Довгий шлях додому: як кримські татари поверталися на батьківщину
«Всіх татар виселити з території Криму. ... Зобов’язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар завершити до 1 червня 1944 р.», — йдеться у постанові1 Державного комітету оборони СРСР від 11 травня. Т. Берія встиг: уже через тиждень після цього рішення близько 200 тисяч кримських татар виселили з Кримського півострова в 672 депортаційних ешелонах. У перші роки перебування на чужині загинули3 десятки тисяч кримських татар. І лише через кілька десятиліть декому таки вдалося повернутися додому. Як відбувалися депортація та повернення, «Куншт» з’ясовує з кримськотатарським громадським діячем, сходознавцем Іслямом Тохлу та істориком, кандидатом наук, дослідником історії кримських татар Мартіном-Олександром Кислим.
Іслям розпочинає історію не з себе і навіть не з бабусі й дідуся, а з прадідів та прабабусь: кримськотатарський народ, як і грецький та вірменський, почали витісняти4 з Кримського півострова з 1783 року, коли Російська імперія захопила Крим. Тоді, як каже Іслям, впливали на мешканців півострова — наприклад, урумів5 — тюркомовних греків України. Тим самим ослаблювали населення Криму, наче розбираючи його по цеглинах. Уруми були християнами й за походженням греками, проте урумська мова була і є дуже схожою6 до кримськотатарської, що творило певну єдність спільнот. На той момент ще не існувало буквальної депортації, але умови життя для деяких мешканців півострова робили доволі складними4 (зокрема забороняли рубати дрова та користуватися садами), тому люди були змушені самі полишати дім. Так на початку ХІХ століття з’явилися великі кримськотатарські діаспори в Румунії, Болгарії та Туреччині, які тоді були у складі Османської імперії. Пан Тохлу коментує один із російських наративів про те, що кримські землі з давніх-давен мали християнський грецько-візантійський вплив, і кримські татари просто замінили собою корінне населення згаданих держав: «Росіяни своїми ж руками спеціально ускладнили умови для життя вірмен та греків, які жили у Криму здавна, ще до окупації московитами, витіснивши їх із півострова, куди потім заселили своїх співгромадян, прирівняши їх до попередніх давніх християнських народів. На тому і тримається вірування окупантів про Крим як “ісконно рускіє території”».
Ті, хто, попри всі складнощі, вирішили залишитись у Криму, намагалися здобути державність, щойно окупаційна Російська імперія послабилась: Кримська Народна Республіка7 на чолі з Номаном Челебіджіханом проіснувала з 1917 по 1918 роки. Іслям Тохлу наводить сумну паралель: «Визвольна діяльність Кримської Народної Республіки була подавлена в крові, як і визвольна діяльність Української Народної Республіки».
Після захоплення Криму більшовиками у 1918 році, як і під час більшовицької окупації «материкової» України, були певні послаблення утисків: кримськотатарській культурі й мові давали розвиватися. У створеній у 1921 році Кримській АРСР задекларували курс на пріоритетний розвиток національних спільнот півострова з особливим акцентом на кримськотатарську. У цей час активно вивчали історію та культуру, відкривали національні школи, діяв кримськотатарський театр, видавали газети й журнали кримськотатарською мовою. Однак уже з другої половини 1920-х років почалися репресії під приводом боротьби з місцевим «націоналізмом», і з часом ситуація лише погіршувалася. Піком стала ніч на 17 квітня 1938 року, у дворі Сімферопольської в’язниці НКВС розстрільна команда за наказом Сталіна влаштувала7 масовий розстріл представників кримськотатарської інтелігенції — письменників, науковців, мистецтвознавців, журналістів, художників та громадських діячів. До списку розстріляних увійшли, зокрема, письменник Ільяс Тархан, історик, археолог, етнограф Осман Акчокракли, педагог Білял Чагарі, мовознавець Керім Джемаледінов, хімік Якуб Аблямітов.
Так лише почалася чорна сторінка в історії кримстькотатарського народу: розгорілася Друга світова війна, а далі відбувалася примусова депортація, перед якою кримські татари потрапили до німецької окупації, і за те були звинувачені окупацією радянською.
Рано-вранці 18 травня 1944 року радянські війська вдирались у будинки, давали людям 10 хвилин на збори і вели до станцій, де заганяли у вагони для великої рогатої худоби. Зокрема, прабабусю Ісляма Тохлу з родиною відвели на станцію «Сірєнь» в Бахчисарайському районі — і звідти почався їхній шлях.
Люди страждали в дорозі через антисанітарні умови, відсутність води, ліків, їжі. Дуже рідко потяги зупинялися, аби вигрузити тіла померлих, які не дозволяли захоронити. Якщо після попереджувального звуку люди, які виносили трупи, не встигали повертатися у вагони, потяги вирушали, і вони залишалися просто неба.
Географія переселення. Джерело: Іслям Тохлу.
