Здається порожньо, але сповнено сенсу

16.06.2025, 02:06 blysk.space

Ніби нічого, але значить багато

Оксана їхала у тролейбусі №14, що пробивався крізь засніжений Львів. Сіла біля вікна, втупилася у запотеле скло й міцно стиснула у руці пакет із жовто-блакитним логотипом дешевого магазину. Усередині — крихкий торт «Щастя». Назва здавалася жартом: за вікном мороз, у серці — порожнеча, на душі — сірий туман.

Їй виповнилося тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. У месенджерах — дві реклами, сповіщення про прострочений кредит і поздоровлення від колишньої сусідки, з якою не бачились років десять. Смайлик і шаблонна картинка. От і все. День народження пройшов ніби не з нею, а десь у іншій хаті, у чиємусь чужому житті.

— Ви виходите? — спитала літня жінка. Оксана здригнулася, кивнула й вийшла на своїй зупинці.

Двір — той самий, де минуло дитинство. Усе на місці: пошарпані гойдалки, криві лавки, старий каштан із дуплом, де колись ховалися від дощу. Все таке рідне й усе — не її. Ніби минуле лишилося, а вона — чужа у ньому.

Мати жила на четвертому. Як завжди, не зачиняла двері. Просто чекала. Без дзвінків і нагадувань.

— О, ти вже тут… А, торт принесла, — промовила мати. Ніби це єдине, що варте уваги.

На кухні пахло вареною картоплею й свіжим хлібом. Тікали старі годинники — глухо, наче нагадували, що час іде, навіть якщо в житті все давно застигло. У променях вечірнього сонця кружляли пилинки.

— Ну, як справи? — спитала мати, відвернувшись до мийки.

— Нормально, — автоматично відповіла Оксана. Потім, помовчавши, додала: — Ніби нічого.

Їли мовчки. Мати знову положила забагато — так вона робила завжди. Турбота в ній виявлялася у шматочку хліба, у надлишковій порції, у погляді крізь тебе. Довго перебирала ножі, перш ніж розрізати торт — ніби від цього залежало, чи здійсниться якесь бажання.

— З днем народження, доню, — тихо промовила, ніби соромлячись.

— Дякую.

— Ти тримаєшся. І це головне.

— А хіба треба триматися? — спитала Оксана, не піднімаючи очей.

Мати обернулась. Поглянула так, як можуть лише ті, хто вже знає біль і втому. У її очах не було докору — лише мовчазне розуміння.

— Іноді — не треба. Але ми все одно намагаємось.

Після вечері Оксана вийшла на балкон. Унизу ганяли діти, кидали м’яч, кричали, сміялися. У вікнах багатоповерхівок мерехтіли чужи долі: хтось готував вечерю, хтось сварився, хтось вмикав музику. І серед цієї метушні чужих життів Оксана відчула, як усередині щось відтаює — ніби лід, що вона носила роками, почав топитися, пускаючи по жилах теплі краплі.

Ввечері вона знову їхала містом — назад, до своєї квартири. Пакет із тортом згорнула й засунула у кишеню. У салоні пахло чужими куртками, гумою й нічним містом. Люди спали, гортали телефони, обіймалися. Світ жив. І без неї — теж.

Дома було тихо. Оксана зняла пальто, кинула сумку на крісло й раптом помітила щось біля дверей. Маленьку листівку, справжню, паперову. На ній — прості слова, нерівний почерк: *«Ти робиш більше, ніж здається. Ти — є. З днем народження»*.

Підпису не було. Автора вона не впізнала. Ні почерк, ні стиль — нічого знайомого. Але все ж… Посміхнулася. Легенько, та щиро. Ніби хтось побачив її — не фасад, не вимушену посмішку, не звіт на роботі. А її. Справжню. Ту, що кожного дня встає й іде далі — без гучних слів і оплесків.

І раптом їй вистачило. Саме цього — невідомого, але справжнього.

Може, у цьому й є життя? Не у феєрверках, не у сотнях поздоровлень. А в миті, коли ти сама у тиші, але хтось все одно простягає до тебе руку. Мовчки. Але від серця.

Ніби нічого. А насправді — усе.

Читати повністю…