Ранковий ритуал мами о 5:30

06.05.2025, 22:41 blysk.space

Мамине ранок о пів на шосту

Минулої суботи ми з моїм чоловіком, Тарасом, прокинулись о пів на шосту, ніби нас обілляли холодною водою. А все через мою рідну матір, Ганну Іванівну, яка двадцять років працювала за кордоном — у Чехії та Італії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на сонечко, що світить нам прямо в очі о пів на шосту ранку в суботу! Це час, коли звичайні люди сплять, мріючи про вихідний, а ми з Тарасом метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальний час для прибирання, вареників і розмов по душі. Я її люблю, це правда, але іноді хочеться сховатися під ковдру й удати, що я не чую її жвавого: “Оленко, вставай, день минає!”

Моя мати — справжній ураган. Двадцять років вона працювала на чужині, щоб поставити мене й брата на ноги. Поки ми росли, вона мила підлоги у чеських офісах, доглядала за літніми італійками, надсилала нам гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала страшенно. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати зі сходом сонця та енергією, якої вистачило б на цілий полк. Ми з Тарасом запропонували їй жити з нами, у нашій хаті, щоб вона нарешті відпочила. Але відпочинок для Ганни Іванівни — це, мабуть, міф. Вона відпочиває, лише коли спить, а спить вона, здається, кілька годин на добу.

Тієї суботи я мріяла виспатися. Робочий тиждень видався важким, я хотіла повалятися у ліжку, випити кави в тиші, подивитися фільм. Але о пів на шосту я почула, як на кухні щось дзвеніло, а потім мамин голос: “Оленко, Тарасе, вставайте! Я тісто на вареники замісила, треба допомагати!” Я відкрила одне око, подивилася на Тараса — він лежав, зарившись у подушку, і тихо стогнав: “Олю, твоя мати нас добиває”. Я прошепотіла у відповідь: “Терпи, це ж моя мама”. Але в душі я вже готувалася до нового маминого штурму.

Ми спустилися на кухню, і там кипіла робота. Мама, у своєму квітчастому фартуху, місила тісто, на плиті шкварчали котлети, а на столі стояла миска з картоплею для начинки. “Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Можна ж і вдень вареники ліпити!” А вона, не відриваючись від тіста: “Оленко, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя йде!” Життя? О пів на шосту? Тарас, намагаючись бути дипломатом, запропонував: “Ганно Іванівно, давайте я кави зварю?” Але мама лише махнула рукою: “Каву потім, Тарасе, чи ти вмієш картоплю чистити?” Мій бідний чоловік, який у житті картоплю тільки в супі бачив, покірно взяв ножа.

Я люблю мамину енергію, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на військовий штаб. За годину ми з нею почистили три кілограми картоплі, замесили другу порцію тіста та насмажили цибулі, бо “вареники без цибулі — не вареники”. Тарас спробував втекти під приводом “перевірити пошту”, але мама його перехопила: “Тарасе, помий каструлю, а то Оленка не впорається!” Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно жалкував, що не лишився у ліжку.

Поки ми працювали, мама розповідала історії зі свого життя за кордоном. Як вона вчила чеську, щоб лаятися з начальником, як в Італії пекла паску для сусідів, як сумувала за нами. Я слухала й відчувала тепло, але водночас думала: “Мамо, ну чому ти не можеш просто поспати довше?” Я спробувала натякнути: “Може, наступної суботи поспимо хоча б до сьомої?” Але вона лише засміялася: “Оленко, о сьомій ранку день уже на піку!” На піку? Та він ще й не почався!

До полудня кухня сяяла, вареники пливли у казані, а ми з Тарасом виглядали, ніби тільки з марафону. Мама, свіжа, як ранкова роса, поставила перед нами миски зі сметаною й оголосила: “Ось, діти, це справжнє життя! Їжте, поки гаряче”. Ми їли, і я мусила визнати: вареники були божественними. Тарас прошепотів мені: “Олю, твоя мати — танк, але готує, як ресторанний шеф”. ЯТарас зітхнув і додав: “Але якби вона хоч раз дозволила нам поспати до обіду, було б взагалі ідеально”.