«Воюю з кінця 2014-го. Бо не хочу жити як у Росії, де всі раби». Історія 30-річного бійця 32 ОМБр

19.05.2025, 16:10 tyzhden.ua

«Усе наближено до бойових умов», — спокійно пояснює 30-річний молодший сержант Михайло, інструктор 32 окремої механізованої Сталевої бригади.На полігоні гучно — лунають постріли, вибухи, крики команд. Михайло контролює процес на навчальній точці тактичної медицини, де новоприбулі після БЗВП військовослужбовці відточують основи домедичної допомоги. «Хоча б на 90 відсотків має виходити», — додає Михайло. Понад десять років у Збройних силах навчили його: ціна помилки на нулі надто висока.Броварець Михайло добровольцем пішов до війська ще наприкінці 2014-го, майже юнаком. Починав простим піхотинцем під Дебальцевим.«Війна не схожа була на теперішню, — згадує. — Не така активність. Основне завдання було не дати просочитися ворожим ДРГ. Потім зрозумів: треба розвиватися. Не зупинятись, а переходити в такі підрозділи, що тобі дійсно подобаються».Михайло мав хист до влучної стрільби, тактики, руху. Підписав контракт, став спецпризначенцем.«Не лінувався, завжди вчився, слухав командирів, — пояснює свій шлях Михайло. — Тому тепер справді можу сказати, що я професійний військовик. Маю, наприклад, офіційно підтверджений сертифікат снайпера. Хоча передусім я штурмовик. І мій досвід, поранення — цьому доказ».Повномасштабне вторгнення воїн зустрів із прильотом ракети в казарму в Броварах. «Потім перейшли в оборону, бо ворог був уже геть поруч, — розповідає він про бої за Київщину. — Треба було зачищати свою землю». Те, що побачив після відступу росіян, назавжди врізалося в пам’ять.«Що вони, погань, лише наробили на Київщині. За це вже своїм життям заплатили», — говорить тихо, але твердо. Згадує Ірпінь, Бучу, Бородянку, села Броварського району, звідки він родом. «Я ж не беру військовиків, я за простих людей кажу. Звірі так би не вчинили».Михайло бачив закатованих чоловіків, жінок, дівчат, зламаних не лише фізично, а й морально. «Заходиш у дім — лежить чоловік із трубою в задньому проході. Під ним калюжа крові. І видно навіть, як він нігтями дряпав підлогу, аж фарба позлазила. Дідові років 65, напевно. Іншому місцевому прострелили ключицю та ногу й змусили дивитись, як ґвалтують його дружину й доньку. Жінки живі, здорові, але психічно спустошені через те, що з них так познущалися. І це не поодинокі випадки, майже в кожній хаті таке творили росіяни. Поки ми прийшли».Цей досвід лише зміцнив рішучість воїна. «Навіщо ти, п@#$р, пішов на Україну? Яке ти маєш право тут таке робити, стріляти в мене, бо я українець?» — риторично питає він у ворога.«За Україну, за свою державу треба стояти. Мені 30. Воюю з кінця 2014-го. Бо не хочу жити як у Росії, де всі раби».Найважче, каже, було в Серебрянському лісі біля Кремінної. «Це випадок, коли ми завдали окупантам добрячих утрат. У відповідь нас крив і “град”, і “смерч”, і на день разів шість літак прилітав, скид робив, і два рази працював вертоліт з НУРСами. І це цілий тиждень тривало. Не давали навіть вилізти з бліндажа.Було, що й 80 днів на позиціях перебували. Витримали. Ми якось так згуртовано все робили, — пояснює секрет стійкості.Старалися кожен вирити бійничку, яка буде спрямована на ворога й захищатиме від уламків і куль. Безпечно, і сектор бачиш. Зрештою дали ворогу відсіч. Вони відчули, що ми на характері беремо гору. Почали тікати, хоча були вже за 150 метрів від нас, а може, й менше. Тих, хто полем біг, придані підрозділи накрили з мінометів. А один дядько з наших розвернув трофейний АГС і «х@#$в» по втікачах прямою наводкою. Лежали поранені, стікали кров’ю, але вони свою долю самі обрали».Зараз Михайло передає свій досвід новоприбулим. До 32 ОМБр перевівся півтора року тому. «Бригада наша хороша. Усі люди толкові, здорові. Усіх, хто чогось не вміє, навчимо. Хто чогось не знає, примусимо знати». На полігоні є точки вогневої підготовки, медицини, тактики, мінування-розмінування, можна тренуватися з РПГ стріляти. На теорію в нас іде 20 хвилин. Ділимося враженнями. Хлопці можуть проговорити, що в них не виходить. Головне — навчити бійців не лише стріляти чи окопуватися. Важливо, щоб зрозуміли велике значення комунікації, взаємодопомоги, психологічної стійкості. Вчу доброти до своїх товаришів. Бо коли нема підтримки від побратимів, людина починає себе з’їдати зсередини, закривається».Михайло вже не бачить себе поза військовою службою.«Став на захист Батьківщини, так і не встигши довчитись, а колись мріяв у банку працювати. Зараз моя головна мрія — Перемога. Я залишуся воякою, буду, напевно, після війни за кордон їздити — досвід передавати. Хочу, щоб усі українці жили в мирі, злагоді, достатку. Мали можливість обирати професію, бачити перед собою відкритий світ і безліч можливостей для розвитку, могли самі за себе вирішувати, яким буде наше майбутнє. А собі побажаю зустріти ту саму жінку, завести сім’ю, народити нащадків.Для мене діти як заспокійливе, — усміхається ледь помітно Михайло. — Я з ними погрався — мені аж легше стає.Ця коротка усмішка посеред суворих розповідей про війну та тренування нагадує, заради чого Михайло й тисячі його побратимів стоять на передовій.https://tyzhden.ua/wp-content/uploads/2025/05/160417.mp4