Що вона побачила в ньому через десять років
Того, що вона знайшла в ньому — через десять років
Ми чекали цієї зустрічі, здавалося, цілу вічність. Минуло рівно десять років після останнього дзвоника в нашій сільській школі під Черніговом, і ось — майже весь наш 11-Б зібрався знову в знайомому класі. Усі, крім Юрка, якого доля закинула у вічні відрядження, та Оленки, яка сиділа вдома з немовлям.
А потім двері відчинилися — і вона увійшла.
Мар’яна.
Та сама. Та, через яку колись у половини класу перехвалювало подих. Та, чия усмішка в коридорі збивала ґрунт із-під ніг. І ось вона знову серед нас. Тільки тепер з перснем на безіменному пальці й з тією ж м’якою усмішкою, що, здавалося, не підвладна часу.
— Андрію, ти зовсім не змінився! — кинула вона через стіл.
Я хотів відповісти щось гостре, але в горлі пересохло. Усе, як тоді. Тільки вже не сімнадцять.
В одинадцятому класі ми, хлопці, поводилися як дурні. Шість здоровилих дурнів були по вуха закохані в одну й ту саму дівчину. У Мар’янку. Розумниця, красуня, найкраща учениця. А головне — із якимось світлом усередині. Вона дружила з усіма, ні з ким не загравала, нікого не виділяла. І цим зводила з глузду ще більше.
— Чого ви за нею бігаєте, як цуценята за котлетою? — злосно шипіла Іринка Шевченко, дівчина з сусідньої парти.
— А тобі заздрісно? — бурчав Валерко.
Я не помітив тоді, мов її руки стислися. Не зрозумів, що очі блищать не від злості — від сліз.
А Мар’яна дедалі частіше залишалася після уроків із Сашком Лисенком. Тихий, скромний, непомітний. Такий, про яких зазвичай кажуть «ні риба, ні м’ясо». Але ж він носив їй портфель. Ходив із нею до бібліотеки. І слухав.
— Що вона в ньому знайшла? — кипів я. — Та ж мокра китка!
— Зате терпіння в нього більше, ніж у всіх нас разом узять, — посміхався Валерко.
Дівчата шаленіли від заздрості. Особливо Іринка. Ми цього не бачили — були засліплені. А потім сталося те, що остаточно нас розвалило.
Це був звичайний день. До обіду. Мар’яна увійшла до класу, сіла — і тут же зірвалася з криком. Уся її спина й сукня були залиті густим малиновим киселем. Того дня його подавали у їдальні. Вид цієї плями був огидний. Мар’яна, червона від сорому, вибігла із класу. А ми — почали кричати один на одного. Підозри розліталися повітрям, немов каміння: «Ти з ревнощів!», «Ти навмисно!», «Це точно вона — Шевченко!» І я був упевнений, що це зробила Іринка. Просто не міг пробачити.
З того часу наш «дружній» клас розпався. Образи кипіли, підозри гризли зсередини. На випускний ми не поїхали. Не зробили жодного спільного фото. Лише атестати — і по домівках. Класна керівниця тихо плакала у вчительській. Ми мовчали.
А сьогодні…
Сьогодні Мар’яна сидить навпроти. Та сама усмішка, тільки спокійніша, зріліша. Виявилося, це вона знайшла всіх — через соцмережі. Створила групу. Зібрала наш розкиданий клас у віртуальності, а потім — і наяву. І ми раптом згадали, що колись були близькими. Що ми — частина чогось більшого. Ми знову сиділи в тому самому класі й сміялися. Ніби час згорнувся у кільце.
А потім Мар’яна покликала когось із коридору. І в клас увійшов високий хлопець. Обличчя — знайоме до болю. Це був її молодший брат — Олесь, якого ми пам’ятали худим, вічно сопливим підлітком.
— Ну, говори! Ти ж обіцяв! — підштовхнула його Мар’яна.
Олесь завагався. А потім випалив:
— Це я тоді пролив кисель. Мар’яна змусила мене двічі переписати домашку, от я й… ну… помстився.
Мовчання повисло у повітрі. Ми втратили випускний — через дитину та пару ложок киселю. Хотілося сміятися й плакати водночас.
Пізніше всі ділилися історіями: хто де, в кого скільки дітей. Я мовчав. Моє життя не варте розповідей. А Мар’яна раптом встала й обняла за плечі Сашка. Того самого. Тихоню. Скромнягу.
— Ми одружені вже п’ять років, — сказала вона просто, ніби повідомляла про погоду.
Я стиснув зуби. Ні, не від злості. Від болю. Бо навіть через роки не зміг відпустити ту саму шкільну мрію.
Пізніше, коли галас вщух, я підійшов до Сашка:
— Як тобі це вдалося?
Він подивився на мене з усмішкою.
— Пам’ятаєш, вона ногу зламала після школи? Каталася на лижах.
Я кивнув. Добре пам’ятав. Навіть заходив одного разу — з цукерками. Постояв біля дверей, пішов.
— А я приходив кожного дня. Прибирав, готував, допомагав. Читав їй. Потім просто сидів поряд. А одного разу вона заплакала. Сказала, що боїться не встати. Я пообіцяв, що якщо не зможе ходити — носитиму її на руках. Все життя.
Я кивнув, допив склянку:
— Ти заслужив її. Ти…і коли я подивився на свій порожній келих, то нарешті зрозумів, що справжнє кохання — це не загарбання, а вміння дарувати світло, навіть якщо воно освітлює не тебе.
- Останні
- Популярні
- Липень, 01
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
2 липня 2025
