Рудий ліс, S.T.A.L.K.E.R., екскурсії в Чорнобиль: інтерв'ю з Оленою Паренюк та Катериною Шавановою
Напередодні Дня пам’яті Чорнобильської катастрофи говоримо про користь і небезпеку атомної енергетики, наслідки трагедій на Чорнобильській та Фукушімській АЕС, переосмислення ставлення до зони відчуження й дослідження, які там проводять, із авторками книжки «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі» — радіобіологинею Оленою Паренюк та генетикинею Катериною Шавановою. У цьому інтервʼю — про науку, пам’ять та сучасні дослідження на території зони відчуження.
У книжці ви пишете, що Чорнобильська зона відчуження не має сприйматися як гра S.T.A.L.K.E.R., але попри це ви згадуєте її в рекомендаціях. Ваше ставлення до цієї гри радше позитивне чи негативне?
Олена: Моє ставлення позитивне. Це культурний феномен, і він просто існує — це як неможливо погано або добре ставитися до повітря. Проте Чорнобильська зона відчуження справді не схожа на S.T.A.L.K.E.R. Наприклад, там набагато менше науковців — і загалом людей — ніж у грі. Але це один із засобів осмислення нашого спадку, і я вважаю, що це дуже круто. Захоплююся тим, як ніжно розробники гри підійшли до опису географії Зони відчуження і того, що там залишилось. Звісно, вона неправдоподібна, але це комп’ютерна гра, вона й не може бути реалістичною. Мені здається, гравці мають розуміти, що це не реальність.
Катерина: Я не дуже захоплююсь відеоіграми, але S.T.A.L.K.E.R., як мінімум, дав нам одного студента, який прийшов на кафедру радіобіології, тому що дуже захоплювався світом гри, й потім став аспірантом. Ми жартували, що коли він вперше справді поїхав у Чорнобиль, то виглядав набагато більш підготовленим, ніж місцеві працівники, — тому що він був «запакований», як гравець S.T.A.L.K.E.R.. У нього було все: два дозиметри, форма, протигаз.
Приходьте до нас і зі S.T.A.L.K.E.R. Ми готові заманювати людей у Чорнобиль різними шляхами.
Ви загалом багато в книзі говорите про сталкерів. Не вельми позитивно. Який негативний вплив вони несуть в зону? Чи сталкери більше шкодять собі?
Катерина: Цей розділ був більш актуальний до повномасштабного вторгнення, але ми вирішили його залишити. Ми через кому говоримо і про чорнобильських туристів, і про сталкерів, які заходять в зону без дозволу, тому що так зайти цікавіше. Коли з’явився феномен сталкерства, в 90-ті, ніхто не міг потрапити в Зону. І багато людей, які бували там нелегально, потім знайшли шляхи працювати в Зоні чи долучатися якось іще.
Пізніше це перетворилося на шлях «я з туристами не поїду, буду справжнім, поїду на маршрутці, перелізу, вчиню адмінпорушення, мене ще й вивезуть з зони».
Ми завжди кажемо, що справжні гострі відчуття в Чорнобилі — це прийти працювати в науковий інститут молодшим науковим співробітником. У вас буде багато квестів на виживання і цікавих пригод.
Олена: До того ж сталкерство — це як намагатися пролізти в садок через паркан, коли відкрита хвіртка. Тобто можна, якщо тобі хочеться, але легше просто зайти нормально. Так само можна було потрапити в Зону відчуження, не порушуючи закон.
Катерина: У Фукушімі, наприклад, такого немає. Тому що це місця, де жили люди, це їхні домівки, там ніхто не ходить, не фотографує приватну власність. Можливо, в нас це зумовлено зокрема радянською спадщиною, через що немає поваги до приватності. Треба завжди пам’ятати, що це місце, де жили люди, і ви колупаєтеся в їхніх почуттях тим, що там робите. Це дискусійна тема.
Олена: І думаю, що тепер все доволі сильно зміниться, тому що раніше «евакуйований із Зони відчуження» було певною стигмою. Проте після початку повномасштабного вторгнення евакуюватися довелося дуже багатьом. І люди набагато краще починають розуміти, що означає втратити дім. Адже після аварії на ЧАЕС евакуювали величезну кількість людей, але їх не дуже розуміли. Ніхто не міг уявити, що таке евакуація. А зараз ми це розуміємо й або пережили її самі, або маємо близьких друзів, яким довелося евакуюватися.
Катерина: На екскурсії в Чорнобиль треба їздити студентам: екологам, географам тощо — бо це найбільший заповідник України. Адже чого ви очікуєте: побачити чорнобильський «Діснейленд», чи зрозуміти, як відроджується природа Полісся?
Олена: Треба змінювати парадигму підходу до відвідування Чорнобильської зони відчуження: не забороняти щось, а треба пояснити, що це наша історія, яку ми маємо знати, і подія, яка дуже сильно вплинула на свідомість суспільства. Туризм має бути науковим, освітнім. Ми впевнені, що їздити в Чорнобиль дуже важливо, але треба мати на увазі, як ти туди їдеш і що ти там хочеш побачити.
Катерина: Проте сьогодні це мілітаризована зона, прикордоння, багато військових, зруйновані мости. Тому ця тема радше гіпотетична.
Щодо паралелі з Фукушімою: чи знайшли ви для себе відповідь, чому таке різне ставлення до місць, де відбулись подібні трагедії?
