Історія військової із Житомирщини, яка була у полоні
Вона проходила контрактну службу в окремому загоні спеціального призначення «Азов», де була кухарем. У перший день повномасштабної війни планувала провести дітей на потяг у Маріуполі, але не встигла.
24 лютого 2022 року Тетяна Моня разом зі своїм підрозділом вирушила на «Азовсталь», а її донька та син опинилися в окупації. Діти невдовзі вибралися на підконтрольну Україні територію. Натомість їхня мама потрапила в полон, де провела майже рік.
Тетяна поділилася спогадами про перебування на «Азовсталі», російський полон, розповіла, що весь цей час дає їй сили жити далі і про своє рішення повернутися в ЗСУ, йдеться в інтерв’ю Укрінформ.
ШЛЯХ ДО «АЗОВУ»
Доля підготувала Тетяні Моні багато випробувань і дала вибір – зламатися та впасти, чи боротися і йти далі. Вона обрала другий шлях, хоча він – набагато складніший, а подекуди – взагалі нестерпний.
Тетяна родом із села Велика Хайча Овруцької громади Житомирської області. За освітою – бухгалтер, працювала за фахом у сільській раді. Потім познайомилась із чоловіком, за якого вийшла заміж та разом із донькою переїхала до нього в курортний Урзуф на Донеччину. У подружжя народився син. У 2014 році, коли розпочалася війна, жінка з дітьми поїхала на нетривалий час до батьків, а потім повернулася до чоловіка.
– За Урзуфом був полігон, куди військові їздили на навчання. Одного разу, коли я вчергове бачила військові машини, у мене з’явилося сильне відчуття, що теж хочу допомагати країні. Утім, не могла піти на службу, бо в мене був маленький син. Та невдовзі доля внесла корективи в моє життя. Із чоловіком ми розійшлися, він поїхав до батьків, а я почала шукати роботу, щоб утримувати двох дітей, – згадує Тетяна.
Одного дня, коли вона розмовляла із сусідкою, до них підійшла знайома жінка й розповіла, що в «Азові» шукають людей на роботу. Тетяна подумала, що йдеться про однойменний пансіонат в Урзуфі, але згодом зрозуміла, що про військову частину.
У той момент мене вела якась вища сила. Я прийшла в «Азов», і мені там одразу запропонували працювати в овочевому цеху, де робила заготовки. Паралельно спостерігала за роботою кухарів, бо теж люблю готувати. За два місяці мені запропонували укласти контракт і самій стати кухарем, але я відмовилася, бо переживала, що не вийде. Пообіцяла, що трохи ще попрацюю і коли наважуся, повідомлю, – говорить співрозмовниця.
Під час служби в “Азові”
Через рік Тетяна підписала трирічний контракт із окремими загоном спеціального призначення «Азов» і стала кухарем. Зізнається, що перші пів року їй було складно, бо хвилювалася, чи подобається військовим її їжа. Коли вони після обіду підходили подякувати, це заспокоювало і мотивувало.
– Я любила свою роботу, бо відчувала, що військовослужбовці поважали мою працю. Жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цей шлях, – ділиться.
За словами жінки, сил їй додавали і діти. Син щоразу із захопленням дивився, як мама у військовій формі виходила з дому й прямувала до частини. Донька навчилася давати раду і собі, і братові, коли Тетяна їхала на полігон або іншу військову базу.
«РОЗУМІННЯ, ЩО ДІТИ В ОКУПАЦІЇ, БУЛО ДЛЯ МЕНЕ РІВНОЗНАЧНИМ СМЕРТІ»
– Усвідомлення, що над Україною нависла серйозна загроза, прийшло за два дні до повномасштабної війни, – каже Тетяна.
У неї був вихідний, готувала вдома суп, який так і не встигла доварити. Зателефонували з частини, попросили зібрати найнеобхідніші речі і негайно прибути на казарменний режим. Лише встигла набрати доньку, яка навчалася на слідчу в Донецькому юридичному інституті МВС у Маріуполі. Попросила, аби вона приїхала додому і купила на найближчі дні квитки на потяг для себе і брата, бо вони мають вирушити до бабусі з дідусем.
Військова розповідає, що одразу прийняла рішення: буде разом із «Азовом» за будь-яких обставин, бо склала присягу на вірність Україні. Вона домовилася з керівництвом, що вдень 24 лютого ненадовго відлучиться з частини, аби відправити дітей на Житомирщину. Проте побачити доньку з сином і свій дім їй не судилося.
Одну ніч я переночувала на базі, а наступної прокинулася від гучних вибухів. Почула, як по коридору бігають військові. Розпочався виїзд із бази, яку кухарі залишали останніми. Ми завантажили всі запаси і поїхали на «Азовсталь». Були змішані відчуття – і страх, і розгубленість від невідомості, що на нас чекає. Коли їхали в Маріуполь, я побачила віконечко свого будинку і розплакалася на весь автобус, бо там залишилися мої діти, – пригадує Тетяна.
Під час служби в “Азові”
На «Азовсталі» вона разом із колегами одразу взялася до звичної роботи. Розуміла, що її можуть поранити або вбити, але відганяла від себе ці думки, бо знала, що вдома на неї чекають.
– Невдовзі я дізналася, що Урзуф окупований. Розуміння, що мої діти залишилися в окупації, було рівнозначним смерті. Важко передати, що тоді відбувалося в моїй голові та душі. Я не знаходила собі місця. Ми всі розуміли, що місцеві можуть здати рідних військовослужбовців, і є загроза, що до наших осель прийдуть із обшуками росіяни, – ділиться.
