Чи сприймали на Русі «розкол» у християнстві після «великої схизми» 1054 р.?

12.10.2025, 08:30 argumentua.com

Доволі поширеною в українській літературі є думка, ніби після «великої схизми» 1054 р. відбувся «остаточний розкол» на східних християн (православних) і християн західних (католиків). Насправді, говорити про такий «остаточний розкол» не варто. Радше, події 1064 р. стосувалися передусім відносин між папським Римом і Константинополем.У той час виникли напружені відносини між тодішнім Константинопольським Патріархом Михайлом Керуларієм, що обіймав це високе єрархічне становище в 1043-1059 роках, та Папою Левом ІХ, що перебував на римському престолі у 1048-1054 роках. Михайло Керуларій прагнув підпорядкувати собі Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського архиєпископів-патріархів й водночас зрівнятися в правах з Римським Папою, зазначає видання РІСУ.Суперечки велися також за канонічну юрисдикцію над Неаполем, який, бувши васалом Візантії, у VIII ст. перейшов під покровительство Папи. У листі до Папи Лева ІХ Патріарх писав, начебто він згоден називати Папу Вселенським Патріархом (хоча Римського Папу, як і Константинопольського Патріарха, так іменували ще на Халкідонському соборі 451 р.), підтримувати церковну єдність, незважаючи на догматичні та обрядові відмінності.Натомість, Папа має визнати Константинопольського Патріарха рівним йому в канонічних правах. Лев ІХ на це не пішов. У 1054 р. він відправив до Константинополя делегацію на чолі з кардиналом Гумбертом Мурмутьєрським, який був одним з найкращих теологів-каноністів того часу.Ромейський (візантійський) імператор Костянтин ІХ, бажаючи не допустити розростання конфлікту між двома центрами християнства, влаштував диспут між кардиналом Гумбертом і знаним місцевим богословом, ченцем Студійського монастиря Микитою щодо порушеного Михайлом Керуларієм питання. Микита в ході диспуту визнав правоту Гумберта, але Патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях й підбурювати народ проти римських представників.Читайте також: Чи була насправді перенесена Київська митрополія на терени Залісся?Зрештою, було скликано собор. При ньому Патріарх вказав місце папським посланцям позаду грецьких архиєреїв, що «латинянами» було сприйнято як порушенням канонів. Тоді під час патріаршого богослужіння 16 липня 1054 року кардинал Гумберт та інші представники римської делегації поклали на вівтар собору св. Софії хартію екскомунікації та анафеми на Патріарха і його прихильників. Однак такі дії, зроблені від імені на той час померлого Папи Лева ІХ, виглядали проблематично і з часом були визнані як неправомірні. Після цього папська делегація покинули Константинополь.Спроби імператора примирити сторони й провести новий диспут не увінчалися успіхом. 20 липня 1054 року Михайло Керуларій проголосив анафему римлянам. І вважав це розділенням Церков. Проте інші центри християнства (Александрія, Єрусалим та Антіохія) продовжували підтримувати відносини з Римом. Також новий Папа, що зайняв римський престол після Лева ІХ, Стефан ІХ, й імператор Священної Римської імперії Генріх ІІІ пропонували Константинополю порозуміння та збереження церковної єдності. Однак амбіційний Патріарх Михайло Керуларій на це відповів відмовою.Чи «зачепила» «велика схизма» Київську митрополію, яка знаходилася в підпорядкуванні Константинопольського Патріархату?Варто зазначити, що, покинувши Константинополь, папські делегати відправилися до Риму окружним шляхом, аби сповістити єрархів про відлучення Михайла Керуларія. Прибули вони також до Києва, де їх прийняли з належними почестями.У наступні роки Київська митрополія, фактично, не займала однозначної позиції в підтримку будь-якої зі сторін конфлікту. Правда, єрархи грецького походження (а таких у митрополії було чимало) схилялися до протистояння з «латинянами». Але цього не скажеш про представників князівської еліти, які спілкувалися з католиками й укладали династичні шлюби з їхніми правителями. Також чимало представників руського духовенства толерантно ставилося до «латинян».Наприклад, Київський князь Ізяслав Ярославич та його син Ярополк прийняли від Римського Папи Григорія VII в 1075 р. королівські корони. Вкінці ХІ – у ХІІ ст. Римські Папи й Київські митрополити комунікували між собою, дотримуючись толерантих стосунків. На підвладних руським князям землям мали змогу діяти католицькі місіонери. Наприклад, князі Полоцькі вкінці ХІІ ст. дозволили католицьким ченцям-августинцям із Бремена хрестити підвладним їм племена латишів та лівів на Західній Двіні.Читайте також: «І гроші, і тиск, і компромат, і все, що можливо, Москва використовує. У них є значний вплив по релігійній лінії»Позитивне ставлення до «латинників» зафіксоване і в давньоруських літописах. Наприклад, це видно з опису тих подій, які відбувалися в Галицькому князівстві вкінці ХІІ ст.Так, після смерті князя Ярослава Осмомисла в 1187 р. у його державі почалися незгоди. Річ у тім, що цей правитель заповідав віддати свій престол молодшому сину Олегу, а старшому Володимиру дістався Перемишль. Це не відповідало порядку престолонаслідування й, закономірно, могло спричинити бунт, що й сталося. Володимиру вдалося з допомогою «галицьких мужів» захопити престол, усунувши з нього свого брата.