Ніби порожньо, але багато значить

16.06.2025, 03:24 blysk.space

Ніби порожнеча, а значить багато

Ольга їхала у тролейбусі №14, що пробирався крізь засніжений Київ. Сіла біля вікна, вп’ялила погляд у запотеле скло, а рукою міцно стиснула пластикову торбинку з жовтим логотипом дешевого супермаркету. У торбинці — маленький торт під назвою «Ластівка». Назва здавалася знущанням: за вікном мороз, в серці — пустота, на душі — сірий ранок.

Їй виповнилося тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення від близьких. У месенджерах — три рекламні розсилки, помилка служби доставки та вітання від колишньої одногрупниці, яку вона не бачила більше десяти років. Смайлик і шаблонна листівка. І все. День народження пройшов ніби не з нею, а десь у іншій хаті, на іншому поверсі, у чиємусь чужому житті.

— Ви виходите? — спитала літня жінка. Ольга здригнула, кивнула і вийшла на своїй зупинці.

Двір — той самий, де минуло дитинство. Все на місці: облуплені гойдалки, похилені лавки, старий каштан з дуплом, де колись ховалися від дощу. Все таке рідне і все — не її. Ніби минуле лишилося, а вона — чужа серед нього.

Мати жила на четвертому. Як завжди, не зачиняла двері. Просто чекала. Без дзвінків і нагадувань.

— О, приїхала… А, торт принесла, — промовила мати. Ніби це було єдине, що варте уваги.

На кухні пахло вареною картоплею і свіжим хлібом. Тихенько тікали старі годинники — глухо, наче нагадували, що час іде, навіть якщо все в житті давно застигло. Пилкові зернятка танцювали в проміннях вечірнього сонця.

— Ну, як ти? — спитала мати, відвертаючись до раковини.

— Нормально, — звично відповіла Ольга. Потім, помовчавши, додала: — Ніби нічого.

Їли мовчки. Мати знову клала забагато — так вона робила завжди. Турбота у ній була в ложці, у шматочку хліба, у погляді крізь неї. Довго перебирала ножі, перш ніж обрати, яким розрізати торт — ніби від цього залежало, чи здійсниться хоча б одне бажання.

— З днем народження, доню, — сказала тихо, немов соромлячись.

— Дякую.

— Ти тримаєшся. І це важливо.

— А хіба треба триматися? — спитала Ольга, не підводячи очей.

Мати обернулася. Подивилася так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її очах не було докору — лише мовчазне розуміння.

— Іноді — не треба. Але все одно намагаємось.

Після вечері Ольга вийшла на балкон. Унизу ганялися діти, кидали м’яч, кричали, сміялися. У вікнах багатоповерхівок зазирали чужі долі: хтось готував вечерю, хтось голосно лаявся, хтось вмикав музику. І серед цієї метушні чужих життів Ольга відчула, як щось у ній відтає — ніби лід, що вона носила роками, почав топитися, пускаючи по жилах теплі краплі.

Ввечері вона знову їхала містом — назад, до своєї квартири. Торбинку з тортом згорнула і засунула у кишеню. У салоні пахло чужими куртками, гумою та нічними вулицями. Люди спали, гортали телефони, обіймалися. Світ жив. І без неї — теж.

Удома було тихо. Ольга зняла пальто, кинула сумку на пуф і раптом помітила щось біля дверей. Маленьку листівку, паперову, справжню. На ній — прості слова, нерівний почерк: «Ти робиш більше, ніж здається. Ти — є. З днем народження».

Імені не було. Автора вона не впізнала. Ані почерк, ані слова — нічого знайомого. А все ж… Усміхнулася. Легенько, але щиро. Ніби хтось побачив її — не фасад, не ввічливу посмішку, не звіт на роботі. А її. Справжню. Ту, що щодня встає і йде вперед — без гучних слів і оплесків.

І раптом їй вистачило. Саме цього — невідомого, але щирого.

Може, у цьому і є життя? Не у феєрверках, не у сотнях привітань. А в миті, коли ти одна у тиші, але хтось все ж простягає до тебе руку. Мовчки. Але від серця.

Ніби — нічого. А насправді — все.

Читати повністю…