Вона ще встигла зателефонувати доньці, аби та забрала з будинку всю символіку «Азову» та її зимову військову форму. Росіяни таки приходили з автоматами до дітей Тетяни, але син та донька нічого не розповіли про маму. Вони пробули майже півтора місяця в окупації. За хлопчиком приїхав автомобілем його тато з Дніпра, а дівчина відмовилася їхати, бо вирішила чекати на маму.
Невдовзі їй теж довелося вибиратися з окупованого Урзуфа, адже власник, в якого сім’я Тетяни орендувала будинок, погрожував її доньці, що розкаже росіянам про маму. Дівчина встигла схопити лише свій ноутбук, мамині прикраси і кицьку Зіну, яка переїхала з ними із Житомирщини. Вона дісталася спочатку до Бердянська, далі – Запоріжжя, побула якийсь час у Дніпрі й переїхала до рідних в Овруцьку громаду.
ПИРІЖКИ З «АЗОВСТАЛІ» ДЛЯ ДІТЕЙ ТА «РЕДІСА»
Із кожним днем на «Азовсталі» ставало все важче. Тетяна згадує, що кухню доводилося постійно переносити, адже росіяни цілили по місцю, де готували їжу. Із часом перебили всі шляхи, якими на позиції в термосах доставляли гарячі страви.
Витримати постійні хвилювання за дітей і страх Тетяні допомагав коханий чоловік, який теж був військовослужбовцем. Він забрав її у свій бункер, де вона так само готувала їжу. Разом із іншими бійцями військовий вибирався на понівечені обстрілами склади «Азовсталі», де збирав уцілілі продукти й доставляв на кухню, щоб там був запас провізії.
– У бункерах «Азовсталі» цінність і сенс життя вимірювалися не матеріальними речами, а усвідомленням того, що ти є тут і зараз. Я жила там одним днем і постійно молилася, аби Бог нас зберіг. Завдяки коханому відчувала велику підтримку. Він був для мене не лише людиною, яку любила, а й батьком, братом і другом. У ньому зібрані всі найкращі людські якості, – ділиться жінка.
Один із офіцерів «Азову» якось розповів їй, що на території заводу є бункер, де перебувають цивільні з маленькими дітьми, які давно не бачили хліба. Він запитав, чи зможе вона передати для них хоча б кілька пиріжків, які пече для військових.
Тетяна замісила дріжджове тісто й на сковороді напекла для цивільних півтора відра великих булочок. Потім військові спакували все у свої рюкзаки і віднесли в той бункер.
– Хлопці повернулися і розповіли, що дорослі відмовилися від випічки та віддали все дітям. На знак вдячності з того бункера мені передали цукерку, від чого я розплакалася. Потім ще кілька разів, коли в нас була можливість, військові носили туди маленькі гостинці. Пам’ятаю, якось передала два пиріжки і для нашого командира «Редіса», – каже жінка.
Незадовго до виходу із «Азовсталі» вона дізналася, що донька та син змогли вибратися на підконтрольну Україні територію. На душі їй ненадовго стало легше.
В ОЛЕНІВЦІ ВІД ГОЛОДУ РЯТУВАЛА РОБОТА В ПЕКАРНІ
18 травня 2022 року Тетяна Моня разом із побратимами залишила «Азовсталь» та потрапила в полон.
– Ми піднялися з бункера, пройшли через «Азовсталь». А там – як на переораному полі. Завод неможливо було впізнати. Побачене виявилося страшнішим за картинку з фільму про апокаліпсис. Досі пам’ятаю, як на тлі руїн побачила тюльпани, що саме цвіли. Таких емоцій, як тоді, я не переживала жодного разу в житті, – пригадує.
Українських військовослужбовців обшукали, посадили в автобуси і повезли в Оленівку. Рідні Тетяни уже пізніше дізналися від її військової частини, що вона потрапила в полон.
Жінка перебувала в Оленівці, коли там стався теракт. Згадує сильний вибух, полум’я і крики поранених військовослужбовців. Тих, хто вижив, перевели в сусідню до Тетяниної камеру. Наступні кілька днів були справжніми муками, адже жінки, яких утримували в СІЗО, хвилювалися за своїх чоловіків та хлопців, бо ніхто не знав, вижили вони чи ні.
Оскільки одну з українських військовослужбовиць змусили вести облік поранених, а ті повідомляли і про загиблих, вона передала інформацію у свою камеру. Тетяна дізналася, що коханий живий, а невдовзі вони з ним і побачилися – перед невідомістю і довгою розлукою.
– Нас вели на флюорографію повз один із бараків. Ми йшли з опущеними головами та закладеними за спину руками, але краєм ока я бачила, що відбувається довкола. Мій коханий стояв біля воріт. Спочатку його не впізнала, бо дуже змінився. Коли ми зустрілися поглядами, я почала плакати. Потім побачила його ще раз, як поверталися назад, і більше ми не перетиналися, – пригадує Тетяна.
В Оленівці її разом із 24 жінками утримували в камері, розрахованій на чотирьох. Годували погано. Тетяну залучили до роботи в пекарні, яка працювала цілодобово у три зміни. Каже, що її це рятувало від голоду. Більше того, вона ховала хліб і приносила його дівчатам у камеру. Коли охоронці колонії посилили контроль, висушувала скибочки і так само несла тим, хто на неї вже чекав. Якщо у конвою виникали питання, навіщо взяла сухарі, прикривалася тим, що, мовляв, через загострення хвороби шлунка не може їсти свіжого хліба.
25 вересня 2022 року Тетяну разом з іншими військовополоненими вивезли з Оленівки. Охоронці говорили, що їх везуть на обмін.
НАДІЮ НА ОБМІН ОБІРВАВ ГАВКІТ ВІВЧАРОК
– Нам на очі опустили шапки, а поверх них обмотали голо
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 серпня 2025
