Жінка в червоному
У холодного ранку у містечку Зеленому, де вітер гнав по перонам опале листя, я помітив її на платформі станції «Дніпровська». Вона стояла біля самого краю, наче вже не належала цьому світу — у кармазиновому пальті, яке розвівав сквозняк метро, з волоссям, недбало зібраним у пучок, і білими навушниками, з яких, здавалося, не лилася музика, а текла тиша. В її постаті не було очікування потягу — лише глибока, застигла нудьга, ніби вона знала щось, чого не знали ми, і тепер просто чекала, доки час наздожене її біль. Її погляд ішов кудись за рейки, за натовп, у невидиму далечінь її внутрішнього світу, куди нікому не було дороги.
Я подумав про листи, які ніхто не відправляє, про мелодії, що звучать лише в пам’яті. Вона нагадувала людину, яку хтось досі тримає за руку — примару минулого, що не відпускає.
Я запізнився на свій потяг.Вона поїхала наступним.
Через тиждень я побачив її знову. Все було майже як того першого разу: та сама станція, той самий ранковий час, той самий холодне світло ламп. Вона стояла у своєму кармазиновому пальті, наче це була не одежа, а її друга шкіра — захист від світу. І знову — відречена, немов на межі реальності й сну. В руках вона тримала білу лілію, самотню квітку, перев’язану тонкою стрічкою. Це було не просто прикраса — символ чогось більшого: втрати, прощання, спокою. Я подумав про трагедію, про роковини, про біль, який не виразити словами. Лілія здавалася втіленням не любові, а змирення з чимось незворотнім.
Я підійшов ближче, ніж минулого разу. Серце калатало, ніби передчуваючи, що ця мить змінить усе.
— Перепрошую, — сказав я, — у вас квиток упав.
Я знав, що це брехня. Але мені треба було, щоб вона заговорила. Хоча б помітила мене.
Вона обернулася повільно, наче поверталася з іншого світу. Подивилася на мене, але її очі були порожніми, ніби вона бачила не мене, а тінь чогось давно минулого. Легесенько кивнула. У її погляді була прозорість озера й вага каменю. Ніби вона несла в собі тягар, який ніхто не міг поділити. Потім двері вагону зачинилися, і вона зникла в тунелі, залишивши за собою лише ледь відчутний аромат лілій — гіркий, як спогади.
Я почав їздити метро без мети. Міняв гілки, станції, час — все заради того, щоб знову її побачити. Іногда ловив її погляд, іноді — лиш мелькнувший силует за склом. А іноді — лише пусте місце, де вона мала стояти. Та я повертався, як на прощу, ведений почуттям, якого не міг пояснити.
Через місяць я наважився:
— Даруйте, ми часто стикаємося… Може, вип’ємо чаю?
Вона посміхнулася — так тихо, ніби перевіряла, чи пам’ятає, як це робиться.
— Каву не п’ю — серце не витримує. Але чай — так, можна.
Ми зайшли до маленької чайної біля станції, де пахло імбиром та медом. Час там плинув повільно, наче сироп. Я дізнався, що її звуть Мар’яна. Що вона була співачкою, але залишила сцену три роки тому — «після того, що сталося». Я не запитав, що саме. Вона розповіла сама, через тиждень, коли я приніс їй чай із ромашки й шматочок медовика.
— Я втратила сина, — сказала вона, дивлячись у чашку. — Йому було шість. Просто не прокинувся одного ранку. Я тоді співала в опері, готувалася до великої ролі. І раптом зрозуміла: навіщо все це, якщо я не можу повернути той ранок, коли він будив мене, просячи ввімкнути його улюблений мультик?
Я мовчав. Не тому, що не знав слів, а тому, що будь-яке слово було б зайвим. Вона дивилася у вікно і шепотіла: «Якщо довго мовчати, можна почути, як місто затихає».
Ми бачилися часто, без планів і обіцянок. Гуляли по замерзлих вулицях Зеленого, іноді їздили до кінцевої станції, просто сидячи поруч. Мар’яна писала листи сину — не відправляючи, зберігаючи їх у зошиті. Іноді читала мені уривки, повни світла, запаху трави та її теплої пам’яті. Я слухав, боячись зізнатися, що закохався. Боявся зруйнувати її крихкий світ.
Одного ранку її не було. Ні на платформі, ні у вагоні, ні на наступному потязі. Неделя, друга — вона зникла. Я продовжував їздити, розуміючи, що це марно. Вона пішла, як йдуть птахи, — не тому, що хотіла, а тому, що так велить життя.
Через два місяці я знайшов у кишені куртки записку. Її почерк — чіткий, але легкий, як її кроки:
«Ти був моїм супутником у цій дорозі. Дякую за тепло. Я йду далі. Може, там, де я опиняюся, я знову навчуся сміятися. Не шукай мене. Просто пам’ятай».
Я запам’ятав.
З того часу я став бачити людей у метро — їхні сльози, їхні задумливі погляди, їхні посмішки, заховані в думках. Іноді, помічаючи когось у кармазиновому пальті, я завмираю, і серце робить дурний стрибок. А потім настає тиша.
Але одного разІ тоді здалеку донесся сміх дитини — наче нагадування, що життя, навіть після втрат, знаходить способи продовжуватися.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
13 червня 2025
