Залишитися — означає існувати
**Щоденник**
Щоранку Микола виходив із старої хрущовки у спальному районі Чернігова рівно о 7:45. Не тому, що мав кудись поспішати — він уже на пенсії, діти давно виросли й роз’їхалися. Просто тіло пам’ятало цей час: скрип дверей під’їзду, хруст піску під ногами, прохолоду, що в’ється навіть навесні.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже й не пропонували кави — знали: у Миколи завжди з собою термос. Він лише кивав, немов казав: «Усе гаразд. Усе, як завжди». Подвір’я, лавки, аптека, пошта — увесь цей світ знав його ходу. Навіть собаки вже не гавкали — розуміли, що свій.
Його шлях завжди вів до останньої дерев’яної лавки під старим кленом. Вона була перекручена, з дощечкою, що витерлася від часу. Колись, багато років тому, саме він, Микола, прикрутив її — тоді працював у ЖЕКу: вішав таблички, лагодив дахи, змінював лампочки й сміявся з товаришами за обідом. Тоді здавалося, що місто тримається на таких, як він. І лавка, і болти, якими він її прикріпив, досі стояли — іржаві, але уперто живі.
Він сідав, розливав міцний чорний чай у кришку, яку використовував за чашку, розгортав на колінах газету — не читав, просто тримав, як щось незмінне. Дивився, як повз нього йшли люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по своїх справах. Мінялися куртки, взуття, обличчя, а він залишався. Ніби якір серед плину часу.
Іногда хтось підсідав: сусідка із сусіднього під’їзду, школник, що вечно пізнився, хлопець із вівчаркою, дівчина із термосом, підліток у навушниках. Посидять кілька хвилин — і йдуть. А Микола лишався. Наче був частиною лавки — її продовженням, її голосом, її подихом.
Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальто, із фотоапаратом на шиї. Трохи вагалася, потім зробила крок ближче:
— Вибачте, можна вас сфотографувати?
Він підняв брови:
— Мене? Ви не помилилися?
— Ні. Я роблю проект. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви як частина міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все зникло. Що хтось іще тут. Хтось справжній.
Він усміхнувся, поклав газету.
— Ну фотографуй, коли наполягаєш. Тільки підпиши, що я не дріму. А то подумають — задрімав, як ветеран у парку.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — усміхнулася вона.
— Тільки не роби похмурим. Зі світлом. Щоб не сумно.
Через тиждень його фото з’явилося у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його бачу щоранку», «Він ніби частина вулиці», «Без нього подвір’я — не подвір’я». Микола читав, мовчки посміхався. І далі сидів. Пив чай, тримав газету. Інколи ловив у очах перехожих той самий погляд — уважний, вдячний.
Навесні прийшли робітники — міняти лавку. Нова, сіра, металева. Холодна. Без запаху дерева, без слідів часу. Один із них глянув на Миколу, запитав:
— Шкода?
Той кивнув, але не на лавку — а на тінь, що колись від неї падала.
— Шкода. Але не тільки мені.
Він не заважав. Прото ввечері, коли все затихло, повернувся. Приніс банку коричневої фарби й пензель. Сів, мовчазно провів тонку тріщину — саме там, де вона була на старій дошці. Як спогад. Як знак.
Потім сів, налив чай, розгорнув газету. І раптом нова лавка ледве заскрипіла. Наче визнала.
Відтоді він знову сидів. На тому самому місці. В тому самому часі. Тільки лавка інша. Але чай той самий — гіркий, із легким металевим присмаком. І газета та сама. І люди ті ж, тільки трохи старші. Проходять повз, кивають. Хтось спиняється, хтось каже «добрий день». А один хлопчик, йдучи з мамою, промовив:
— Мам, це той дядько. Із фотки. Він справді живий!
Інколи, щоб залишитися, не треба нікуди йти. Не треба говорити голосно. Треба просто бути. В одному місці. Довго. І щиро. Щоб одного разу хтось, зупинившись на мить, подумав: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — усміхнувся.
- Останні
- Популярні
- Липень, 02
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
3 липня 2025
