Богдан Весоловський – творець галицької естради та перший український джазмен

20.11.2023, 13:38 inlviv.in.ua

Ренесанс Богдана Весоловського та Ірени Яросевич “І хай простить мене земля, мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…” (з пісні “Я знов тобі” Ганни Чубач, музика Богдан Весоловський) У другій половині 1930-их років на Західній Україні засяяли дві зірки нового українського джазу і танго: самобутній композитор Богдан Весоловський і його муза, співачка Ірена Яроcевич. Чи не повсюдно закохана дівчина співала: “Серце тобою тільки мріє, серце тобою лиш живе…” Однак Друга світова війна змусили їх піти різними шляхами. Він виїхав до Канади, де продовжував створювати сучасну українську танцювальну музику. Вона стала відомою під сценічним псевдонімом Ренати Богданської (взято від імені її незабутнього Богдана), як польська співачка й актриса. Ірена ніколи не забувала про Україну, про її славетний рід, родину, Львів, навчання в музичному інституті. Вона іноді з’являлася в українській катедрі Лондона, приходила на службу Божу, яку, скоріш за все, чула голосом свого українського батька-священника. Не пропускала українських концертів та інших подій і заходів. Не забувала й про перше світле почуття. Приємно, що ім’я Богдана Весоловського і Ренати Богданської та їхня творчість повернулися в Україну. Велику роботу зробив професор Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка Олександр Зелінський. Не менш важливу працю провів британець українського походження, журналіст Богдан Нагайло (теперішній шеф-редактор “Kyiv Post” – найстарішої української англомовної щотижневої газети). Богдан (Бонді) 1930-ті роки. Середній на зріст, з лагідним та усміхненим виразом обличчя, на якому світилися добрі великі очі, дотепник Богдан Весоловський був кумиром галицької молоді. Його впізнавали на вулицях, зустрічали і проводжали закоханими очима львівські панянки, сміливіші підходили і просили на згадку автографи. Ще не було телебачення, не надто розвинута радіомережа, але те, що показували на екранах кінотеатрів, описували у новітніх романах та повістях, було так співзвучне з Богдановими піснями: “Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, прийде ще час, коли згадаєш наші дні, може, тоді любов ти зрозумієш мою і, може, за ту любов вдячна будеш мені…” У кожному творі домінували танцювальні ритми танго, фокстроту чи легкого вальсу. Окрім музики, Бог подарував Богданові ще й талант писати такі ж гарні вірші. У любовній ліриці він проявив себе як новатор, неперевершений майстер-архітектор чуттєвих інтриг-сюжетів про вічне і скороминуче, розділене і нерозділене, комедійне і трагічне кохання. Під час навчання у музичному інституті обдарований студент писав романси і поважну фортепіанну музику (“музику для слухання”, як її сам називав). Він як творець галицької естради був у авангарді тогочасного музичного естрадного мистецтва, йшов у ногу з новими течіями європейської музичної культури. На жаль, бездержавність українського народу не давала сповна реалізувати композиторові свої потенційні можливості у себе на Батьківщині. Ази музичної освіти Богданові Весоловському заклала у рідному Стрию вчителька з гри на фортепіано пані Іваницька. А у Стрийському філіалі Вищого музичного інституту вишкіл продовжив видатний галицький композитор Зиновій Лисько. Під його керівництвом Богдан написав перші пісні ще 1934-го, коли мав 19 літ. А вже у Львові, у музичній “централі”, Весоловському пощастило навчатися у галицьких корифеїв – Станіслава Людкевича, Володимира Барвінського, Миколи Колесси. Пісенний доробок Богдана Весоловського сягає понад 130 творів. У довоєнній львівській естраді 1930-их років він був композитором номер один. Ірена (Рената Богданська) Ім’я цієї легендарної жінки не лише для широкого людського загалу, але навіть для професійних музикантів довгі роки залишалося невідомим, адже радянською владою надовго його викреслила з української історії. Ця вродлива, життєрадісна і талановита українка народилася, навчалася та творчо зростала у найскладніші для України часи, коли знищувалося все українське (зрештою, а коли нам було легко!?). …Куди лишень не закидала примхлива доля греко-католицького священника Миколу Яросевича (1873-1957) та його дружину Олену. Чоловік (уродженець села Бедриківці, що у Чортківському районі Тернопільщини) кілька років служив капеланом українських вояків у австрійській армії. Знався добре не лише на релігії, а й на мистецтві, багато читав, багато розповідав своїй пастві. Додавало йому знань й постійне спілкування з дружиною. Їмость походила з музичного священицького роду Нижанківських. Олена була рідною сестрою визначного українського диригента, композитора і громадсько-політичного діяча Остапа Нижанківського (1863-1919), якого розстріляли поляки. У молодого подружжя Яросевичів 25 травня 1917 року народилася донька, яку назвали Іреною (первістком був старший син Анатоль, 1911 року народження). Трапилося це у містечку Фройденталі (нині – місто Брунталь у Чехії), де Микола Яросевич мав свою священицьку працю в 1916-1917 роках. У червні 1918 року, напередодні розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки, родина Яросевичів повернулася в Прикарпаття, де отець Микола був капеланом Українських січових стрільців у Коломиї, а потім повторно парохом у Сапогові і Бриневі неподалік Галича. 