Свекруха не приймає зятя: «Привозь тільки себе і дитину»

16.06.2025, 17:12 blysk.space

**Щоденник**

Кожна жінка мріє колись зустріти гідну людину, створити міцну родину, народити дітей і знайти щастя. Та, як кажуть у нас, не всім судилося жити в казці. І чим сильніше кохаєш — тим гірше падати.

Оленка була впевнена, що знайшла свою долю. Ще в школі вона познайомилася з Іваном — високим, гарним хлопцем з усмішкою, що запам’ятовується. Він з першого погляду запалив її серце. Дружба, прогулянки під зорями, перші поцілунки… За кілька років вони стали парою.

Її мати, Марія Степанівна, одразу не взяла до серця Івана. Бачила в ньому щось ледачим, ненадійним. Та Оленка не хотіла чути нічого поганого: для неї він був ідеальним. В університет вона вступила добре, а Іван ледве влаштувався до коледжу. Вчитися йому було важко, і незабаром він взагалі кинув навчання.

— Мамо, ти мене не розумієш! У нас справжнє кохання! — повторювала донька, відмовляючись слухати застереження.

Коли Іван влаштувався продавцем у магазин побутової техніки, вважав це великим досягненням. Грошей ледве вистачало на піво та снеки, але його це влаштовувало. А от Марію Степанівну — ні. Вона намагалася відкрити доньці очі, але даремно.

Закохані влаштували скромне весілля. Жили вони в тісній кімнаті у знайомих Івана, в старій комуналці у Житомирі. Там, де стіни тонкі, а сусіди все чують. Але Оленку це не лякало — головне бути з коханим. Іван працював через пень-колоду, а на всі прохання про допомогу лише знизував плечима. Оленка все частіше позичала гроші в матері. Марія Степанівна не відмовляла: допомагала продуктами, речами, навіть заощадженнями.

Кожна зустріч із зятем викликала в ній бурю. Він здавався їй чужим, невмілим, слабким. Чоловіком вона його не вважала.

Коли стало зовсім тяжко, Оленка попросила пожити у матері кілька місяців. Хотіли зібрати на оренду житла. Марія Степанівна неохоче погодилася, та швидко пошкодувала: Іван лежав на дивані зранку до ночі, а вся робота лягла на доньку. Та намагалася вчитися, підробляла онлайн — виснажена, але уперто захищала чоловіка.

— Він просто втомлюється… — виправдовувала вона його.

Через три місяці Іван не витримав тиску і переконав Оленку повернутися до комуналки. Там, хоч і тісно, але без нотацій. Мати зітхнула з полегшенням, боячись лише одного — щоб донька не завагітніла.

Та доля, як на зло, зіграла з ними жарт. Іван втратив роботу. А Оленка, навпаки, отримала підвищення, почала заробляти гідно. Незабаром стало ясно — вона чекає дитину.

Марія Степанівна була щаслива, коли дізналася, що стане бабусею. Та радість швидко згасла — зятя вона як не приймала, так і не хотіла бачити. І коли Оленка, втомлена від комуналки, знову попросила пожити у матері, та виставила умову:

— Лише ти й дитина. Івана не приводь. Навіть на поріг.

— Мамо, він батько моєї дитини! — спалахнула Оленка.— А ти думала про це, коли за нього виходила?! — холодно відповіла мати. — Нехай спершу стане чоловіком.

Оленка розривалася. З одного боку — втома, немовля, відсутність затишку. З іншого — гордість і образа. Вона повернулася до чоловіка в ту саму тісну кімнатку, сподіваючись, що мати передумає. Та Марія Степанівна залишилася непохитною.

Для неї Іван був чужим, не тим, кого вона хотіла б бачити поруч із донькою та онукою. Але що поробиш? Діти обирають серцем, а не розумом. Материнське серце боліло, але рішення вона не змінила.

Час покаже, хто був правий. А поки дві жінки — мати і донька — вчаться любити одна одну на відстані, приймаючи вибір, який не завжди збігається з мріями.

А ви як вважаєте: чи правильно вчинила Марія Степанівна? Чи все ж варто було прийняти зятя заради доньки та онуки?

Читати повністю…