Як підліток з Маріуполя втік з Фінляндії через кордон до Росії

20.12.2025, 03:12 zhzh.info

13-річний український підліток утік з Фінляндії через закритий кордон і опинився в Росії - у кайданках, без документів і без можливості повернутися до мами. Його родина до того часу вже пережила облогу Маріуполя, евакуацію і подвійну еміграцію. Мати хлопця розповіла ВВС, як пропаганда і підлітковий бунт знову змінили життя родини і чим закінчилася ця історія.У п'ятницю 31 січня цього року син Марії, 13-річний Максим (імʼя змінене на прохання матері), не повернувся зі школи.Родина втекла з України після початку повномасштабного російського вторгнення. У Фінляндії Марія, її чоловік, Максим і молодший син жили в містечку в Південній Карелії - регіоні, що півмісяцем простягається уздовж кордону з Росією.Додзвонитися до сина жінці не вдавалося. Ближче до шостої вечора Марія викликала поліцію. "Запитала: як діяти, коли шукатимете? Вони мене заспокоїли, що це підлітки, такий вік, найімовірніше, він у друзів десь сидить. Ну, я трохи видихнула, хоча серце було не на місці", - згадує вона в розмові з ВВС.Максим не повернувся додому і пізно ввечері. Уже о першій ночі Марії зателефонували з Росії, з поліції міста Виборга. Поліцейські розповіли, що їх викликали до прикордонного міста Свєтогорськ, щоб "прийняти" дитину і відвезти її до притулку. "Так я дізналася, де моя дитина", - розповідає вона.Через кілька днів фінське інформаційне агентство Yle опублікувало новину: неповнолітній підліток без дозволу перетнув кордон Росії і Фінляндії в районі Кархусуо в місті Іматра.Зробив він це нелегально (пункти перетину між двома країнами на той момент були закриті вже понад рік) і швидко: фінські прикордонники не встигли його зупинити."Фіни буквально на кілька хвилин не встигли, а потім мене пов'язали на кордоні з Росією", - пізніше пояснював сам Максим у короткому інтерв'ю Reuters (ВВС на прохання матері не дає посилання на це інтерв'ю, оскільки там зазначене справжнє ім'я дитини). Від розмови з ВВС Максим відмовився.Російські прикордонники застебнули кайданки так, що "дуже сильно набрякли зап'ястя", згадував юнак."Притиснули плече прикладом автомата до землі, щоб я вже точно не встав", - додавав він.Дитину допитали і забрали телефон і ноутбук на перевірку."Так нічого і не повернули", - скаржився він пізніше."Він цього не бачив"До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія, її чоловік і Максим жили в Маріуполі."Ми пережили справжнє пекло, місяць пекла, з 24 лютого", - каже жінка в інтерв'ю ВВС.До цього Марія працювала в лікарні молодшою медсестрою з догляду за хворими, спочатку в терапевтичному відділенні, потім у реанімації. Зарплата була не надто великою, тому паралельно вона підробляла на будівельних роботах: "Робила людям ремонти, шпаклювала, клеїла шпалери".У 2021 році родина купила будинок і збиралася робити там ремонт. Максим дуже добре навчався у школі.Російська армія повністю оточила Маріуполь уже до 2 березня 2022 року. У ці ж дні в місті зникли вода, електрика, газ і зв'язок. Перший місяць великої війни родина, як і інші мешканці міста, через постійні обстріли провела в підвалі багатоквартирного будинку.За словами жінки, вона доклала всіх зусиль, щоб Максим за цей місяць нічого не побачив."Він сидів у підвалі, я його з підвалу взагалі не випускала. Дві години вранці і дві години вночі, коли був режим тиші і місто завмирало, я відкривала двері під'їзду, щоб він подихав свіжим повітрям. Він не бачив усього цього жаху, який там відбувався, слава Богу. Навіть на поріг не виходив. Це була заборона. Я сама ходила по воду і добувати їжу", - згадує вона.В оточеному місті було дуже погано з евакуаційними коридорами - їх відкриття регулярно зривалося. Вибратися з Маріуполя родина змогла на власній машині наприкінці березня 2022 року."Виїхали з горем навпіл, тому що кільце звужувалося і було зовсім гаряче. Уже не було ні продуктів, ні води, ні медикаментів. І ми на свій страх і ризик вирішили намагатися вибратися за місто, бо в місті вже було просто нестерпно", - розповідає Марія.Через обстріли люди в місті не встигали ховати загиблих, на вулицях лежали тіла. На час поїздки вона натягнула синові шапку до підборіддя і заборонила знімати її без дозволу. Максим їхав так усю дорогу.Родина дісталася селища Володарське, яке на той момент уже перейшло під контроль російських сил. П'ять днів ночували у школі, де був облаштований пункт розміщення біженців."Потім у нас не було варіантів, куди їхати, і ми поїхали евакуаційним автобусом у бік Росії", - розповідає Марія. Автомобіль залишили там же, у Володарському.До вимушеного від'їзду родина ніколи не була за кордоном: "По Україні я їздила, але не далі".У Росії родина опинилася в Самарській області (конкретний населений пункт Марія просила не називати). У 2022 році вони з чоловіком за спрощеною процедурою отримали російське громадянство. Жодних заяв на документи для сина вона не писала (паспорти в Росії видають лише з 14 років).За словами Марії, Максим рвався назад до Маріуполя."