Митрополит Кримський і Сімферопольський ПЦУ Климент: «Не втрачати надію, відкрити своє серце і діяти»
Владика Климент – відома в Криму і за його межами людина. Останній пастир вірних Української православної церкви Київського патріархату в окупованому РФ Криму, митрополит Кримський і Сімферопольський Православної церкви України, правозахисник, військовий капелан, голос кримчан на материковій Україні і за кордоном. Владика з розрадою і Божим словом приходив до мене в камеру, коли я сидів у сімферопольському СІЗО, його настанови і молитви допомагали мені весь час ув’язнення. І ось ми зустрілися в Києві, столиці воюючої України.
– Владико, я дуже радий, що ми зустрілися за інших обставин, ніж у Сімферополі, дуже хотів би поспілкуватися з вами і трохи порозпитувати вас. Чим ви зараз займаєтеся?
– Насамперед, я дуже радий бачити тебе в місті Києві живим здоровим, усміхненим, слава Богу, що вдалося врятувати ще одного політв’язня, вирвати з рук нелюдів. Водночас, сьогодні багато залишається наших хлопців, громадян України, як військових, так і політв’язнів, які в російських тюрмах чекають на звільнення і повернення додому. І тому дуже важливо бачити наших хлопців, коли вони повертаються до рідної України. Це зустрічі зі сльозами на очах, бо коли ти дивишся на ці фото, на ці відео повернення, ти розумієш скільки страждань, тортур вони пройшли і в яких нелюдських умовах вони були.
Але, слава Богу, вони живі, і слава Богу, вони вдома. Зараз я перебуваю в Києві, намагаюсь займатись тим, чим я займався з 2014-го по 2022 роки на всіх рівнях, де тільки можливо говорити, як про політв’язнів, так і про військовополонених. Ми мусимо боротись зараз за кожне життя, за кожну людську душу. Ми повинні всіх повернути додому. На превеликий жаль, стіна ця дуже складна, часто вона непробивна. Інколи страшно зрозуміти, що є дві війни. Одна війна, яка торкнулася військових, політв’язнів, військовополонених, їхніх родин, а друга війна, це те, що я бачу, – як люди втратили і страх, і відчуття загрози, здається, що для багатьох війна давно вже скінчилась...
– Розкажіть, будь ласка, про моменти, які вам найбільше запам’яталися в той час, коли ви в окупованому Криму допомагали нашим політв’язням.
– Знаєте, завдяки підтримці адвокатів, правозахисних груп, які працювали з нашими політв’язнями, вдалося повернути додому майже всіх тих, за кого я вболівав, говорив, до кого ходив в СІЗО, їздив до в’язниць – це, напевно, головне. Але досі залишається у в’язниці український патріот Олег Приходько. Його, на превеликий жаль, як і багатьох кримчан, не вдається вирвати з цих катівень. Про кожного можна було розказати, бо за кожним ім’ям певна історія.
Перші в’язні, кого я намагався врятувати – це навесні 2014 року були Андрій Щекун та Анатолій Ковальський. Потім вже після 2014-го року до мене прийшла родина Геннадія Афанасьєва. Потім були Панов, Балух, Гриб, наші військові моряки, яких тоді полонили в Керченській протоці. Не забуду зустріч і знайомство з Олегом Сенцовим і його родиною. Ну і (Владика посміхається – автор) Владислав Єсипенко, якого ми всі раді бачити живим і здоровим на материковій Україні.
– Чи спілкуєтеся зараз із колишніми бранцями Кремля?
– Зараз дуже мало маю можливостей спілкуватись з нашими політв’язнями. Я спілкувався телефоном з Володею Балухом, підтримую зв’язок з Олегом Сенцовим, дуже переживаю за нього, пишаюсь ним і дай Бог йому здоров’я, йому зараз дуже нелегко. Як і всім нам… Зараз у мене є більше необхідності спілкуватись з нашими військовими, які побували в російському полоні. І які сьогодні повернулися в Україну, бо саме вони зараз потребують великої духовної, молитовної і фізичної підтримки. І саме за них зараз в мене дуже серце болить.
– Як ви думаєте, що нам усім треба робити, щоб політв’язні та військовополонені якнайшвидше повернулись додому?
– Насамперед, має бути консолідоване все українське суспільство у цьому прагненні. Нашим людям я б хотів порадити піти під Верховну Раду і подивитися фото на невеликих банерах – в якому вигляді повертаються наші хлопці. Побачити своїми очима і прийняти серцем муки їх і страждання. Ми знаємо, які тортури перенесли всі політв’язні в Криму, починаючи з 2014 року. Але є відмінність із військовополоненими, які постійно перебувають у жахливих умовах: у політв’язнів тортури закінчувались після того, як вони «зізнаються» і підписували матеріали кримінальної справи. А для українських військовополонених тортури не закінчуються до того дня, поки вони не повертаються додому. Коли я бачу відео, фото цих виснажених людей, то огортає жах від того, в яких нелюдських умовах вони були.
Ми повинні допомагати їхнім родинам. Я бачу скільки разів виходять родини військовополонених, «Азовців», вони борються за кожного, але треба щоби і влада українська, і пересічні люди підтримували цей рух за звільнення полонених, бо, як сказано: «Той, хто рятує людину, рятує людство». Якщо ми не врятуємо цих людей, то ми не врятуємо нашу українську націю від загибелі і тому тут треба відкрити своє серце і діяти.
