"Вилізла просто половина мого волосся": як жити, якщо війна вбила коханого, брата, друга...

27.05.2025, 22:47 meta.ua

"Тихі героїні України": серія статей до національного Дня Героїв. Розповідає історії найневидиміших людей у нашій війні. Це саме цивільні жінки, які не є героями в прямому розумінні цього слова, але щодня допомагають Україні перемогти. Вони дуже багато, але тихо роблять і переживають, і, звичайно, героїнями себе не вважають. Їх імена не ввійдуть в історію – і вони не отримають відзнак. Але без мільйонів таких жінок доля України у війні була би іншою. Адже крапля камінь точить. А з багатьох крапель море буде.

"Вдови – це зазвичай невидимки. Ми непотрібні, нецікаві й нікому не актуальні"

Координаторка проєктів і майстриня зі створення намист Антоніна Федорович – наразі львів’янка, народилась і виросла на Волині. Східний фронт від неї, її сім’ї, її близьких максимально далеко, але війна для них почалась далеко не 24.02.22:

Дуже не люблю, коли кажуть, що війна почалася 24-го лютого. Тому що війна для мене почалася в 2014 році. Уже тоді пішов воювати мій рідний дядько, також мій молодший брат.

А вже в 2015-у на війні я втратила першу близьку людину. Мого близького друга, який пішов добровольцем в АТО – Романа Віднічука – під Горлівкою під час виконання бойового завдання його закатували росіяни

Восени 2023-го Антоніна поховала коханого чоловіка, загиблого на війні. А за рік – рідного брата…

Як вона змогла це пережити – Антоніна сьогодні щиро поділилась з МЕТА для того, щоб підтримати тисячі тих, хто переживає горе…

Я виросла навколо свого болю. Він не зник і не зменшився. Просто щодня все більше і більше сил жити з цим

Війна принесла вам надболісні втрати. Розкажіть, як загинув ваш коханий…

Мій чоловік, Юрій Халецький, пішов на війну в червні 1923-го. А загинув уже 16-го жовтня 2023-го – не доживши 2 місяці до 39-річчя.

Він служив у розвідці Морської піхоти – повертався з завдання. Завдання було на лівобережжі Херсону – там, де москалі. Це було на річці Інгулець – на човні з побратимами потрапив під мінометний обстріл і отримав травми несумісні з життям. Загинув тільки він.

Це так страшно говорити, але мені дуже пощастило, що він так загинув. Тому що багато хто з його побратимів, які виконували бойові задачі пізніше на лівобережжі – не повернулися. Теж загинули. Але рідним було навіть неможливо повернути їх тіла. Мені тіло свого чоловіка вдалося повернути додому – і по-людськи хоча би попрощатися з ним: хоча би поховати так, як цього хотілося мені, його близьким

Цього року 23 травня особливо вийшло: День Героїв і День Морської Піхоти. У нього така історія: він міг лишитися в штабі, тому що був геніальним технарем. Йому пропонували посаду в штабі, інші тилові посади, але він дуже хотів саме в морську піхоту і саме в розвідку. Для мене це був складний вибір. А для нього це було якось так легко та зрозуміло.

Як загинув ваш рідний брат?

Мій рідний брат, Сергій Левчук, загинув у жовтні 2024-го року в дуже складних обставинах. Йому було – лише 27 років. І то є болюча тема, яка зараз завдає болю мені, моїй сім'ї і всім дотичним до цієї історії.

25-го лютого 2022-го він пішов добровольцем на фронт. Але до того він ще служив контрактником в АТО – 1,5 року. Сумарно, виходить, він воював за незалежність України 5,5 років

Згідно з документами, його смерть – це самогубство. Згідно з тим, що я побачила в морзі, та іншими неофіційними свідченнями – це не було самогубство. І тому зараз нам особливо важко.

Це спричинило значні труднощі і при похованні, і при всіх військових церемоніалах, які я мусила вибивати й вигризати зубами. Тому що на папері написано "самогубство". Але 3 роки служби, купа нагород та інші події... Я не знаю навіть, як це правильно пояснити. Це не самогубство. Обставини загибелі мого брата загадкові.

Можливо, це було на бойових. Просто зараз все роблять для того, щоб не платити сім'ям загиблих компенсації, так звані, мільйони. Можливо, це його прибрало командування, тому що він був їм незручним і некомфортним. Можливо, це були ще якісь інакші обставини. Але факт лишається фактом. Зараз ми в надзвичайно складних обставинах у зв'язку з тим, що написали нам в паперах.

Розслідування триває. Але всі ми дуже добре знаємо, як виглядають ці розслідування, і що пишуть у всіх тих паперах. Тому правдиві обставини загибелі мого брата ми не знаємо. І я не знаю, чи дізнаємося колись.

Що найперше вам допомагало переживати кожне горе?

Я не впевнена, що зараз, коли після загибелі чоловіка вже минуло півтора роки, я маю навіть якусь однозначну відповідь на це питання. Я не знаю, що мені допомогло пережити горе.

Першочергово, це любов мого чоловіка, і те, якими були наші стосунки, і те, що між нами було. Мій чоловік був неймовірно прекрасною людиною. А та кількість любові, яку я отримала від нього, мене дуже тримала навіть після його втрати. А все інше, мені здається – це така сукупність дуже багатьох факторів

Передусім, це підтримка рідних і близьких людей, моїх подруг, друзів. Вони мене всі оточили такою турботою, любов'ю, піклуванням, знаками уваги, словами, що я відчувала підтримку. Я її фізично відчувала шкірою.

