Сергій Демчук «Ціль припинила існування»: життя як література

19.05.2025, 16:10 tyzhden.ua

Головний плюс нової збірки Сергія Демчука: у ній багато про Сергія Демчука. Головний мінус нової збірки Сергія Демчука: у ній багато про Сергія Демчука. Звісно, треба писати про те, що добре знаєш, — і тут власна персона завжди в пріоритеті. Та й про кого ж іще має бути збірка Демчука, не про Гемінґвея ж? Утім, де пролягають ці межі автобіографізму? І яким принципом керуватися під час укладання збірки, які тексти відкидати, а які лишати? В оповіданні «Добрий день! Я не заважатиму» оповідач розповідає, що друзі попросили його написати п’єсу за новелою Зінґера «Ґімпл-дурник». І вуаля — вона йде останньою в «Ціль припинила існування». Через це складається враження, що автор прагнув усе своє життя перенести на папір. Таке враження, зрозуміло, хибне, але нав’язливе. Через що для мене ця збірка й не працює саме як збірка, бо в ній подано дуже різні тексти, які могли б за інших обставин стати трьома окремими книжками, але маємо, що маємо.Наявні 21 оповідання та п’єса перемежовуються тим, що, як на мене, тут найцінніше — уривками з інтерв’ю, які автор записав з нашими Захисниками й Захисницями, коли був залучений до роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Це такі собі неприкрашені й сухі, але від того ще страшніші описи тюремного рашизму та жахіть поводження з українськими бранцями. По суті, у цих фрагментах є гола реальність без жодних художніх умовностей. Тому якщо оповідання Демчука — це такий собі наш різновид автофікшну, то ці монологи — зразки нульового ступеня письма, якщо скористатися концепцією Ролана Барта, стиль, позбавлений усіх соціальних і міфологічних рис мови.Автофікшн Сергія Демчука — це проза, закорінена в його прозу й життя: футбол, алкоголь, хвора нога, цигарки, «Купідон», жінки, томик Томаса Стернза Еліота… Зокрема, він пише про одного друга: «Пригоди тієї ночі я описав в одному зі своїх оповідань, і Вітя завжди пишався, що став героєм мого твору». Або ж робить письменника Валентина Поспєлова повноцінним персонажем не одного тексту. У кількох моментах межа між фікшном (літературою) та автофікшном (літературою про себе) розмивається — і автор починає збільшувати градус художності, утім, сам же себе швидко зупиняє, ніби відчуваючи власну стилістичну неоднорідність: «Так, скаже хтось, що якась куца кінцівка, що чогось бракує, що розповідав спочатку про Дротика, а потім перескочив на його матір, жили-були — раптом почалася війна» або «Хтозна, чи згадуватимемо ми той день, бо я вже потроху почав забувати, власне тому ця історія без початку і кінця, просто щоб не забути. До того ж війна триває, фінал відкритий… Такий собі аркуш із календаря», або «Такі от історії про людей і тварин. Можливо, саме тому книжка Мілєнка Єрґовича з такою назвою найбільше припала мені до душі за останні два роки, хоч читав її і не вперше. Мабуть, люди під час війни мають щось спільне з домашніми тваринами, які опинилися вночі на вулиці… Ото загнув. Ну та ладно, нехай».Звісно, у деяких оповіданнях самого Демчука напозір майже немає (наприклад, у «Контрабандисті» й «Синьому пікапі для Мамая») або ж ми просто не все знаємо про автора. Тому в збірці нерівномірна концентрація автофікшну. Утім, якраз інтерв’ю полонених слугують виразним контрастом для прози письменника — це справжні фрагменти життя без початку й кінця, якщо, звісно, таким не вважати щасливе визволення. Якщо власні тексти Демчука — це історії, обрамлені війною, то історії полонених — зворотний бік війни. Непрості розповіді про катування, знущання, чекання й намагання лишатись українцями в нелюдських умовах.Такою ось строкатою та не завжди рівною вийшла збірка «Ціль припинила існування», хай там як, але це теж про нашу війну, яка тут радше контекст і закадрова катастрофа, аніж повноправний елемент. Власне, сам автор звіряється так: «Ця війна така реальна, що дофантазовувати, може, й не варто, й художню вигадку варто відкласти до кращих часів…» Через це місцями стиль Демчука подібний на Чарльза Буковскі, місцями на того ж Єрґовича, але самобутній голос самого автора чути в кожному тексті, бо стиль не ціль, існування не припиняє.