Спокій, який є
Тихо, як є
Коли Соломія сказала «мені набридло мовчати», вона не кричала. Просто поклала ложку на стіл, глянула у вікно й промовила це — спокійно, майже буденно. Як кажуть: «треба винести сміття» чи «забула купити хліб». Без надриву, але так, що в кімнаті раптом стало глухо, наче вимкнули звук.
Олег підвів очі від телефону, але не одразу зрозумів, що відбулося. Він почув її голос, але сенс дійшов трохи з запізненням, як луна з-за води. Він подивився на неї, потім знову на екран — ніби між ними було скло, і крізь нього нічого не розібрати.
— Ти про що?
— Про нас. Про те, як ми живемо. Тихо.
Він не відповів. Знову втопив погляд у екран. У думках мигнуло: «знову». Хоча «знову» не було. Вона мовчала довго. Дуже довго. І він це знав, але вдавав, що не помічає. Зручно. Без сварки. Без пауз. Тільки тепер пауза стала вічною.
Жили вони разом сім років. Було все: поїздки, сварки, дурні фільми, друзі, ремонти. Посварилися через дрібниці, мирилися вночі на кухні, ділили торт на двох, говорили хором нісенітниці. А потім — наче вимкнули звук. Не одразу. Поступово. Спочатку не дослухували. Потім — не договорювали. Перестали дзвонити одне одному вдень. Потім перестали питати «як справи». Потім просто жили. Чиста кухня, увімкнений чайник, рахунки на столі. Без смаку. Без причин. Без «ми».
— Я себе тут не чую, Олежу. — Вона досі дивилася у вікно. — Мене наче немає.
Він хотів сказати щось важливе. Що він чує. Що все не так. Що просто втомився, просто закрутився. Що любить, просто забув слова. Але слова не йшли. Не тому що не любив — а тому що давно не говорив вголос. І відвик чути себе.
Соломія встала, поставила чашку у мийку. Потім надягла куртку. Взяла ключі. Вийшла. Він не зупиняв. Він навіть не знав, чи треба. І це було найстрашніше. Не її кроки до дверей, не клацання замка, а те, як просто це сталося. Без крику. Без «залишся». Надзвичайно легко, немов нічого важливого не втрачається.
Вона йшла вулицею, і сніг під ногами хрустів, як у кіно. Люди навколо йшли швидко, ніхто ні на кого не дивився. Соломія зупинилася біля світлофора і вперше за довгий час відчула себе на місці. Не в сенсі «де треба», а просто — тут і зараз. Ні в минулому, ні у вигадках. Це був дивний, тихий спокій, наче тіло нарешті наздогнало душу.
Того вечора вона не пішла ні до подруги, ні до матері. Просто блукала містом, повертаючи туди, куди вели ноги. Зайшла у пекарню, де колись любили сидіти з Олегом. Купила собі булочку з маком. Сіла за столик біля вікна, не роздягаючись. Пахло корицею, ваніллю і чимось давно забутим. І вперше за довгий час їй не хотілося нічого обговорювати, пояснювати, розбирати. Хотілося просто прожити цей вечір. Тільки для себе. Без ролі. Без глядачів.
Олег написав їй через два дні. Без пафосу. Просто: «Ти де?». Ніби випадково, ніби не з туги, а звички. Вона відповіла: «Живу». Без крапки. Без емоцій. Просто так. Він більше не писав. І вона не чекала. Не тому що не хотіла, а тому що вперше в житті відчула: можна і не чекати.
Минуло два тижні. Потім місяць. Вона зняла квартиру на околиці, з великими вікнами й видом на паркінг, де вранці кричали чайки. Почала робити ранкові прогулянки — не тому що треба, а тому що тіло просило руху. Завела звичку записувати у зошит по три рядки на день. Не про почуття. Просто — що бачила. Хто посміхнувся. Де тихо. Які руки у касирки. Як пахло у трамваї. Це був її спосіб бути в момІ одного разу, коли вранці чайки кричали особливо голосно, вона усміхнулась, не шукаючи причини, просто тому, що життя продовжувалося.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
27 червня 2025
