Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
"Вони йшли великими колонами по місцях, де ми знаємо всі прямі та об'їзні дороги. Коли ми бачили, що вони заходять у глухий кут, ми точно знали, яким шляхом вони з нього будуть виходити. Бо ми виросли в цих місцях. Передавали координати нашим. І наші потім накривали ці колони артою", – пригадує 23-річний Олексій Чечин, який тривалий час провів у окупації. Олексій народився та виріс неподалік від Херсона, в селищі Широка Балка, у родині фермерів – батьки та троє синів. Колись давно його село було зимовою стоянкою Перевізької паланки Війська Запорозького. У перший день нападу рф хлопці пішли до найближчого військкомату. – Нам відповіли: "У вас немає бойового досвіду. Чекайте. Покличемо", – розповідає Олексій. – Поки ми чекали, орки вже зайшли в село, – додає він. Брати вирішили воювати по-своєму. Коли слухаєш його розповідь, то розумієш, що Олексій і його побратими стали бійцями ЗСУ всупереч тому, що тоді їх не взяли у військкоматі. Бійцями, які працювали в тилу ворога. Так само ризикуючи життям, але без зброї. Діяльність загону, в якому він працював, Чечин ділить на два етапи: до окупації та після. Поки росіяни не зайшли в село, він з братами та друзями заснував невеличкий загін, який виконував у селі функції поліції. – Ми патрулювали, дивились, аби ніхто не мародерив, – пригадує він. Шукали дрон для того, аби розвідувати, де росіяни. Знайшли два квадрокоптери, якими з хлопцями поділились у школах Широкої Балки та сусіднього села. – Намагались якнайближче підійти до росіян, запускали дрона, потім відео пакували та відправляли нашим. Комунікація із ЗСУ спершу була спонтанною. Хлопці просто передавали дані друзям, яким довіряли і які знали, як доставити інформацію до військових. Але згодом спецслужби пояснили їм правильний та більш ефективний алгоритм роботи. – Бот каналу "Николаевский Ванек" – відправляєш на нього зібрану інформацію, відразу після відправки всі ці дані в телефоні чи іншому пристрої видаляються, – розказує генерал Дмитро Марченко, який керував обороною Миколаєва та організовував співпрацю з партизанами зі сторони вільної частини України. Такий софт давав можливість партизанам тривалий час залишатися "чистими" для росіян. Але з часом ворог дізнався про цей канал – скоріше за все "допоміг" хтось із колаборантів. – росіяни арештовували багатьох, але особливо жорстко на допитах били тих, в кого знаходили канал "Николаевский Ванек", – пригадує один із херсонців, який весь час прожив у окупації. Тоді партизани знайшли інший вихід. Вони ховали смартфони, а коли виходили з дому, брали з собою старі "кнопочні" телефони. – Тебе зупиняють на блокпості чи на вулиці, вимагають показати телефон, даєш кнопочний – і відпускають: нема за що "зачепитися", – розказує той же містянин. Окупація Коли рпшисти зайшли в Широку Балку, патрулювати село для Олексія та його побратимів стало неможливим. Залишалося хіба напряму підбиратися до позицій ворога. Хлопці придумали нову хитрість. – Ми сідали на комбайна, виїжджали в поле. Найчастіше ми вже знали, в якій посадці у них позиції, – пригадує Олексій. – А дрон був у кабіні комбайна, ми наближались, запускали дрона та знімали все. Пригадуючи цю нібито фермерську діяльність, Олексій сміється: "Вони тупі, реально тупі, весь час були впевнені, що їхні позиції відомі завдяки "Байрактарам" чи даним зі супутника, але все було набагато простіше". – Якось на посадку зайшли п'ять їхніх САУ, ми всі їх спалили (передали дані ЗСУ – УП), потім дивимось – кілька прильотів. Мінус одна САУ, мінус друга – тоді вже решту вони виводять на інші позиції. Точність ударів по позиціях ворога значно змінилася влітку, після того як на озброєнні ЗСУ з'явилися зразки вже не радянських часів, а більш сучасні – HIMARS та гармати "777", – пригадує партизан. – Раніше, коли били старою артою радянського зразку, пристрілка була тривалою – п'ять вибухів повз і лише шостий в ціль. А тепер: один – пристрілка, другий – точно в ціль. Тим часом жнива закінчились, і так просто в поле вже не можна було виїжджати – викрили б власні методи. Хлопці почали працювати вночі. Повзли якомога ближче до позицій ворога та запускали дрони. Потім і від дронів відмовились, аби не наражати себе на зайву небезпеку. Передавали на "Ванек" не відео чи фото, а лише координати. – Нашим координатам довіряли, – пригадує Олексій, – бо все, що ми передавали раніше, було точним. Допити Хоча рашисти не могли додуматись до методів роботи місцевих, але партизанів постійно арештовували. Впершу – відразу після захоплення Широкої Балки, в березні 2022 року. – Вони точно знали, куди треба їхати, в яку саме хату в селі, – пригадує Олексій. – Їх був цілий натовп, на двох БТР. Мішки на голову, руки за спиною, пів дня возили десь по степах Херсонщини, надвечір