Однак галицькі бояри з часом виявилися невдоволені правлінням свого ставленика. Цим і скористався Роман Мстиславович, домовившись із галицькими боярами.Роман Мстиславович«Київський літопис» описує драматичну історію, яка припала на 1187-1189 роки і яка варта пера романіста. Галицькі бояри, з якими домовився волинський князь Роман, ідуть до Осмомислового сина Володимира, вимагаючи від нього, щоб той зрікся своєї жінки-попаді й одружився з дівчиною зі знатного роду. Вони знають, що він на це не піде. Володимир Ярославович, розуміючи, що ситуація стає загрозливою, вирішує не ризикувати й втікає зі своєю сім’єю до «латинянина» – угорського короля Бели ІІІ, сподіваючись отримати від нього допомогу.Роман Мстиславович прибуває до Галича й без якихось труднощів займає престол. Не обійшлося тут без допомоги галицьких бояр. Проте щастя Роману Мстиславовичу всміхалося недовго. Король Бела ІІІ зі своїм військом, взявши із собою Володимира Ярославича, рушає на Галич.Читайте також: Отрута з-під нігтя. Прокляття династії РостиславичівРоман Мстиславович розуміє, що в нього немає сил протистояти угорському королеві. Він покидає Галич і повертається до Володимира.А тим часом на теренах Галичини події розвивалися досить драматично. Король Бела ІІІ, зайнявши столицю князівства, не захотів віддавати владу Володимиру Ярославичу. Судячи з «Київського літопису», він пішов на домовленості з місцевими боярами («дав увесь уряд галичанам») і посадив на князівському престолі свого сина Андрія (Андраша).Як бачимо, православні галицькі бояри не бачили нічого крамольного в тому, що пішли на союз із королем-католиком. Так само останній ладний співпрацювати з православними боярами. Бела ІІІ забрав Володимира Ярославича до Угорщини й ув’язнив у якійсь башті. І цей вчинок короля-католика щодо православного галицького князя не викликав супротив місцевих бояр.Хоча домовленості Бели ІІІ з останніми «не зовсім спрацювали». Ті почали шукати собі «руського князя». Однак причиною цієї чергової «крамоли» галицьких бояр були не конфесійні відмінності, а матеріальні й політичні інтереси. Галич спробував захопити Ростислав Іванович (Берладник). Проте це йому не вдалося і він загинув. Натомість приведені з Угорщини війська чинили в Галичі та Галицькій землі безчинства й насильства. Звісно, місцеві жителі не були в захваті від такого.Знаючи про настрої серед галицьких бояр і що вони шукають «руського князя», Володимир Ярославович втікає із в’язниці. При цьому цікаво, що цей православний правитель почав шукати підтримки не в своїх одновірців, а… подався до католика – імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбаросси, досягнувши з ним певних домовленостей. Зокрема, пообіцяв давати цьому правителю дві тисячі гривень срібла щорічно. Це була значна сума. Але, як бачимо, вона виявилася не такою вже й «критичною», якщо Володимир Ярославович погодився на неї. Це, зокрема, свідчило: Галицьке князівство давало великі доходи. Тому не дивно, що за нього розгорнулася така боротьба.На эту тему: Два разных народаФрідріх Барбаросса, своєю чергою, домовився з польським князем-католиком Казимиром Справедливим, аби той допоміг Володимиру Ярославовичу повернути престол – що й було зроблено. З допомогою польського війська Володимир Ярославич відновив свою владу в Галичі, прогнавши звідти угорського королевича Андраша. Сталося це в 1189 р.Цікаво відзначити, що літописець, розповідаючи про допомогу Володимиру Ярославичу Фрідріха Барбаросси, з великим пієтетом говорить про цього імператора, який помер під час хрестового походу в Палестину:«…пішов цесар німецький [Фрідріх Барбаросса] з усією своєю землею битися за Гроб Господній, бо явився був йому ангел Господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами. Бог же тому напустив гнів свій на весь мир, що сповнилася лиходійствами нашими вся Земля, і цих усіх [поган] навів на нас Господь за гріхи наші. Він по правді суд учинив, і справедливі вироки його, тому оддав він місце святині своєї іншим, іноплемінникам.А сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми. Для них бо Господь Бог наш знамення явив: якщо хто з них у бою був убитий іноплемінниками, то по трьох днях тіла їх невидимо із гробів їхніх ангелом Господнім були забрані. А інші, бачачи се, прагнули постраждати за Христа. Для них же хай збудеться воля Господня і [хай] причислить він їх до вибраного стада свойого у сонм мучеників!».Отак говорить православний руський книжник про католицького імператора. Для нього він, як і його німці, «мученики святії». Принаймні описаний епізод боротьби за галицький престол вкінці 80-их рр. ХІІ ст. і наведена характеристика Фрідріха Барбаросси вчергове свідчать про те, що на Русі розколу на «православний Схід» і «католицьку Європу» в той час не існувало.А твердження деяких сучасних українських авторів про боротьбу, яка начебто велася тоді на українських землях між католиками й пр

Читати повністю…