Краще тіснитися в орендованій однокімнатній квартирі, ніж жити під одним дахом із свекрухою

17.06.2025, 04:42 blysk.space

— Олежу, скільки можна?! — голос Олени зірвався на шепіт, у якому відчувався втома і безнадія. — Ми вже два роки одружені, а досі живемо у твоєї мами. Коли це закінчиться?

— А що тобі знову не подобається? — насупився чоловік. — У нас є дах над головою, все під рукою. У тебе немає квартири, а знімати ми не можемо собі дозволити. Мама готує, допомагає, піклується. У чому проблема?

— Краще тіснитися у найманій однушці, ніжи жити з твоєю мамою… — тихо кинула Олена.

Олег лише розвів руками.

— Хочеш — їдь до своєї мами в село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.

Від цих слів Олені стало особливо боляче. Так, вона родом із маленького села під Житомиром, де залишилася її мама. Але ж вона не винувата, що доля занесла її до Києва, де вона зустріла чоловіка, влаштувалася на роботу, почала будувати життя. А тепер їй ніби натякають: ти тут чужа.

Жити під одним дахом із свекрухою ставало нестерпно. Для Олега, звісно, все було зручно — адже він для матері ідеальний син, вона його не докоряє, не втикає, не вчить. Але Олені відводилася роль ворога — чужої, яка нібито «відібрала» у матері сина.

Марія Іванівна овдовіла рано. Сина виховувала сама. І все її життя тепер — Олег. Тому вона з самого початку сприйняла Олену, як суперницю. Зовні — ввічлива, чемна. Але варто Олегу вийти з кімнати, як починався холодний нагляд.

Спочатку свекруха почала критикувати, як Олена миє посуд і розставляє чашки на полиці. Потім став дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Колись вона навіть звинуватила Олену, що та не дбає про здоров’я її сина, бо кладе у чай цукор.

Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовлену Оленою, Марія Іванівна або ігнорувала, або викидала. Жінка все частіше почала відчувати себе зайвою в цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а ввечері намагалася затриматися якомога довше — лише б не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставала приводом для докорів.

Навіть якщо на тумбочці лежала серветка — свекруха одразу починала їдко казати, мовляв, «у бруді жити тільки звикла». Жодного теплого слова, жодної поваги. Лише докори, іронія, холод.

Одного разу Олена не витримала. Зібрала сумку і поїхала до матері — у те саме село, звідки колись виїхала за мрією. Сиділа біля вікна і плакала. Не від образи — від втоми. Від того, що не вистачило сил боротися. Не вистачило чоловіка поруч.

Минув час. Біль затих. Тоді прийшло усвідомлення: не треба було мовчати. Треба було раніше сказати Олегу, відверто, жорстко, по-справжньому. Попросити, вимагати підтримки, а не терпіти все наодинці. Адже коли чоловік мовчить — це теж відповідь.

Тепер Олена знає: жити з чужою жінкою, навіть якщо це мати чоловіка, — завжди ризик. Особливо якщо ти залишилася сама у цьому «трикутнику». Але головне — не опускати руки. Сім’ю можна зберегти, якщо боротися разом. А не одній — за двох.

І як ви вважаєте: хто був правий — Олена чи Олег? Чи можна ужитися зі свекрухою, чи треба йти при перших ознаках тиску?

Читати повністю…