Майже ідеально — але все ж ні
«Майже добре — але лише майже»
— Ти знову затримуєшся? — голос Дмитра в телефоні звучав так, ніби долітав не з сусідньої квартири у київській хрущовці, а з того берега осінньої річки, де вже густо темніло, а туман лягав на воду.
— Так, до десяти, може, й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все провалила, — відповіла Соломія й увімкнула гучний зв’язок, одночасно розмішуючи каву в чашці та дописуючи листа постачальникам. Поряд — стопка не роздрукованих паперів.
— Тебе вдома майже не буває, — сказав він після довгої паузи. Спокійно, без образу, просто констатував. Але в цьому спокої відчувалася втома. Не від неї, не від стосунків, а від її вічної відсутності. Від вечорів у тиші. Від ранкової порожнечі.
— Ти ж розумієш.
— Розумію, — знову пауза. Але не мертва. Напружена, щільна, ніби перед бурею. У цій тиші лунало занадто багато: стримані почуття, питання без слів, тривожне очікування.
Соломія не терпіла таких пауз. Вони тиснули, немов хтось повільно й навмисне стискав їй груди. Тиша між ними завжди була повна — не звуків, а болю.
Додому вона повернулася опівночі. Світла не було, лише вузька смужка від нічника в коридорі — Дмитро завжди його включав, «щоб не спіткнулася». У цьому тьмяному світлі на підлозі валявся один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря в духовці. Ляг спати». Почерк трохи нерівний, наче писав у поспіху чи від хвилювання.
Вона мовчки поїла, їжа була теплою, заботливо прикрита фольгою. Але смаку не відчувала — так, ніби все тіло втомилося відчувати. Потім відкрила ноутбук, заглянула у звіт, проглянула — і одразу закрила. Ванна, умивання, уникнення дзеркала — адже відбиття втомлено дивилося на саму себе. Лягла поруч. Він спав. Спиною до неї. Між ними — простір. Трохи більший, ніж раніше. Чи їй лише так здавалося?
Ранок почався з пробки, зірваного каблука й забутих документів. У маршрутці вона сіла поруч із жінкою років сорока, яка в трубку скаржилася подрузі:
— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як риба. А я, дурна, чекаю…
Соломія здригнулася. Ніби почула власну думку — тільки навпаки. Та чекала, попри все. А вона жила з Дмитром пліч-о-пліч, але немов у різних світах.
В офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б і не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Добре» — і знову втопився у моніторі. Все — за випрацьованою схемою: звіт, кивок, тиша. Навіть подяка звучала, як команда.
Соломія пішла на кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик тоне в окропі, залишаючи за собою блідий слід. І їй здалося — це єдиний справжній рух за день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Все точно, вчасно, правильно. Але ніби не в той бік. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».
Увечері вони їли разом. Мовчки. Вилки дзвеніли об тарілки, холодильник гуде — рівно, як фон. Дмитро дивився не на неї, а в стіл. Потім раптом запитав:
— Ти сьогодні ввечері вільна?
— Так, наче так.
— Може, у кіно?
Вона кивнула. Не одразу. Усередині боролися бажання побути вдома й дивна туга, яка підштовхувала — вийти, дихати, відчувати хоч щось. Потім підійшла до нього, обій**Продовження:**
Потім підійшла до нього, обійняла ззаду, і в цю мить зрозуміла, що найважливіші речі в житті можна втримати лише тихо й ніжно.
- Останні
- Популярні
- Липень, 02
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
3 липня 2025
