Доля криштаЛЕВА. Порятунок великих котячих під час війни
Левенята в подарунок, тигренята в клітках на базах відпочинку, приватні «звіринці» на задньому дворі — усе це не рідкість в Україні. І коли почалася повномасштабна війна, ці звірі опинилися там, де й мільйони людей: під обстрілами, в окупації, без води, без світла і без права вибору.
«Куншт» уже розповідав про евакуацію домашніх улюбленців. Сьогодні говоримо з людиною, яка займалася порятунком кішок «на максималках» — левів. З прифронтових територій, із квартир, де вони жили як екзотика, з розплідників, де вони мали народжувати «статусних» левенят.
Наша співрозмовниця — Наталя Гозак, яка, працюючи у фонді IFAW (International Fund for Animal Welfare — Міжнародний фонд захисту тварин), допомогла в організації евакуації десятків великих хижаків, а нині є очільницею Greenpeace Україна.
Це розмова — не лише про біологію й порятунок, а й про гідність — навіть тоді, коли її ніхто не бачить. І про те, що життя тварини — як кришталь: блискуче, крихке, цінне.
— Усвідомлення того, що просто любити тварин недостатньо, прийшло ще в старшій школі, — ділиться Наталя. — Мене зачаровувала не просто краса природи, а її структурна складність і взаємозв’язаність. Я почала помічати, як усе у світі живого не випадкове. Наприклад, куріпка, яка півроку проводить на Південному полюсі, а іншу половину — на Північному. Як вона знає, коли куди мігрувати? Її маршрут синхронізований із фотоперіодом — вона шукає умови, де світло й холод — її природне середовище. Або колібрі — птах, який еволюціонував у тісному зв’язку з конкретними видами квітів. Його дзьоб ідеально відповідає формі віночка. Це не просто краса, це точно налаштована екологічна система.
Ці приклади були як «гачки» — я ловила їх, і щоразу вони тягнули мене глибше. Я добре пам’ятаю думку, яка тоді виникла: «Це все настільки неймовірно складне, що я просто зобов’язана зрозуміти, як воно працює». Так я прийшла в екологію. А вже під час навчання стало видно повну картину і масштаб проблем, з якими стикається людство: втрата біорізноманіття, кліматична криза, забруднення середовищ існування. Назад дороги вже не було. Це був той момент, коли ти береш до рук умовну лопату — і починаєш лупати цю скалу. Бо хтось має.
«Це схоже на диво — коли тварина таки перетинає кордон»
Після початку повномасштабного вторгнення ти працювала в «Екодії» — громадській організації, що займається захистом довкілля. Але згодом твій фокус змістився: ти почала координувати евакуацію диких тварин із прифронтових територій. Як відбулася ця зміна? Що стало переломним моментом — особисто й професійно?
У 2022 році, як і для більшості людей в Україні, для мене все почалося з шоку. Паніка, неприйняття реальності, фокус на безпеці рідних і близьких — це був базовий рівень виживання. Увесь перший рік повномасштабної війни ми шукали, як продовжувати роботу в «Екодії» в умовах розпорошеної команди: хтось евакуювався, хтось залишався, хтось виїжджав за кордон, але хотів бути корисним. Це була дуже інтенсивна, але зовсім інша діяльність, далека від теми диких тварин. Зрештою, цей темп і постійна турбулентність призвели до вигорання. Я дуже ціную цю організацію й щиро хотіла залишатися, але сил уже не було.
У той момент з’явилася можливість долучитися до IFAW — організації, що працює як із домашніми, так і з дикими тваринами. Фонд саме заходив в Україну й шукав людину, яка могла б координувати підтримку місцевих ініціатив. Я доєдналася до команди й отримала конкретне завдання — допомагати тим, хто займається порятунком диких тварин. Це стало для мене новим фокусом, але природним продовженням екологічної діяльності. Я почала знайомитися з десятками проєктів по всій Україні: від локальних волонтерських ініціатив до притулків, які виносили тварин буквально з-під обстрілів. Мені не потрібно було їхати в зону бойових дій — моя роль полягала в підтримці: координації, налагодженні зв’язків як між ініціативами, так і із міжнародними партнерами, надання фінансування, організації евакуацій і документального супроводу. Залежно від ситуації, ми створили цілу мережу комунікації, проводили навчання, обмін досвідом — і ця спільнота існує дотепер.
Одним із ключових партнерів був Центр порятунку диких тварин у Чубинському, на Київщині. Вони єдині спеціалізуються на великих хижаках — як леви, тигри, леопарди. Моя робота — бекап: логістика, оформлення документів, комунікація, перемовини з зоопарками і притулками за кордоном. Виїзди безпосередньо до лінії фронту робила команда Центру. Особливо — Наталія Попова, їхня керівниця. Про неї мала б бути окрема розповідь: Наталія — людина без страху. Вона ставить тварин на перше місце, і в її системі координат усе інше — другорядне.
Ти згадала про оргпідтримку. В чому полягає її специфіка саме в контексті евакуації диких тварин? Умовно кажучи: коли хтось звертається — до IFAW чи безпосередньо до Центру порятунку — що відбувається далі? Які етапи запускаються, щоби ця тварина справді потрапила в безпечне місце?
