«Чужа дитина!» – кричала свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Але вже запізно

16.06.2025, 19:51 blysk.space

«Це не його дитина!» — кричала свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Занадто пізно.

Ніколи не забуду той вечір. Усе всередині стискається, коли згадую. Готувалася, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запечена форель, біле вино. І головне — новина. Найважливіша новина в моєму житті.

Тоді мені було лише дев’ятнадцять. Жила у Вінниці, знімала з Олегом скромну квартирку на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав «своїм щастям», обіцяв бути поруч завжди. Я вірила. Ми будували плани — ті наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що потрібно.

І от я кажу:— Олежу, ти скоро станеш татом…

Він спершу завмер. Потім його обличчя спотворилося.— Що? Що ти сказала?

— Я вагітна, — повторила я, голос тремтів, але я ще сподівалася побачити радість у його очах.

Але у відповідь почула крик. Грубий, злий.— Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!

Він грюкнув дверима. І зник.

Я дзвонила — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано — фізично, морально, страшно. Але найбільше — болісно. Тому що людина, з якою я мріяла про майбутнє, вмиг стала чужою.

Я вирішила спробувати достукатися до його матері. Наталія Степанівна зустріла мене на порозі своєї квартири у Житомирі. Навіть увійти не запросила — стояла у халаті, руки схрещені, погляд злий.— Іди геть, — сказала вона. — Не смій грати з моєю родиною. Ця дитина не від Олега! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї оселитися. У мого сина інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!

Я стояла у під’їзді і відчувала, як серце розривається. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.

Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала мені на думку. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, безневинний. Чому він мав відповідати за боягузтво дорослих?

Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Марком. І кожного ранку, коли він прокидається, дивиться на мене й посміхається, я дякую долі, що не зламалася. Так, було важко. Працювала ночами, підробляла онлайн, прала вручну, жила на макаронах. Але Марко — моє сонце. Моє все.

І от, кілька днів тому… у двері подзвонили. На порозі стояв Олег. Той самий. Інший погляд, старший, схудлий.

— Можна поговорити? — тихо запитав він.

Розповів, що потрапив у жахливу аварію. Вижив, але… тепер безплідний. Лікарі сказали — дітей вже не буде. Наречена пішла, не витримала. І тут він згадав про мене. Про сина. Про те, як «упустив своє».

— Я хочу бути поруч, — сказав він. — Оженитися. Піклуватися про вас. Виховувати Марка. Все виправити.

Я дивилася на нього і ніби чула дзвін тих дверей, які він колись зачинив за собою. Бачила його обличчя — тоді, того вечора, коли він зрадив мене. Згадала, як обіймала живіт уночі й молилася, щоб дитина була здоровою. І я просто… закрила двері. Мовчки. Без крику. Без докорів. Тому що все було сказано давно.

Я більше не відповідаю на його дзвінки.

Може, хтось скаже — треба пробачити. Дати шанс. Але в мене є син. І він гідний батька, який любив його з першого подиху. А не приходить, коли інших варіантів вже немає.

А ви як вважаєте — чи правильно я вчинила, не впустивши його у наше життя знову?

Читати повністю…