Коли ми потрапили до Росії, він дуже сильно хотів додому. Він часто плакав. Я йому пояснювала, що ми не можемо повернутися, що там нічого немає, що місто розбите", - розповідає Марія."Але він цього не розумів, бо він цього не бачив. І йому здавалося, що я брешу, що я вигадую, що все не так, як я кажу. По російському телебаченню ж крутять одне, а реальність інша. Він бачить те, що йому показують, і ще не вміє аналізувати, він багато чого не розуміє", - додає вона.Автор фото,REUTERS/Alexander ErmochenkoПідпис до фото,Маріуполь 30 березня 2022 року"З дружбою було все погано"У Росії родина провела два роки. Як розповідає Марія, у сина "з дружбою було все погано".У російській школі підліток із самого початку зіткнувся з цькуванням з боку однокласників і вчителів."Місцеві діти не сприймали наших дітей", - каже Марія.Сама вона пов'язує це з тим, що "на той час (до осені 2022 року - ВВС) вже багато батьків пішли на так звану "СВО"". Про те, що вони стикалися в російських школах із цькуванням, особливо після оголошення Путіним часткової мобілізації, свідчили й інші діти з України."Його називали і "нацистом", і "хохлом", як тільки його не називали. Кричали: "вали в свій Маріуполь, нащо сюди приїхав", - розповідає Марія."Діти інколи б'ються, це не секрет. Хтось когось штовхнув, хтось комусь підніжку поставив. Таке буває. Але в будь-якій такій заварусі завжди був винен лише мій син. І деякі вчителі говорили: "Ти що сюди, наших дітей приїхав бити? Їдь у своє місто, тобі тут не місце, не чіпай наших дітей"", - згадує вона.- І як він із цим справлявся?- Погано справлявся. Я ходила до школи неодноразово, сварилася з директором. Багато чого було пережито за ці два роки.За словами Марії, директорка "не була зацікавлена" у тому, щоб зупинити цькування: "Спочатку, коли вона мене викликала до школи, я спокійно з нею розмовляла, не виходила на емоції, не перечила сказаному. Потім, коли виклики стали все частішими і частішими, і я зрозуміла, що всіх собак вішають на мою дитину, мені це стало неприємно. Я не люблю несправедливості, розумієте?""Я почала з нею сваритися, у нас почалися конфлікти на цьому ґрунті. Ну і наостанок, коли ми вже їхали, я брала характеристику зі школи. Там написано, що він практично розумово відсталий", - каже Марія.Цькування і незацікавленість учителів, розповідає Марія, призвели до того, що Максим скотився в навчанні і не хотів іти до школи: "Дуже часто ранок починався зі сліз: мамо, можна я сьогодні вдома залишуся? Я не хочу туди йти".Пізніше підліток, за словами матері, зв'язався з дітьми "з неблагополучних сімей, які його прийняли". На цьому тлі почалися проблеми."Я працювала п'ятиденку від світанку до заходу, чоловік теж. З дитиною я, звісно, була на зв'язку телефоном, бо в мене не було іншого виходу. Тим не менш він почав чудити, мені телефонували з поліції, почав поводитися дуже погано", - розповідає Марія.Сама Марія згадує той час як період безкінечної роботи і водночас крайньої скрути. Її чоловік улаштувався різноробом, виходив на електричку в інше місто о п'ятій ранку і повертався о десятій вечора. Марія працювала продавчинею на будівельній базі, йшла на роботу о сьомій ранку і поверталася після восьмої вечора."Там просто ти працюєш без зупинки, і тобі ні на що не вистачає. Ми знімали житло, і нам ледве-ледве вистачало від місяця до місяця. Якщо чесно, навіть на одяг залишалося по мінімуму. Тобто ми, щоб купити зимовий одяг, наприклад, відкладали потроху, ще починаючи з весни", - розповідає жінка.У цих обставинах вона завагітніла другою дитиною. Переїхати до Європи, за словами Марії, їх спонукала "неможливість жити далі там [у Росії]". У березні 2024 року, вже після народження молодшого сина, родина через Білорусь і Польщу поїхала до Фінляндії за програмою для українських біженців.Перші три місяці на новому місці були, за словами Марії, "неймовірно важкими": "Ти не розумієш складної мови, не розумієш, що тобі кажуть, ідеш у магазин і не розумієш, скільки що коштує". Через три місяці стало трохи легше.При цьому загалом Фінляндії, каже Марія, вона "просто безмежно вдячна - прийом був настільки теплий і настільки щирий, що я навіть здивувалася". Уже за тиждень їм, як родині з немовлям, виділили квартиру.Увесь перший рік допомагала з усіма побутовими питаннями прикріплена до них соціальна працівниця. Вони отримували допомогу, Марія була в декретній відпустці, а її чоловік ходив на курси фінської. Максим пішов до інтеграційного класу у фінській школі.При цьому сам Максим зовсім не радів новому переїзду до Європи."Він взагалі не хотів їхати. Бо, скажімо так, пропаганда працює добре, особливо на дітей. І він не хотів їхати до Фінляндії. З горем навпіл я його вмовила", - розповідає Марія."Йому теж було, як і мені, спочатку дуже складно. Ще й цей вік почався, коли він проти всього світу, ішов наперекір усьому і вважав, що це правильно", - додає вона."Це було промацування, як далеко він може зайти і що за це може бути, - пояснює Марія втечу сина через кордон. - Він не думав про наслідки"."Хотів жити або в Україні, або ближче до України""Шок, стрес, нерозуміння, що сталося, як це сталося, чому?" - та

Читати повністю…