
