«Ви надто опікуєтеся дитиною»: це сказав лікар. Але я не хвилююся — я просто мама
«Ви занадто багато уваги приділяєте дитині» — так мені сказав лікар. Але я не тривожна — я просто мама.
Якби мій син був малям — можливо, я б не хвилювалася. Але йому вже майже п’ятнадцять, а він досі не спить по ночах. Вдень, коли мав би вчитися, спілкуватися, жити — він спить. Ми перевели його на домашнє навчання не через примху, а через необхідність: він просто не може функціонувати за звичайним розкладом.
Ні, він не в комп’ютері, не сидить у телефоні. Він читає. Пише. Малює. Слухає лекції. Розбирається в біології, програмуванні і історії одночасно. Просто не може заснути — ніби в мозку немає кнопки «вимкнути».
Спочатку я спостерігала. Потім почала помічати дивні речі: то шухляду стукає десять разів поспул, то килим під собою дзьобає, то по стінці цокає. Мене це налякало. Не тому що заважало — а тому що стало зрозуміло: нервова система не витримує. Тоді я вирішила — потрібен спеціаліст.
Пішли до невролога. Він призначив обстеження. Усе в нормі. Тоді — до психіатра. Лікар зустрів нас холодною посмішкою і одразу почав розмову не з сином, а зі мною. Говорив ввічливо, стримано, а потім перейшов до «діагнозу»:
— У вас, — каже, — явний перебір. Занадто багато часу проводите з сином. Ви його… задушили своєю любов’ю.
Я оніміла.— Пробачте, що?
— Нормальні батьки, — продовжив він наставительно, — бачать дитину вранці за сніданком і ввечері за вечерею. А ви весь поряд. Ось і результат — у дитини не психіка, а «тепличний режим».
— Я працюю вдома. Це що, злочин?
— Злочин — це ваша тривожність! — відрізав він. — Ви оббігали півміста для обстежень. І все тому, що шукаєте в хлопця неіснуючу хворобу. Ви вдивляєтеся, прислухаєтеся, чіпляєтеся. Ви хочете знайти проблему, щоб… бути потрібною.
— Вибачте, але обстеження призначав невролог, — відповіла я спокійно. — Я просто виконувала його рекомендації.
— Нормальна мати відмовилася б — це ж дорого! А ви навіть зараз дивитеся на нього з любов’ю, а він у вас — ось, кишені шукає. Невихований. Непослухає. А ви… м’яка. Не сварите. Я б на вашому місці лікувався.
А потім… почалося. Майже півгодини прийому, за який я заплатила чималі гроші, він розказував… про себе.
Про дочку, яка з ніким не спілкується, фарбує волосся в синій, бігає в шортах по морозу. Що палить у під’їзді, тусується з якимись дивними компаніями. Що сам він п’є заспокійливе, щоб змиритися. Мовляв, ось так треба приймати особистість підлітка.
Я слухала. Дослухала. Подякувала — і вийшла.
На вулиці стало легше дихати.
І знаєте що? Я не тривожна. Я просто мати. Та, що хоче зрозуміти свою дитину, допомогти йому, не залишити одного серед гормонів, страхів, безсонних ночей. Так, я поруч. Так, ми разом. І якщо когось це лякає — значить, йому не зрозуміти, що таке справжній догляд.
Тепер я шукаю іншого лікаря. Спокійного, поважного. Не такого, що буде виливати душу на прийомі, а того, хто нас почує. Бо я певна: любити свою дитину — це не діагноз. Це норма. Це — материнство.
- Останні
- Популярні
- Липень, 01
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
2 липня 2025