привезли в саме місто. – Кричали, вимагали розказати, на кого в СБУ ми працюємо, – пригадує хлопець, – ставили на коліна. Найбільше він боявся за брата – у того два татуювання. Тризуб на всю спину та перші рядки гімну на правій руці. Йому пощастило – один з окупантів закатав рукав брату і лише на кілька сантиметрів не дійшов до тієї частини руки, де були строки гімну. Спину так само проглянули суто формально, подивились лише на пару сантиметрів біля поясу. – Якби він закатав йому кофту трохи вище, все було б одразу зрозуміло. Я не знаю, чи вижив би тоді брат. Загалом Олексія і його друзів арештовували вісім разів. – Били лише на чотирьох допитах, – згадує він. – Зазвичай на ранок після побоїв відпускали. Чому відпускали? У всієї групи була загальна легенда, узгоджена в усіх деталях. – Ми постійно обговорювали, що саме ми всі будемо відповідати, якщо нас заарештують, – пояснює Олексій. росіяни не могли знайти якихось доказів партизанської діяльності учасників загону. За словами Олексія, типовий допит виглядав так: групу з трьох чи чотирьох полонених зі зав'язаними руками заводять до кімнати, садять на стільці. Самі орки (росіяни) сідають за стіл, п'ють горілку, довго спілкуються на абсолютно побутові теми. Потім без всяких питань та попереджень один із них підіймається, бере стілець і починає бити ним першого полоненого, який трапився йому на очі. Або залізною табуреткою – такі удари були вже більш кривавими. Були випадки, коли хлопців закатовували до смерті. Іноді це були люди, жодним чином не причетні до підпілля. Живих хлопців після тортур зазвичай виносили надвір та кидали на землю десь біля окопів. Там вони із зав'язаними руками, виснажені та ледь живі після побоїв лежали по кілька годин. – Коли хтось "коловся", наприклад, зізнавався, що хтось із його родичів служив чи служить в ЗСУ, людину садили в машину та вивозили кудись, ми більше його не бачили. Після чергового прильоту від ЗСУ в районі Широкої Балки Олексій із братом вирішили таки прориватися до своїх. – Це вже було занадто очевидно, – пояснює він, – залишатися там ставало з кожним разом небезпечніше. Вирішили йти через лінію фронту. Видалили на телефонах всі фото, які могли бути доказом для окупантів, не брали ніякої зброї, хоча й мали її. Треба було убезпечити себе на випадок арешту. На фото в телефонах залишили лише світлини дружин та дітей, аби підтримати легенду – вони намагаються прорватися до рідних, бо росіяни відрізали всі інші шляхи евакуації. Повзли полями, вночі, але не вгледіли відтягнуту позицію ворога – бліндаж для спостереження на відстані 400-500 метрів до українських позицій. Окупанти помітили хлопців та почали стріляти по них. Одна з куль влучила Олексію в стопу. Поранених їх відтягнули в бліндаж. Там почали допитувати, але командир того загону наказав солдату надати Олексію першу допомогу. Їхній легенді повірили, відвезли на основні позиції. – Нас допитував якийсь офіцер з "днр", виявився більш адекватним, – розповідає Олексій. – Эта война не нужна ни вам, ни нам, – сказав хлопцям та відпустив. Брата – додому, а Чечина направили до лікарні в Херсон. Поранений Олексій тривалий час був у херсонській лікарні. Потім його виписали додому, в Широку Балку. Лише з приходом ЗСУ партизана еваюкували до Миколаєва, де лікувати було простіше. Принаймні там була електрика. Виявилося, що Олексію треба зробити ще дві операції, аби врятувати ногу. Він лікується та чекає на повернення дружини з новонародженою дитиною – рідні вивезли її вагітною на вільну частину України ще в березні, і сам Олексій став батьком, коли був в окупації. Доньку свою бачив лише на фото. – Хочеться в руках її потримати, – зізнається молодий тато. ******** – Діяльність партизанів була вирішальною в битві за Херсон, адже завдяки саме їхній допомозі вдалося знищити дуже багато техніки та живої сили ворога, – вважає генерал Дмитро Марченко. Він не розкриває дані партизана, який організував канал "Николаевский Ванек", оскільки його діяльність все ще триває. Після звільнення Херсона Марчело (позивний генерала) особисто об'їхав і Широку Балку і кілька навколишніх сіл, де працювали інші партизани, які поки не розкривають себе. Подякував всім хлопцям, вручив прості заохочувальні нагороди – шеврони. – Справжні нагороди будуть трохи пізніше, – поясняє "Дядя Діма", як називають його на каналі "Николаевский Ванек". Що далі буде робити Олексій та його брати? – Тепер вже точно в ЗСУ, брат – найближчим часом, а я – як тільки нога заживе, – каже Чечин. Звільнення Херсонщини триває. Чи постійні вибухи складів та техніки на окупованій частині області – справа рук партизанів? На такі запитання ані генерал Марченко, ані будь-хто інший в ЗСУ не відповідає. Режим тиші. Який виявився напрочуд ефективним. Владислав Головін, спеціально для УП
