Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

Як ми багато програли, коли Чорновола не обрали

visnyk.lutsk.ua

Як ми багато програли, коли Чорновола не обрали

25 березня 1999 року в автокатастрофі загинув лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл. За свою любов до України він заплатив дорогу ціну: 17 років неволі, а згодом – і життя. Його підбили, що називається, на злеті. У грудні минулого року йому виповнилося б 85. Коли б В’ячеслав Максимович був живим, хто знає, яким би шляхом розвитку пішла Україна?

Багато хто вважає, що Чорновіл – західняк. Це не зовсім так. Він народився 24 грудня 1937 року в селищі Єрки на Черкащині. Це центр України. Від батька успадкував козацьку кров. Мати Килина походила зі славетного роду меценатів Терещенків. Майже половину свого життя В’ячеслав Чорновіл віддав боротьбі за незалежну державу. І це був його вибір з молодих літ. Ще студентом його вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». Закінчивши факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка з «червоним» дипломом, він під час випускного вечора пішов на Володимирську гірку і присягнув, що все життя боротиметься за Україну.

Першу кримінальну справу проти Чорновола порушили на початку 1966 року через відмову давати свідчення на закритому судовому процесі проти своїх друзів-дисидентів. За це він отримав три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави. А вже наступного року його засудили до трьох років позбавлення волі за «виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад».

У 1972-му новий арешт. В’ячеслав Максимович витримав 83 допити! 9 років покарання відбував у таборах Якутії. Дисиденти називали його «зеківський генерал», слідчі – «невгамовний». Кадебісти його просто боялися, адже він кепкував з них і насміхався. Коли хтось із радянських слідчих спересердя запитав В’ячеслава Чорновола: «Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?» – «Як ким? Редактором опозиційної газети!» Після відбуття покарання Чорновіл недовго був на свободі. Він звільнився у квітні 1980-го. СРСР готувався до грандіозного дійства – Олімпіади. Всіх неблагонадійних КДБ зачищало. Подалі з очей треба було відправити і Чорновола. Намагаючись довести Заходу відсутність у країні політичних в’язнів, спецслужби застосували огидну тактику – звинуватили ди­сидента у зґвалтуванні. Від них такої ницості В’ячеслав Максимович не очікував. Відповів на беззаконня 120-денним (!) голодуванням, вийшовши з нього настільки виснаженим, що став сумніватися, чи витримає фізично п’ять років ув’язнення.

Навіть система розуміла нікчемність наклепу, і 1983 року Чорновола достроково звільнили за протестом прокурора Якутії. Але без права виїзду в Україну. З усіх засланців його відправили найближче до Північного полярного кола, а східніше від нього – тільки Василя Стуса.

До України В’ячеслав Чорновіл повернувся тільки 1985 року, після початку горбачовської перебудови. Він став одним із провідників національно-визвольного руху. Займався перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого у Києві; був співзасновником Народного руху України, організатором «Живого ланцюга Соборності» від Києва до Львова 21 січня 1990 року.

Тріумфальними стали для В’ячеслава Максимовича 1990-1991 роки. Він був серед ініціаторів проголошення Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України, Указу Президії Верховної Ради «Про заборону діяльності Компартії України». Ввечері 24 серпня 1991 року саме Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також підняти національний прапор над куполом парламенту.

Коли у грудні 1991 року В’ячеслав Чорновіл на виборах першого президента України отримав друге місце, то відреагував на програш Кравчуку так: «Програв не я. Програла Україна». І лише тепер, більш ніж через тридцять років, ми розуміємо, що це дійсно так.

Ще тоді він казав: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши». Зупинити його могла лише смерть.

Навіть через 24 роки у смерті В’ячеслава Чорновола залишилося багато таємниць. 25 березня 1999 року автомобіль, у якому він повертався з робочої поїздки, під Борисполем зіштовхнувся з КамАЗом, що перегородив дорогу. Вантажівка везла зерно, яке заробили волинські заробітчани на Дніпропетровщині, у Кам’януху тодішнього Маневицького району. За кермом був водій із дніпропетровського колгоспу Володимир Куделя, а поруч сидів волинянин Іван Шолом. Водія вантажівки до з’ясування обставин одразу взяли під варту, а Шолом повернувся у село. У кінці березня 1999 року туди їздив кореспондент «Вісника+К» Іван Романик. «Здається, хлопці справді відчувають серйозну провину за собою. Або ж хтось силою змушує не говорити навіть чогось найменшого з цього приводу, – писав журналіст 8 квітня 1999 року. – Такого висновку дійшов я, терпляче намагаючись взяти інтерв’ю у земляка Івана Шолома. «Я бачив усе, – збуджено випалив він і осікся. – Але краще майте мову з інженером дніпропетровського колгоспу, який теж сидів з нами в кабіні тієї злощасної ночі і приїхав у справах на Волинь». Інженер, назвавшись Миколою Михайловичем, роздратовано відповів: «Нікому і ні про що я не скажу ні слова!»

Односельці згадували, що після аварії Іван Шолом ходив пригнічений, з людьми говорив мало. Не минуло й року, як він 9 лютого 2000-го раптово помер. Офіційно – від серцевого нападу. Чоловікові було лише 42 роки. Як дослідив пізніше соратник В’ячеслава Максимовича по Руху, колишній слідчий Микола Степаненко, одразу після смерті Шолома експертизи ніхто не проводив. Висновки про інфаркт зробили нібито на підставі історії хвороби, яка згодом «була загублена». У той же час Іванова сестра Катерина казала, що брат був абсолютно здоровим. Крім того, свідки розповідали, що коли Шолом помирав, з його рота йшла піна. А за кілька днів до смерті до нього навідувалися невідомі люди. Усе це дало підстави через п’ять років викопати з могили тіло Івана і провести експертизу. Вона показала наявність у кістках чоловіка важких металів, вміст яких перевищував допустимі норми. До цього часу ніхто не відповів на запитання, як саме вони потрапили в організм.

Степаненко вважає, що Шолома прибрали, бо він «розговорився» і почав давати свідчення про те, як дорогою КамАЗу наказали прибути у певне місце і зупинитися у певний час. Потім у кабіну підсів незнайомець зі зброєю, який давав вказівки Куделі, де і коли розвернути вантажівку. Одразу після зіткнення цей чоловік зник.

Цікаво складалася доля водія КамАЗа. Як розповів в одному з інтерв’ю той же Микола Степаненко, вдалося довести, що голова дніпропетровського колгоспу виділив вантажівку не просто так – на нього був компромат. На той час він підозрювався у крадіжці 236 тонн зерна. А його на КамАЗі возив один водій – Куделя. Обох повинні були притягнути до відповідальності за цей злочин. Крім того, проти голови була порушена ще одна кримінальна справа – за розкрадання акцій. Тому його було легко контролювати. Водія судили, але одразу ж випустили – по амністії. Суд просто «закрив» очі на те, що на чоловіка відкрита ще одна кримінальна справа. Тобто, про амністію там і мови не могло бути.

Підготувала Наталка СЛЮСАР

Хочете дізнаватися про головні події першими?Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
28 березня 2024