Найбільше кримських татар опинилося в Узбекистані. Згідно з даними журналу «Соціологічні дослідження» за 1990 рік, якими з нами поділився Іслям Тохлу, НКВС звітувало про 118488 депортованих до Узбекистану кримських татар. Наступними були Молотовська область (Пермський край) — 15948 осіб і Свердловська область — 12532 осіб. Ті, хто вижили в дорозі, оселялися, де була можливість та дозвіл від окупаційної влади: у старих покинутих будинках, стайнях, та інших малопристосованих приміщеннях, дехто споруджував житло з підручних матеріалів просто неба.
Трагедія депортацій і сьогодні відгукується в безлічі кримськотатарських родин. Предки Ісляма Тохлу походять з Кримського півострова та є представниками трьох субетносів: ялибойлю з південного берега Криму, тати з гір та передгір’я півострова й ногаї з кримського степу. До депортації 1944 року всі вони жили в Криму: «Мої прабабусі та прадідусі народилися ще в Криму, дідусі й бабусі — вже в депортації в Узбекистані, а батько й мати з’явились на світ на Херсонщині після часткового повернення кримських татар».
За час вимушеного перебування в Узбекистані та інших регіонах кримські татари створювали сім’ї, працювали, здобували освіту. Іслям Тохлу розповідає, що його прадід, Мефа Мамутов, був інженером і спроєктував міст через річку Касансай в Узбекистані, прабабуся Мерзіє теж почала працювати вихователькою у дитячому садку. Історик Мартін-Олександр Кислий так коментує можливості здобування освіти і роботи для кримських татар у той період: «До смерті Сталіна як такої можливості здобувати вищу чи професійну освіту кримські татари не мали. Зрідка, як виняток, комендант давав згоду на це. Після 1954 року ситуація трохи поліпшилася, а вже з 195-го кримські татари отримали свободу пересувань (окрім Криму). Тоді вони справді масово починають здобувати освіту. Але існувала негласна заборона на вступ кримських татар на гуманітарні або правничі спеціальності, тож зазвичай ставали інженерами, лікарями». Із цим стикнувся, зокрема, Мустафа Джемілєв. Він так розповів Мартіну-Олександру Кислому про вибір спеціальності: «Поїхав у Ташкент, намагався вступити в Середньоазійський державний університет на факультет арабської мови і літератури. Мені там сказали: “Нам взагалі-то не положено такі речі говорити, але ви даремно витрачаєте час, заберіть краще документи. У нас є тверді інструкції не брати кримських татар”».
Як пояснює8 історик, Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ про звільнення кримських татар зі спецпоселень у 1956 році, але повертатися народові на етнічні землі не дозволила. Через це в 1956–1967 роках активізувався кримськотатарський національний рух. Перший пункт Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» того самого 1967 року стверджував, що звинувачення скасовуються, а другий пункт Указу вказував: кримські татари «вкоренилися» в Узбекистані та інших союзних республіках, і що вони користуються всіма правами радянських громадян. П’ятого вересня того ж року СРСР ухвалює Постанову №186-VII, яка проголошувала: «Громадяни татарської національності, які раніше проживали у Криму» мають право мешкати на території СРСР відповідно до чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим. Що насправді означало: аби отримати роботу у Криму, кримський татарин або татарка мали отримати прописку у Криму, а зробити це було неможливо. Мартін-Олександр Кислий додає: «Указ з’являється певною мірою як відповідь влади на посилення національного руху. І справді, перший пункт указу каже: “Всі звинувачення скасовуються”. Та другий пункт стверджує: “Але ж ви все одно вже вкоренилися тут”. Але, попри оманливу природу Указу, кримські татари все одно починають повертатися до Криму, де стикаються із замкненим колом “робота–прописка”. Обмеження в прописці кримських татар та відмова у нотаріальному оформленні ними придбаних будинків були протиправними і не спиралися на жодні законні підстави».
Паспорт кримської татарки. Джерело: Кислий Мартін-Олександр.
Навіть з такими ускладненими умовами кримські татари виїжджали з місць масової депортації, залишали роботи, продавали будинки і переїджали ближче до дому, осідали на прикордонні Криму. Іслям Тохлу розповідає історію прадідуся Мефи, що віднайшов конфіскований під час депортації кримський будинок, в якому на той час жила росіянка старшого віку. Жінка навіть пустила його подивитись на дім і дозволяла інколи приходити. Та масове повернення почалося лише 1989 року.
14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію8 «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які були насильно переселені, та забезпечення їх прав». А вже 28 листопада Верховна Рада схвалила висновки державної комісії щодо проблеми кримських татар. Документ визнавав право кримських татар на повернення додому.
Майстриня з кримськотатарської вишивки Ельміра Катакі розповідає9, що росіяни, які переїхали до Криму, не були знайомі з ідентичністю та культурою депортованого населення: «Одна бабуся запитувала: “А які вони [кримські татари] бувають?” Тато сказав: “Подивись на мене, от такими й бувають”. Тобто багато людей навіть не знали, що це». Журналіст Микола Семена, який у 1980–2000 роках працював у Криму, згадує про побутування чуток стосовно «злих кримських татар», які приїдуть «мститися за депортацію» — тодіш
- Останні
- Популярні
- Червень, 04
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
5 червня 2025
