Загадкове місце повернення
У занедбаному провулку старого Львова, де будинки тримають сліди часу, немов зморшки на обличчях дідів, одного разу з’явилася дивна вивіска. Вона виникла наче з нізвідки, мов привид минулого, вплетений у сіру тканину буденності. «ТАЄМНИЧИЙ КУТОК ПОВЕРНЕННЯ. Приймаємо втрачене. Умови — індивідуальні». Літери, вицвілі, немоб випалені сторічним сонцем, здавалися відлунням іного світу. На фоні брудної, запотелої шибки вони виглядали шепотом із забутого сну, який досі тривожить серце.
Тарас сотні разів проходив цією вулицею. Колись тут був затишний антикварний магазин, потім — кав’ярня з дешевою кавою, а потім усе занепало. Фасад облупився, вікна вкрилися сірою пеленою, старі вивіски тонули у пилюці. Тарас давно перестав помічати цю частину міста, як перестають помічати біль, що став звичним. Але того дня вивіска вколола його погляд, немоб голка, що встромлюється у стару рану, яку він намагався забути.
Він зупинився. У відблиску брудної шибки побачив себе: втомлені очі, сивина у волоссі, поношена куртка. Його обличчя було мапою втрат — зморшки, немоб дороги, що ведуть до спогадів, які він віддав би щоб стерти. Очі, в яких не лишилося віри у дива. Людина, яка втратила забагато, щоб вірити у загадкові вивіски. Кохана, довіра, донька — усе пішло, розчинилося, мов дим. Навіть спогади тьмяніли, втрачаючи тепло й запах, стаючи плоскими, як вицвілі фотографії.
Він штовхнув двері. Вона відчинилася з легким скрипом, ніби чекала на нього. Всередині пахло старими книгами та стиглими грушами — ароматом дитинства, схованим десь у глибинах пам’яті. За прилавком стояла жінка — висока, з волоссям, акуратно зібраним у пучок, і поглядом, що проникав глибше за шкіру. Вона дивилася не на Тараса, а на щось всередині нього, немоб бачила тіні тих, кого він втратив.
— Що можна повернути? — спитав він, і його голос задрижав, ніби заговорив хтось інший, давно забутий.
— Усе, що втрачено, — відповіла вона спокійно. — Але ціна завжди своя.
Він хотів засміятися, відмахнутися від цієї дивної гри, але замість цього відчув, як щось стиснулося всередині.
— Я хочу повернути той день, — промовив він тихо. — Останню розмову з донькою.
Її обличчя залишилося нерухомим, немоб такі прохання лунали тут щодня.
— Розкажіть про нього.
Тарас сів на стілець. Рух був важким, немоб він ніс на плечах тягар усіх своїх помилок.
— Ми посварилися. Через дрібницю, як завжди. Вона хотіла поїхати вчитися за кордон, а я… я сказав, що вона кидає нас, що зраджує родину. Кричав, що вона егоїстка, що не думає про матір, про мене. Вона мовчала, а потім кинула: «Ти ніколи не намагався мене зрозуміти». Я грюкнув дверима. Вона пішла. А через тиждень… її не стало. Невдалий випадок. З тих пір я живу, але немов не дихаю. Я все думаю: якби я тоді вислухав її, обійняв, сказав, що пишаюся… Може, вона б залишилася. Може, усе було б інакше.
Жінка кивнула, немоб чула цю історію не вперше.
— Ціна: ви забудете всі інші моменти з нею. Усі. Її сміх, перші кроки, ранкові розмови за чаєм, поїздки до моря. Залишиться лише цей день — переписаний, як ви хочете. Але все інше зникне, немоб ніколи не існувало. Не лишиться ні тепла її усмішки, ні звуку її голосу. Лише одна розмова.
Тарас завмер. Його руки тремтіли, чіпляючись за край прилавку.
— Це немов… відрізати частину душі. Не тіло, а час. Моє життя.
— Саме так, — відповіла вона. — Але ви отримаєте те, що просите. Слово за словом. Усе, як могло б бути.
Він мовчав. Довго. Губи ворушилися, немоб він перебирав у пам’яті старі сцени: її дитячий сміх, запах її парфумів, суперечки за вечерею. Потім підвівся, незграбно, немоб після падіння.
— Дякую. Мені потрібно подумати.
Вона не зупинила його. Лише сказала, дивлячись у порожнечу:
— Ми відкриті до півночі. Потім — закриємось. Назавжди. І не відкриємось знову, як сильно ви б не просили.
Весь день Тарас блукав містом, немоб привид. Кожен звук, кожен запах здавався уламком минулого. Пісня з кафе нагадала вечори з дружиною. Запах свіжої випічки — мамині пироги. Навіть голос вуличного музиканта відгукнувся луною втраченого. Він ловив уривки чужих розмов, і в кожному слові вгадувалося щось, що колись знав, але втратив.
До магазину він повернувся за півгодини до півночі. Двері все ще були відчинені, немоб чекали на нього.
— Я передумав, — сказав він, стоячи на порозі. — Я хочу інше повернення.
Жінка підняла брову, і в її погляді мигнуло здивування.
— Яке?
— Я хочу повернути себе. Того, ким я був до болю, до порожнечі, до почуття,Він вийшов на вулицю з новим баченням – і хоч вивіски вже не було, він знав, що саме цей вибір зробив його знову живим.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
13 червня 2025