Олена: Трагедії не подібні, вони дуже різні. Для японців те, що сталося, — апокаліпсис. У них був землетрус, після якого були повторні землетруси ще тиждень. Тобто у людей була морська хвороба від землетрусу, тому що їх постійно трусило. Тож спершу — землетрус, потім пройшло цунамі, а зверху посипали радіонукліди. Найбільше людей, 23 тисячі, загинуло від цунамі, яке зайшло на п’ять кілометрів углиб острова і руйнувало все на своєму шляху.
Окрім цього, японці звикли евакуюватися. Вони живуть в дуже нестабільному регіоні: постійні виверження вулканів, землетруси, тайфуни, цунамі. Наприклад, пошкоджений тайфуном міст до аеропорту Осаки відбудували за два місяці. Просто, тому що це було очікувано — і вони чекали, що міст потрібно буде відбудувати.
Тому в Японії нормально сприймають те, що людей в префектурі Фукушіма і двох сусідніх префектурах евакуювали, зону евакуації почистили й через 10 років запропонували жителям повернутися. Там також є проблеми з тим, що молодь, яка виросла вже в інших регіонах і побудувала життя на новому місці, не хоче повертатися. Але вони можуть це зробити.
Катерина: Проте й у Японії регіон і його жителі зазнали стигматизації. У музеї Фукушіми велика частина присвячена реабілітації. Бо це сільськогосподарська місцевість, і стигма стосовно того, що це забруднений регіон, переносилася зокрема на торгівлю їжею звідти. А Японія невелика й гірська, їм потрібен кожен шматочок рівнинної території.
Як у Японії відновлюють забруднені території
Фукушіма не схожа на аварію на Чорнобилі й через ліквідацію наслідків. У Фукушімі від радіації постраждало дуже мало людей, а ліквідаторів було всього близько 50. Із них лише двоє отримали високі дози опромінення, і ніхто не загинув. У Радянському Союзі ліквідаторів було , наприклад. І не тому, що Радянський Союз робив це на зло всім, а тому що ніхто не знав, як ліквідувати такі аварії — їх просто не було до того. Потім МАГАТЕ зробили висновки, великий звіт про те, що можна було б зробити краще. І цим вже користувалися при наступних великих аваріях.
Олена: А ще Радянський Союз був тоталітарною комуністичною державою без категорії приватної власності, натомість Японія традиційно дуже капіталістична. Якось колега з Японії запросила мене до свого будинку, якому 500 років — цей будинок завжди належав її родині. І тому у них дуже висока повага до приватної власності: вони відновлять територію, а люди туди повернуться.
Ми також обрали прекрасний шлях для нашої Зони відчуження — перетворили її на заповідник. І до великої війни ми говорили про те, що це зона ревайлдингу, тобто вона повертається в природний стан. А в Фукушімі обрали шлях ліквідації наслідків, і там відроджується економічна діяльність. Разом ці дві зони дають прекрасну репрезентацію реабілітації території після ядерних аварій. Немає неправильних шляхів, це альтернативні варіанти розвитку, обидва з яких мають право на існування.
Коли я була в молодшій школі, то дуже мало знала про трагедію на Чорнобильській АЕС. Але маю яскравий спогад, як нас у класі попросили намалювати малюнок до Дня пам’яті. Я намалювала корову з трьома головами, людину з чотирма руками і квіти, більші за будинки. Звідки в масовій свідомості саме таке сприйняття аварії?
Катерина: Зона дуже міфологізована, адже в Радянському Союзі ця тема замовчувалася. Все літо після аварії туди приїжджали і шахтарі, і водії автобусів, які потім роз’їжджалися по всьому Радянському Союзу, і в кожного була своя версія подій. Це були не науковці, тож вони вірили, ніби від радіації допомагає алкоголь і з’являються мутанти — але не такі, як в лабораторії (наприклад, рослина з меншою кількістю хлорофілу), а ті, що з трьома головами, чотирма руками. Це далі поширилося і культивувалося: навіть фільми й книжки про Чорнобиль були містифіковані.
Олена: Бо ми не бачимо, не чуємо, не відчуваємо радіацію — і люди не розуміють, що це таке. Коли ти чогось не розумієш, то починаєш вигадувати власне пояснення натомість.
Після Чорнобиля світові ядерні установи взялися проводити освітні івенти. Так, у Японії при кожній АЕС є музей, який пояснює, що відбувається на станції, що таке радіоактивність, куди везуть відпрацьоване ядерне паливо. Так само у Франції, електроенергія якої на 80% ядерна.
Катерина: Наш Національний музей «Чорнобиль» дуже цікавий, але він достатньо похмурий, із гнітючою атмосферою. Там багато історичних документів, артефактів, але коли приходять діти, вони одразу бачать найстрашніше.
До того ж в Україні поширена думка, що дуже підвищився рівень онкологічних захворювань після Чорнобиля, що неправда. Тому що достовірно зріс рівень лише раку щитоподібної залози у дітей. Все інше — ні. Важливо, що в 90-х роках стосовно цього не було нормальної статистики, і її почали ретельніше збирати лише в 2000-х.
Олена: А лікарі більше дізналися про онкологічні діагнози й почали їх частіше ставити. Тому методи ведення статистики теж дещо доклалися до того, що після Чорнобиля стало більше ракових захворювань.
Як іонізуюче випромінювання впливає на розвиток раку щитоподібної залози?
Катерина: Це питання йоду і того, що Україна — територія, на якій жителям його бракує в харчуванні. А йод дуже необхідний для нормальної роботи щитоподібної залози. Відповідно, коли трапилась аварія, в повітрі з’явилося дуже багато радіоактивного йоду, і щитоподібна залоза «з
- Останні
- Популярні
- Червень, 04
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
5 червня 2025
