«Це не його дитина!» — кричала свекруха. А потім він повернувся з кільцем у руці… Запізно

16.06.2025, 15:54 blysk.space

«Це не його дитина!» — верещала свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Занадто пізно

Ніколи не забуду той вечір. Усе всередині стискається, коли згадую. Готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запечена форель, біле вино. І головне — новина. Найважливіша новина в моєму житті.

Тоді мені було лише дев’ятнадцять. Жила в Чернівцях, знімала з Андрієм скромну квартирку на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав «своїм щастям», обіцяв, що буде поруч завжди. Я йому вірила. Ми будували плани — ті самі наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що потрібно.

І ось я кажу:— Андрію, ти скоро станеш татом…

Він спочатку завмер. Потім його обличчя спотворилося.— Що? Що ти сказала?

— Я вагітна, — повторила я з тремтінням у голосі, все ще сподіваючись на радість у його очах.

Але у відповідь почувся крик. Грубий, злий.— Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!

Він грюкнув дверима. І зник.

Я дзвонила — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано фізично, морально, страшно. Але найбільше — болить. Тому що людина, з якою я мріяла про майбутнє, в мить став чужим.

Я вирішила спробувати достукатися до його матері. Ганна Іванівна зустріла мене на порозі своєї квартири у Львові. Навіть у дім не впустила — стояла у халаті, руки схрестила, погляд лютий.— Іди геть, — сказала вона. — Не смій гратися з моєю родиною. Ця дитина не від Андрія! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї всидіти. У мого сина інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!

Я стояла у під’їзді і відчувала, як серце розривається на шматки. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.

Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала на розум. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, невинний. Чому він мав розплачуватися за боягузтво дорослих?

Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Марком. І кожного ранку, коли він прокидається, дивиться на мене й посміхається, я дякую долі, що не зламалася. Так, було важко. Працювала вночі, підробляла онлайн, прала руками, харчувалася макаронами. Але Марко — моє сонце. Моє все.

І ось, кілька днів тому… у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій. Той самий. Із іншим поглядом, постарілий, схудлий.

— Можна поговорити? — тихо запитав він.

Він розповів, що потрапив у жахливу аварію. Врятували, витягли, але… тепер він безплідний. Лікарі сказали — дітей вже не буде. Наречена пішла, не витримала. І тут він згадав про мене. Про сина. Про те, як «упустив своє».

— Я хочу бути поруч, — сказав він. — Оженитися. Піклуватися про вас. Виховувати Марка. Все виправити.

Я дивилася на нього й ніби чула всередині дзвін тих дверей, які він колись зачинив за собою. Я бачила його обличчя — тоді, того вечора, коли він зрадив мене. Я згадала, як тримала живіт уночі й молилася, щоб малюк народився здоровим. Як плакала в тиші, коли Марко вперше сказав «мамо». І я просто… закрила двері перед ним. Мовчки. Без крику. Без докорів. Бо все було сказано давно.

Я більше не відповідаю на його дзвінки.

Може, хтось скаже — треба пробачати. Дати шанс. Але в мене є син. І він гідний батька, який любить його з першого подиху. А не приходить, коли інших варіантів уже немає.

А ви як вважаєте — чи правильно я зробила, що не впустила його у наше життя знову?

Читати повністю…