Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
Сьогодні цигани зробили те, що давно хотіли: навідали класика української сатири — Євгена Дудара. Тим паче днями він мав ювілей. Ця поїздка з тих, які закарбовуються на все життя. Пан Євген живе, як він сам каже, «на хуторі Мозамбік, що в самому центрі джунглів Європи». Знайти було не просто, однак ми впоралися.
— Ну, привіт, цигани, — вітається Євген Михайлович. — Руслане, а ти що, без штанів?— Ну, як без штанів? А це шо?— Та це хіба штани? Он у мене там є теплі, воєнні, цупкі такі, що самі стоять.
Заходимо в хату, заносимо подарунки. Ми привезли деякі речі, які гарантуватимуть письменнику сяку‐таку енергетичну незалежність.— Ну, скидай штани, будемо каву пити, — каже господар.— Штани?— Ой, куртку знімай, — сміється. — Задурив голову своїми штанами.
Наступну годину спілкування можна сміливо позначати як вишиту чорними і червоними нитками. Пан Євген згадував дитинство і юність, підпілля, НКВС, армію.
— Я ж сам галичанин. У нас завжди підпілля було, ще навіть за Польщі. І був у нас один… товаріщ Гуржєєв. Все хотів розкрити нас, десятикласників.Ми з Романом тихо посміхаємося собі у вуса, розуміючи, що рано чи пізно назріє прикол, однак їмо іменитий торт з кавою.— А мені в дитинстві батьки сміючись казали, що мене цигани загубили. А потім ще одна циганка ворожила. Казала, що коли переживу дев’ятнадцять років, то буду жити довго і радувати людей.
… Зрештою починаємо збиратися. Євген Михайлович починає підписувати книжки.— А як твоє прізвище, Ромко?— Гуржій.— Як?! — аж завмирає господар.— Гуржій.— О! Так і напишіть йому, — сміюся, — ось де я тебе зустрів, падло!— Та я ж не Гуржєєв, — рже Роман.— Всі так кажуть.
Тепер вже сміються всі. За вікном у дворі з’являються силуети. Це приїхала вітати ювіляра чергова компанія друзів.— Ну, час додому.
Ми тепло прощаємося, неначе знаємо одне одного багато років. Окрім усього, Євген Михайлович підписує книжку, яка цього року теж ювіляр — їй тридцять років. Її ми скоро розіграємо під час чергового збору для військових.
— Не забувайте нас!— Вас забудеш!Кибитка полишає Мозамбік і котиться до Києва.
Руслан Горовий
P.S.Щиро дякуємо Ользі Дубовик. Без неї ця історія не трапилася б точно.