Що мені ще допомагало? Бажання жити, дуже велика любов до життя, бажання, щоб втрата мого чоловіка не була марною, любов до всього, що я роблю. Я щодня змушувала себе читати книжки, робити якісь там грьобані масочки на лице, садити квіти, готувати, гуляти, вигулювати собаку, вдягати червоні сукні, фарбувати яскравим губи. Мені спочатку здавалося, що це все не працює і не допомагає. Але, як показав час, певно, воно все дало своє.

За це мене, звісно, суспільство мало би спалити на вогнищі осуду. Але не минуло ще навіть 40 днів, пам'ятаю, після втрати чоловіка – а я пішла на концерт «Крихітки». Мені дуже треба було чимось заповнити оцю тишу, яка мене оточила. Мені треба було чимось заповнити ці хвилини, дні, години, у які для мене дуже деформувався і розтягнувся час. І того я стільки всього робила, постійно кудись ходила, на виставки, зустрічі, концерти, аби тільки не лишатися самій в тиші

Насправді за рік після втрати чоловіка я зробила якихось дій, поїздок, відвідувань, зустрічей набагато більше, ніж сумарно за п'ять років.

Які негативні симптоми психіки й організму ви відчуваєте на собі через війну й втрати?

Дуже болюча тема. Тому що це помітно стає не одразу. Я себе дуже погано почувала і після втрати чоловіка, і після втрати брата. Особливо після того, що я побачила в морзі, тому що ходила з його дружиною на впізнання. Після похорону брата не могла спати: я закриваю очі – а мені в голові ця картина.

Неможливість нормально спати, взагалі зосередитися – тобто порушується робота мозку. У мене з’явились дуже великі проблеми з пам'яттю. Я могла забувати, що я робила вчора, що сказала комусь, що пообіцяла зробити. Оце постійне. Я дуже дратувалася від цього

Я маю купу роботи. Наприклад, замовлення на намисто. Це важко пояснити, але просто немає сили це зробити. Немає сили, бо ти погано спиш, постійно втомлений, виснажений. У мене частіше ставалися панічні атаки.

Що допомагає з цим впоратися?

Після втрати чоловіка мої друзі записали мене до психіатра. Я приймала заспокійливі, антидепресанти, відвідувала психотерапевтку, мала теж зустрічі в колах підтримки, їздила на відновлюючу програму. Все сумарно: і медикаментозна підтримка, і здатність до саморегуляції, медитацій – усе разом мені допомагало. А щодо організму – я дуже постаріла за цей рік.

У мене вилізла просто половина волосся. Воно вилазило жмутами. Мені стало боліти то одне, то інше. Мені дуже почала боліти голова, з’явились мігрені. Я реально за рік відчула, ніби мій організм просто зносився і зістарився на 10 чи на 20 років. А зараз це все відбувається по-новій і програється знову після похорону брата – коли тобі все болить

Адже твій організм у певний час мобілізував всі свої сили, щоб пережити горе. А потім починає відпускати – і ти ніби вже починаєш відчувати якийсь біль фізичний, і воно тебе наздоганяє в повному-повному обсязі.

Як переживали смерть Юрія діти?

У мене двоє доньок – Каріна і Емма. Їм Юра загинув, старшій було 13 років, молодшій – 9. Це мої доньки від першого шлюбу, але Юрко їх, власне, не розділяв на моїх, а не його дітей. Вони дуже його любили, для них він був дуже рідною та близькою людиною. Він їх називав донечками й постійно повторював: доці, бережіть маму. Молодша називала його татом.

Вони переживали втрату дуже складно. Молодша донька навіть запитала когось: тепер моя мама теж помре, тому що Юра загинув, а вона ж не зможе без нього жити. Вона дуже мене підтримувала.

На свій 10-й День народження (це коли ще не минуло півроку після смерті Юрка) вона сказала всім, що не треба жодних подарунків – вітайте донатами на банку. А тоді в неї ще не було ні нормального телефона, ні якихось важливих речей типу ноутбука. Тоді вона зібрала близько 30 тисяч гривень і сказала: хочу, щоб за них купили дрони, щоб помститися за смерть любого таточка

Зі старшою все набагато складніше. З нею ми ходили до психіатра. У неї був тривожний розлад, діагностована депресія, вона дуже в собі закрилася.

Де, як, і в чому ви знаходите підтримку зараз?

Для мене завжди основною цінністю, особисто моєю, були люди. Для мене є дуже важливо мати близьких людей по духу. Своїми словами, діями дрібними… Ні не дрібними – великими… Вони допомагають мені з таким розумінням, що я не сама, і показують, що це все було немарно.

Зараз я знаходжу підтримку в тих, хто біля мене, в інших жінках. Для мене жінки, взагалі жіноцтво – це є таке цілюще джерело сили, потужності, міці. І коли я бачу історії інших – бачу, як багато роблять інші жінки, як вони так само, як і я, не здаються. І навіть мають ресурс іще на підтримку мене. Це дуже надихає

Дуже багато різних жестів підтримки я отримувала навіть від незнайомих людей. Наприклад, від людей, які за мною стежать в Фейсбуці – мені надсилали книжку, розсаду, подарунок, спідницю, про яку я мріяла чи яку я хотіла.

Що допомагає вам жити далі?

Жити далі допомагають плани, цінності, бажання, яких в мене є дуже багато. Я купила дім – я здійснила мрію всього свого життя й життя мого чоловіка.

Ми планували разом жити в селі. Ми не хотіли квартири, а хотіли ді