Що вона відкрила в ньому через десять років

16.06.2025, 07:21 blysk.space

Ох, слухай, це була така зустріч… Ніби вічність минула. Рівно десять років пройшло з того останнього дзвоника в нашій сільській школі під Тернополем, і ось — майже весь наш 11-Б знову тут, у знайомій класній кімнаті. Всі, крім Валерка, якого закинуло в постійні відрядження, і Мар’янки, яка сидить вдома з немовлям.

А потім двері відчинилися — і вона увійшла.

Оксана.

Та сама. Та, через яку у половини класу колись перехоплювало подих. Та, чия посмішка в коридорі збивала з ніг. І ось вона знову серед нас. Тільки тепер з перснем на безіменному пальці і з тією ж м’якою усмішкою, що, здається, не підвладна часу.

— Ох, Андрію, та ти ж зовсім не змінився! — кинула вона через стіл.

Я хотів відповісти щось гостре, але в горлі пересохло. Все, як тоді. Тільки вже не сімнадцять.

У одинадцятому класі ми, хлопці, поводилися як дурні. Шестеро здорових дурнів були по вуха закохані в одну й ту саму дівчину. В Оксану. Розумниця, красуня, найкраща учениця. А головне — з якимось світлом усередині. Вона дружила з усіма, ні з ким не загравала, нікого не виділяла. І цим зводила з розуму ще більше.

— Чого ви за нею торочите, як цуценята за ковбасою? — злісно шипіла Настя Коваль, дівчина з сусідньої парти.

— Тобі заздрісно? — бурчав Юрко.

Я тоді не помітив, як стиснулися її руки. Не зрозумів, що очі блищать не від злості — від сліз.

Оксана ж все частіше залишалася після уроків з Вітьком Захарчуком. Тихим, скромним, непомітним. Таким, про яких зазвичай кажуть «нічого особливого». Але ж саме він носив їй портфель. Ходив з нею до бібліотеки. І слухав.

— Що вона в ньому знайшла? — кип’ятився я. — Та ж мокренька серветка!

— Зате в нього терпіння більше, ніж у нас усіх разом узятих, — усміхався Юрко.

Дівчата нашій Оксані люто заздрили. Особливо Настька. Ми цього не бачили — були засліплені. А потім сталося те, що остаточно нас розвалило.

Це був звичайний день. До обіду. Оксана зайшла до класу, сіла — і відразу ж зірвалася з криком. Уся її спина та сукня були облиті густим малиновим киселем. Саме того дня його подавали у їдальні. Вид у цієї плями був жахливий. Оксана, червона від сорому, вибігла з класу. А ми почали кричати один на одного. Підозри літали, як камені: «Ти з ревнощів!», «Ти навмисне!», «Це точно вона — Коваль!» І я був упевнений, що це зробила Настя. Просто не міг пробачити.

З того дня наш «дружній» клас розпався. Образи кипіли, підозри гризли зсередини. На випускний ми не поїхали. Не зробили жодного спільного фото. Лише атестати — і по домівках. Класна керівниця тихо плакала у вчительській. А ми мовчали.

А сьогодні…

Сьогодні Оксана сидить навпроти. Та сама посмішка, тільки спокійніша, зріліша. Виявилося, це вона знайшла всіх — через соцмережі. Створила групу. Зібрала наш розкиданий клас спочатку віртуально, а потім — і наяву. І ми раптом згадали, що колись були близькі. Що ми — частина чогось більшого. Ми знову сиділи в тій самій класній кімнаті і сміялися. Ніби час згорнувся у кільце.

А потім Оксана покликала когось із коридору. І до класу увійшов високий хлопець. Обличчя — знайоме до болю. Це був її молодший брат — Сашко, якого ми пам’ятали худорлявим підлітком із вічно закладеним носом.

— Ну, кажи! Ти ж обіцяв! — підштовхнула його Оксана.

Сашко завагався. А потім випалив:

— Це я тоді пролив кисель. Оксана змусила мене двічі переписати домашку, от я й… ну… помстився.

Тиша завмерла у повітрі. Ми позбулися випускного — через дитинство та пару ложок киселю. Хотілося сміятися й плакати одночасно.

Пізніше всі ділилися історіями: хто де, в кого скільки дітей. Я мовчав. Мого життя не вистачило б для розповідей. А Оксана раптом встала і обійняла за плечі Вітька. Того самого. Тихоню. Скромнягу.

— Ми вже п’ять років одружені, — сказала вона просто, ніби про погоду.

Я стиснув зуби. Ні, не від злості. Від болю. Бо навіть через стільки років я не зміг відпустити ту шкільну мрію.

Пізніше, коли шум трохи вщух, я підійшов до Вітька:

— Як тобі це вдалося?

Він подивився на мене з усмішкою.

— Пам’ятаєш, як вона ногу зламала після школи? Каталася на лижах.

Я кивнув. Прекрасно пам’ятав. Навіть приходив одного разу — з цукерками. Постояв біля дверей, пішов.

— А я приходив що дня. Прибирав, готував, допомагав. Читав їй. Потім просто сидів поруч. А одного разу вона заплакала. Сказала, що боїться не встати. Я пообіцяв, що якщо не зможе ходити — носитиму її на руках. Все життя.

Я кивнув, випив з келиха:

— Ти заслужив її. Ти не просто че— Ти просто був поруч, коли це було важливо.

Читати повністю…