1926 року Яросевичі переїхали до Львова, де отець Микола отримав працю в церкві однієї з львівських лікарень. В’юнка і весела Iрена належала до Пласту, який сприяв всебічному патріотичному вихованню і самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. А її брат Анатоль дружив зі Степаном Бандерою i Романом Шухевичем, був у Чорноморському курені. Наприкінці 1920-их років переїхав у Прагу, яка тоді була центром українського політичного життя. Яросевичі зростали в родині, де плекали мистецькі традиції та звичаї. Здібна і талановита Ірена з натхненням навчалася в школі, потім у греко-католицькій гімназії сестер Василіанок, а також відвідувала уроки в Українській торговельній школі. У неї виявилися неабиякі музичні задатки – справжній Божий дар. Й не дивно, що батьки віддали доньку набиратися фаху в Львівський Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка. Ірена з величезним успіхом навчалася спочатку в фортепіанному класі свого двоюрідного брата – Нестора Нижанківського (1893-1940), успішного композитора і піаніста з віденською та празькою освітою, а потім у вокальних класах видатної української оперної співачки, у минулому примадонни харківської опери Марії Сокіл та Лідії Улуханової. Однокурсником Ірени по фортепіанному класу був Юрій Шухевич (брат Романа Шухевича, майбутнього головнокомандувача УПА). “Ябцьо-джаз” Студент музичного інституту скрипаль Леонід Яблонський (коротко “Ябця”) зібрав власну команду “Ябцьо-Джаз”. Склади за всі роки існування (1930-1938) змінювалися, проте зоряним став, коли були разом з Яблонським, піаніст Анатоль Кос, акордеоніст і головний композитор Богдан Весоловський, солісти Степан Гумінілович та Ірена Яросевич. “Вони були з інтелігентних сімей із високим державним інтересом, – визнає музикознавець і дослідник творчості Богдана Весоловського Олександр Зелінський. – Ці оркестри хлопці організовували чітко для того, щоб пропагувати українську музику”. “Ябцьо-джаз” мав великий успіх у ресторанах та кав’ярнях Львова, потім перейшли на музичні вечори, новорічні карнавали. Також молоді музиканти грали на виїздах. Першим хітом капели стало танго “Прийде ще час” 1937 року. Був він у чоловічій та жіночій версіях тексту. Популярність була така, що її було чути звідусіль. Спочатку музики грали в карпатському курортному містечку Гребенів, неподалік Сколе, для рафінованої публіки. “Ціле літо могли провести, наприклад, у Черче, бо там публіка оновлювалася, і не треба було дуже часто змінювати програму, – розповідає Олександр Зелінський. – Їх там дуже любили”. Одним із співзасновників курорту в Черче (неподалік прикарпатського Рогатина), та його директором протягом 1931-1939 років був Левко Лепкий, який “горів, і яснів, і страждав” за українську справу. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Коли б Левко не написав більш нічого, окрім “Чуєш, брате мій” на вірш Богдана Лепкого, то цього вистачило б, щоб його ім’я було навічно вписано золотими літерами в історію української музичної культури. Щороку на літні відпустки в Черче з Кракова приїжджав Богдан Лепкий. Цікаво, чи знали брати Лепкі Богдана Весоловського та Ірену Яросевич? Скоріш за все, так. На жаль, реальних спогадів досі не знайшли. Саме на чергових курортних гастролях у Черче до капели приєдналася Ірена Яросевич. З тих гастролей закипіла шалена пристрасть: Весоловський закрутив роман з вродливою солісткою, яка мала найкрасивіші очі у Львові. Їй було 20, йому – 22. Вона співала його пісні, їх єднало почуття першого справжнього кохання. З’являлися один за одним вічні творіння. Нині складно сказати скільки з народженого Богданом було присвятою для Ірени. А, може, й всі. Принаймні, цей період для обох був чи не найщасливішим у їхньому творчому (може, й не лише) житті. Примхлива доля не звела закоханих докупи: безтурботний спокій міжвоєнного періоду закінчувався і всім стало не до музики, не до джазу. 1938 року на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини, постає автономна Карпатська Україна. Охоплений патріотичними почуттями, Богдан рушає туди. Ірена залишилася у Львові. Капела Яблонського тихо розвалюється. Вона побачиться зі своїм першим коханням аж через кілька десятків років, а поки що приєднується до “Тео-джазу”, і вони навесні 1941-го вирушають у гастролі радянським союзом. А потім починається червень 1941-го, і повертатися їм уже нікуди. “Це була велика любов. Але коли Весоловський пішов із Західної України до Закарпаття, він уже не міг повернутися. Кордони були закриті. Вони розлучились фізично назавжди, доля розвела їх у різні сторони, але та симпатія, перша любов залишилася”, – стверджує Богдан Нагайло. Під час виступів “Теа-джазу” в Києві, 1941 року, Ірена Яросевич вийшла заміж за Гвідона Боруцького – популярного співака довоєнної Польщі. У 1948-му вона одружується вдруге. Її обр