Евакуація дикої тварини набагато складніша, ніж, скажімо, транспортування кота чи собаки. Це зовсім інший масштаб і рівень відповідальності. Процес складається з кількох великих етапів. Перший — вилучення тварини з небезпечної ситуації. Йдеться або про території, наближені до фронту, або про приватне утримання у вкрай невідповідних умовах. Наприклад, у нас був випадок, коли лев жив у звичайній багатоповерхівці в Запоріжжі — буквально у маленькій квартирі. Уявити це важко, але такі історії не поодинокі (до речі, чому це взагалі можливо — окрема й дуже важлива тема). Інший приклад — вовк на ланцюгу біля кордону з Білоруссю. Територія замінована. І хтось має туди доїхати, заспокоїти тварину, забрати її й вивезти. Цими виїздами займаються спеціалізовані команди. Зокрема вже згаданий Центр порятунку диких тварин у Чубинському, а також команда Kyiv Animal Rescue Group, яка більше працює в Києві та області. Реабілітацією та порятунком диких тварин в Україні займаються також реабілітаційний центр бурого ведмедя НПП «Синевир» (Закарпаття), притулки «Домажир» (Львівщина) та «Біла скеля» (Київщина), ще «Домівка врятованих тварин» (Львів), «Порятунок тварин» (Харків). Є й більш видоспеціалізовані. Наприклад, «Садиба Нюшанік» (Київська область) займається птахами, «Перша приватна їжарня» — їжаками (Київ), Центр реабілітації рукокрилих — кажанами (Харків) тощо.
Рорі, Центр порятунку левів у Великій Британії.
Другий етап — пошук постійного місця проживання для тварини. Випустити її у дику природу неможливо: такі тварини втратили або й не набули навички виживання. Їхня поведінка, реакції, харчові звички вже не відповідають природному середовищу. У кращому випадку вони не виживають. У гіршому — можуть нашкодити екосистемі, в яку потрапили, наприклад, виходячи на контакт до людей за їжею, яку вони звикли отримувати безпосередньо від людини. Леви, що виросли в неволі, без спеціальної системи навчання не можуть полювати.
Їм потрібне спеціалізоване середовище. Наприклад, для одного лева — щонайменше 200 м² вольєра з високими загородами, ветеринарною підтримкою, збалансованим харчуванням. Лев щодня споживає близько 5–7 кг м’яса. Це висока вартість і складна логістика, і таких місць у Європі небагато. Ми зверталися до зоопарків, притулків по всій Європі — часто буквально вмовляли: пояснювали, що ці тварини — з України, врятовані під час війни. Багато хто відгукнувся, але процес все одно був складним.
Третій етап — документальне оформлення та логістика. Перевезення диких тварин у світі регулює Конвенція CITES1. Це міжнародна угода, що контролює торгівлю видами, які перебувають під загрозою зникнення. Потрібно пройти повний юридичний маршрут: отримати дозволи через Міністерство захисту довкілля2, узгодити з митною та ветеринарною службами, організувати транспорт, який відповідає всім вимогам — з клітками, вентиляцією, супроводом. У випадку з левами, навіть після того як знаходиться сторона-приймач, сама лише логістика може тривати до пів року. І коли тварина нарешті перетинає кордон, це вже відчувається як велика перемога.
Але навіть на цьому етапі є ризики. Для тварини це сильний стрес: довга дорога, шум, вібрація, нові запахи. Деякі просто не витримують і гинуть у дорозі. Це дуже важко. Але якщо тварина доїжджає живою і в стабільному стані, це справді щастя. У нас це завжди момент радості, глибокого полегшення й відчуття, що воно було недарма.
«Україна нині працює в унікальних умовах»
Зоологи підкреслюють, що не варто приміряти людські емоції на тварин, але все ж таки як змінюється їхній емоційний стан, і чи можна це якось простежити? Як війна та бойові дії впливають на дику тварину?
Безумовно, війна — це стрес. І для тварини він не менш серйозний, ніж для людини. Так, вони реагують інакше, бо мають інший емоційний апарат, але на фізіологічному рівні все дуже схоже: активуються ті самі гормональні й нервові механізми, зокрема вивільняються адреналін і кортизол, а також активується симпатична нервова система, що готує організм до реакції «бийся або тікай».
Це інтенсивний і тривалий стрес, який може становити пряму загрозу для життя, що помітно й у великих хижаків. Після обстрілів і вибухів бувають навіть контузії. У Центрі порятунку диких тварин у нас був випадок — левиця Юна з діагностованою контузією. Але подібні історії рідкісні не тому, що вони не трапляються, а тому, що дуже мало фахівців мають досвід і наукову базу, щоби це розпізнати. У країнах, де йде війна, зазвичай не до тварин. А там, де дійсно дбають про тварин, немає активних бойових дій. Тому емпіричних даних майже немає. Ми працюємо в унікальних умовах.
Юна після контузії.
Поширена реакція — пригнічення активності. За спостереженнями Центру, тварини буквально не можуть підвестися на ноги: вони лежать, погано їдять, неочікувано реагують на подразники. В інших випадках — надмірна збудженість або повна соціальна ізоляція: тварини стають агресивними, або, навпаки, взагалі уникають будь-якої взаємодії.
Мені особливо запам’яталась історія левиці Юни. Спочатку вона вже пережила стресовий період у місці, де її утримували (маленький бетонний вольєр та агреси
- Останні
- Популярні
- Червень, 04
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
5 червня 2025