– Як ви вважаєте, чи є зараз у політв’язнів та військовополонених така можливість, повернувшись додому, повноцінно адаптуватись до життя в суспільстві?
– Я думаю що є, тому що сьогодні, слава Богу, діє багато різних організацій, фондів, які допомагають військовополоненим і політв’язням подолати цей психологічний бар’єр повернення в мирне життя. У мене була можливість спілкуватися з нашими колишніми військовополоненими. І вони розповідають дуже багато речей про те, що з ними було, що вони пережили. Я, розуміючи, що це дуже болюча тема, прямо її піднімав, вони самі починали говорити. Мені здається, що зараз важливо просто спокійно зафіксувати їхні спогади на папері, на відео, на аудіо. Це перший крок, бо коли ти виговорюєшся, коли ти розповідаєш щось про себе, ти знімаєш із себе цей важкий тягар, який ти пережив.
Я знаю і розумію, що інколи дуже тяжко повертатися до тих подій, інколи соромно, незручно про щось говорити, але якщо зібрати в цілому всі спогади політв’язнів… Важливо таким чином написати «Білу книгу» життів людей, які пройшли через оці катування і приниження. Це дуже важливо, бо один спогад пригнічує, а коли їх багато, то це вже історія. Страшна історія і водночас історія великих мужніх людей, історія нашої незламної держави. І якщо є можливість, то зробіть цей перший крок, почніть спілкуватись один з одним, почніть писати свої думки на білому аркуші. Згадайте нашого Тараса Шевченка, скільки в нього віршів було написано на засланні, після заслання. В кожному його вірші і сльози, і страждання, і радість. Так само будуть і ці важкі спогади. Хай Господь допоможе цим людям повернутися і продовжити життя.
– Що ви думаєте з приводу закінчення війни в Україні?
– Війна ця закінчиться, але термін її закінчення заложитиме від кожного українця. Треба змінити своє ставлення до мобілізації. Антимобілізаційні настрої, які сьогодні розповсюдилися, як злоякісна пухлина по всій Україні, дуже сильно б’ють по тих військових, які сьогодні з 2022 року в окопах воюють, які чекають допомоги. Вони так само психічно і фізично виснажені, вони так само втрачають сили. Але на відміну від тих, хто розкручує цей рух проти мобілізації, в них є внутрішня сила і розуміння: якщо вони не вистоять, то далі ця війна нахлине на всю Україну. І українці повинні розуміти, що вони будуть знищені як нація, бо українець сьогодні – лютий ворог для всього рашистського.
А по-друге, не треба втрачати надію, бо коли її втрачаємо, коли в наше серце йде страх, тоді ми програємо ще задовго до того, як відбувається битва. Що ж стосується смерті, то вона всюди ходить, не тільки на війні. Подивіться, скільки невинних людей зараз загинуло від цих злочинних обстрілів, ви подивіться, скільки тих людей загинуло, хто намагався утекти – загинули в Карпатах, втопилися в Тисі... Але той, хто іде на фронт, – той робить справу добра, а Господь сказав: «Блажені миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Вони ніколи не загинуть в пам’яті людей і головне не загинуть в очах Бога.
– Владико, запитаю про політику: яке ваше ставлення до нинішнього протистояння поміж різними політичними силами в Україні, прихильниками колишнього і нинішнього президентів?
– Наслідки такого політичного протистояння – хто більше любить Україну серед наших політиків – ми в усій красі відчули 24 лютого 2022-го року. Зараз важливо відкинути суперечки, бути єдиними. Але як кримчанин, нагадаю, що президент Зеленський повернув нам, кримчанам, можливість бути громадянами своєї країни, а не бути нерезидентами. А окупований Крим нарешті перестав бути «вільною економічною зоною».
Президент Зеленський підписав санкційний список, куди увійшли 18 людей, які були причетні до знищення Православної церкви України в Криму. І президент Зеленський на всіх рівнях намагається боротися за державу Україну, примушуючи політиків з усього світу рахуватися з тим, що є держава Україна. Чому я маю бути проти такого президента? Якщо би 2014 року наша влада проявила б таку силу і принциповість, яку сьогодні проявляє Зеленський, то не виключаю, що війна закінчилась в тому ж 2014 році. І більше ніхто навіть не замислювався піти війною на Україну. Я особисто не хочу багато говорити на цю тему, бо це мені дуже болить.
–Владико Клименте, я вдячний вам за те що ви підтримували мене особисто, коли я був у в’язниці. В тому числі і дякуючи вам, я зміг вистояти, не зламався. Тоді у в’язниці ви дали мені інтерв’ю про ваше життя, але, на жаль, ми його не дописали через початок повномасштабної війни (інтерв’ю було опубліковано в книзі «Вільні голоси Криму» – ред.). Дякуючи Богові, ви встигли виїхати на материкову Україну. Маю надію, що ми все ж таки допишемо історію і про вас.
– Зараз, напевно, я починаю усвідомлювати, який ризик був тоді, коли це інтерв’ю писалося. Тоді треба було розповісти світу, що відбувається, ми навіть не уявляли тієї загрози і усіх ризиків. І зараз, дійсно, дивно розуміти, що ця незвичайна бесіда була записана в камері під наглядом охоронців, і вона побачила світ. І люди могли прочитати, це неймовірно.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 вересня 2025
